Раді Вас бачити!

Слідчий повільно підвівся, обтрушуючи пил із колін, ніби Марк був не людиною, а брудом на підлозі. Охоронці відпустили його — не з жалю, а щоб дати перепочинок перед новим раундом. Марк сплюнув кров на бетон, відчуваючи, як металічний присмак заповнює рот, але піднявся на ноги сам, опираючись на стіну. Його блакитні очі не згасли — вони палали, як вогонь у його рудому волоссі, що тепер розтріпалося, ніби полум'я після вітру. Бліде обличчя з гострими рисами не виражало болю, лише холодну впевненість. Він не кричав, не благав. Не ламається. Не людина — принаймні не така, як вони уявляли.— Ти міцний, Марку, — визнав слідчий, його голос набрав нотки поваги, змішаної з презирством. — Але навіть вовки вмирають від пастки. Ми знаємо про твоїх "друзів". Про того Гела — з його трюками, що не з цього світу. Ви тут, щоб саботувати? Щоб отруїти наші заводи, розпалити бунти? Америка платить добре, так? За те, щоб розвалити Союз зсередини. Розкажи, хто вас послав. З якою метою. Інакше... ми перевіримо, наскільки твоя "стійкість" тримається.Марк випрямився, ігноруючи біль у ребрах, що пульсував з кожним подихом. Він знав, що вони блефують про знання — принаймні частково. Гел ховався десь у тінях, а його власна "незвичайність" була тим, що тримало його живим довше, ніж будь-який звичайний чоловік. Але "брат" і його дружина... вони були вразливими. Людьми. І заради них він торгувався.— Покажіть їх, — повторив Марк, його голос був тихим, але пронизливим, як лезо в темряві. — Живих. Без ваших фальшивок. Тоді я розповім про мету. Про все.Слідчий похитав головою, ніби шкодуючи про впертість дитини. Він кивнув охоронцям — той кремезний вийшов на мить, повернувшись з металевим ящиком, що клацнув, коли його відкрили. Звідти витягли прилад: старовинний, але ефективний — електроди на з'єднанні проводів, підключені до батареї, що гуділа тихо, наче звір у клітці. Класичний метод КДБ: не залишає видимих слідів, але рве нерви на шматки. "Електрика вчить правді", — любили казати вони в темних підвалах Луб'янки.— Ти змушуєш нас, — пробурмотів слідчий, махнувши рукою. Охоронці схопили Марка за руки, притиснувши до столу долілицем. Тендітне тіло напружилося, але не опиралося — опір лише подовжив би біль. Один електрод притиснули до шиї, другий — до зап'ястя, де шкіра була тонкою, вразливою. Слідчий сам узяв ручку керування, його пальці ледь тремтіли від передчуття.— Останній шанс, шпигуне, — сказав він, натискаючи кнопку. Струм ударив миттєво — не як удар кулаком, а як блискавка, що пронизує все тіло. М'язи Марка скрутилися в судомі, хребет вигнувся дугою, ніби його тягнули невидимі гаки. Біль був сліпий, вогняний, розлився від кінчиків пальців до кореня волосся, змушуючи серце калатати в шаленому ритмі. Повітря вирвалося з легенів хрипом, але не криком — Марк стиснув зуби, блакитні очі розширилися, але не заповнилися сльозами. Він не кричав. Не ламається. Щось у ньому — та "незвичайність", про яку вони шепотіли, — тримало його, як якір у штормі.Струм увімкнули знову, довше цього разу, і кімната наповнилася запахом озону, змішаним з потом. Охоронці міцніше стискали його руки, слідчий нахилився ближче, його обличчя — маска холодної допитливості.— Хто вас послав? — гаркнув він крізь гудіння приладу. — Америка? ЦРУ? З якою метою ви тут, з вашим довгим волоссям і диявольськими фокусами? Говори!Марк відчув, як хвиля болю відступає, залишаючи тремтіння в м'язах, але розум його залишався ясним. Гордість — його щит. Стриманість — його зброя. Він підняв голову, кров із розбитої губи стікала по підборіддю, але голос, коли він заговорив, був рівним, ніби струм торкнувся лише поверхні.— Ви... нічого не витягнете, — прошепотів він, і в очах його спалахнула та сама іскра, що й у вогню його волосся. — Покажіть... їх. Тоді... правда.Слідчий відпустив кнопку, але не відступив. Його обличчя спотворилося — сумішшю злості й подиву. Цей хлопець не ламався, як інші. Не кричав, не благав. Щось у ньому було не так. Не по-людськи.— Знову? — перепитав він, натискаючи кнопку сильніше. Струм вдарив удвічі жорсткіше, змушуючи тіло Марка сіпатися, як ляльку на струнах. Біль розірвав світ на шматки — вогонь у венах, блискавки в очах, але десь глибоко, за стіною плоті, щось інше тримало його цілим. Не людина. Не їхня здобич.Коли струм утих, кімната заповнилася важким диханням. Слідчий відкинув прилад убік, його очі вперлися в Марка, шукаючи тріщину. Але її не було. Гра тривала, і впертість Марка робила її довшою, ніж вони планували.

Слідчий різко замовк, його пальці, що стукали по столу, застигли. Тиша вдарила по вухах, як молот, і лише гудіння лампи над головою Марка нагадувало про реальність. Його руде волосся, розтріпане від боротьби, спадало на бліде обличчя, але блакитні очі горіли холодним вогнем. Біль від електрошоку ще пульсував у м’язах, але він тримав себе в руках — гордість і стриманість не дозволяли зламатися. Не перед цими людьми. Не перед їхньою машиною. Він не був звичайною людиною, і вони це знали — чи принаймні здогадувалися, судячи з того, як слідчий раз у раз кидав погляди на його волосся, що в цій країні вважалося знаком бунту, ганьбою для "справжнього громадянина".— Ти думаєш, що виграєш час, Марку, — просичав слідчий, його голос став нижчим, наче змія, що готується до удару. — Але часу в тебе немає. Твій "брат" і його дружина... Олена, так? Її везуть сюди. Поїзд прибуває під вечір. Кілька годин, Марку. І ти побачиш її. Прямо тут.Марк стиснув щелепи, але не відвів погляду. Його розум працював шалено, вираховуючи: кілька годин. Гел десь там, у тінях, уже рухається. Його друг — такий же незвичайний, як і він сам, із тими самими гострими рисами й аурою, що лякає навіть таких, як ці. Але Олена... вона була вразливою. Людською. І заради неї з "братом" він сидів тут, зв’язаний кайданами, що стискали зап’ястя сильніше з кожним словом слідчого.— Покажіть її, — повторив Марк, його голос був тихим, але пронизливим, як лезо, що прорізає темряву. — Живу. Без ваших ігор. І я розповім. Про мету. Про Гела. Про все, що ви так хочете знати.Слідчий розсміявся — коротко, зловісно, ніби сміх був частиною його арсеналу. Він нахилився ближче, так, що його дихання торкнулося щоки Марка, гаряче й гидке.— Ти не диктуєш умови, шпигуне, — прошепотів він, його слова були просякнуті отрутою. — Ти думаєш, ми не знаємо? Про твою "незвичайність"? Про твого друга, що ховається, як щур? Ви — агенти. Американські, британські, хтозна чиї. Ваш Захід гниє, але посилає таких, як ви, щоб отруїти нас. Розвалити Союз зсередини. Хто вас заслав? З якою метою? Говори, бо коли Олена ввійде сюди... — він зробив паузу, його очі блиснули, як у вовка перед стрибком, — ти пошкодуєш, що мовчав.Марк відчув, як у грудях закипіла лють, але тримав її в узді. Слідчий грав на його слабкості — на турботі про тих, кого він хотів захистити. Олена. Її ім’я звучало в голові, як дзвін. — Ви блефуете, — відповів Марк, його голос був рівним, хоч кожен м’яз кричав від напруги після струму. — Ви не привезете її. Бо якщо вона тут, я виграю. А вам потрібна моя правда. Не ваші казки про шпигунів і Америку.Слідчий випрямився, його посмішка стала тоншою, але небезпечнішою. Він повільно обійшов стіл, зупинившись за спиною Марка, і поклав руку йому на плече — не сильно, але так, щоб той відчув вагу.— Блеф? — перепитав він, і його голос став м’яким, майже співчутливим, але це була брехня. — Олена приїде під вечір. І ти побачиш її. Прямо тут. На цьому ж стільці. Ми почнемо з простого — питання. Про тебе. Про Гела. Про вашу мету. Але якщо ти мовчатимеш... — він нахилився до вуха Марка, його шепіт був як лезо, що ковзає по шкірі, — ми змусимо її кричати. Прямо на твоїх очах. Спершу — легкий тиск. Руки. Пальці. Знаєш, як ламаються кістки? Тонко, але голосно. Вона благатиме тебе, Марку. Благатиме, щоб ти заговорив. А ти... ти стоятимеш і дивитимешся. Бо твоя гордість цього варта, так? Твоє довге волосся, твоя "незвичайність"... все це розсиплеться, коли її крик вріжеться тобі в душу.Марк відчув, як повітря в кімнаті стало важким, наче перед ударом блискавки. Його серце калатало, але не від страху — від гніву, що рвався назовні. Олена. Кілька годин. Гел десь поруч, він знав. Але цей чоловік... він знав, як натискати, як витискати з розуму останню краплю надії. КДБ вмів ламати не тіло, а волю. І все ж Марк не здався. Його очі спалахнули, і він повільно підняв голову, дивлячись прямо в обличчя слідчого.— Кілька годин, — сказав він, і в його голосі не було тремтіння, лише холодна впевненість. — Чекайте. І побачите, що ваша "правда" — це лише гра тіней.Слідчий стиснув плече Марка сильніше, його пальці вп’ялися в шкіру, але відступив. Він кивнув охоронцям, і двері клацнули — чи то від кроків, чи то від далекого гуркоту поїзда, що везе Олену. Час спливав. Гел був десь там, у темряві, і Марк знав: він мусить протриматися. Ще трохи.