Раді Вас бачити!

Ніч у підземному місті була тиха — надто тиха, як для місця, де зібралося стільки врятованих і стільки болю. Жінки вже розійшлися по печерах, хтось спав, хтось сидів біля поранених. Лише багаття ще жевріло, кидаючи м’яке помаранчеве світло на камені.

Гел сидів біля вогню. Ібрис повернулася непомітно. Вона йшла тихо, ступала впевнено, як жінка, яка давно навчилася бути зброєю.

Вона присіла поруч, на відстані, зручній для розмови. Але не надто далекій.

— Ти дуже любиш свого друга, — сказала вона після довгої паузи. — Це… змінює думку про тебе.

Гел зітхнув, подивився на свої долоні, ніби ще бачив на них полум’я.

— Марк був мені наче брат. Я не маю права залишити його тут. Жоден світ не заслуговує забрати людину… тільки тому, що він опинився не вчасно і не в тому місці.

Ібрис кивнула. Її голос став тихішим — не суворим, не командирським.

— У нас мало чоловіків, які здатні любити настільки. Та й… мало жінок. — Вона криво усміхнулася. — Люди тут стали камінням, щоб вижити. Не відчувати легше.

Гел повернув до неї голову. Його погляд був прямим, глибоким, уважним — надто уважним.

— Ти не камінь, — тихо сказав він.

Незрозуміле тепло піднялося в її грудях. Вона відвела погляд, і в ту ж мить відчула, що робить це не тому, що соромиться, а тому, що цей погляд… надто гострий, надто чесний.

— Знаєш… — вона обережно провела пальцями по краю своєї чашки. — Коли я побачила тебе у тунелі, у тій монструозній формі… я подумала, що ти просто ще одна небезпека. А зараз… — вона підійняла очі. — Ти сидиш біля мого вогню. І я вже не знаю, хто з нас небезпечніший.

Ніжний, майже нечутний сміх Гела прокотився між ними.

— А хто, на твою думку, може бути небезпечнішим за джина?

— Жінка, яка занадто довго не дозволяла собі відчувати, — відповіла Ібрис не моргнувши.

Їхні погляди зустрілися. Повільно, неминуче. Вогонь відбивався в очах обох — у його синіх, у її темних.

Між ними стало тепло. Не від багаття — від чогось живого, рухливого, від того, що вони обоє намагалися давно забути.

Гел підсунувся ближче. Рух м’який, ненав’язливий — але достатній, щоб вона відчула його тепло. І те, як зашвидшився її власний подих.

— Якщо ти боїшся мене… — почав він.

— Я не боюся, — перебила вона. — Але я давно не дозволяла собі хотіти.

Він підняв руку — повільно, так, ніби давав їй час відступити — і легенько торкнувся її щоки. Дотик був обережним, майже благоговійним. Ібрис заплющила очі на мить, вдихнула, ніби пропускаючи щось крізь себе.

— Ти не камінь, — повторив він шепотом. — Ти жива. І дуже сильна.

І тоді вона сама простягнула руку. Торкнулася його пальців. Провела ними по своїй щоці, ніби дозволяючи йому бути ближчим.

Їхні лоби торкнулися. Подихи перемішалися.

Вогонь потріскував поруч, відкидаючи на стіни тіні, які танцювали, ніби знали — між цими двома може статися щось значно більше, ніж випадкова ніч.

Ібріс не відступила.

Вона нахилилася вперед — повільно, ніби боялася розбити цю крихку мить, і її губи торкнулися його. Спочатку ледь, ніби пробуючи на смак, потім глибше, впевненіше. Гел відповів негайно — руки його ковзнули до її талії, обережно, ніби тримав щось найцінніше в світі, і притиснули ближче.

Їхні губи розтулилися, подихи змішалися — гарячі, нетерплячі, але стримані, ніби обоє знали: якщо зараз дати волю всьому, то не зупинитися.

Ібріс провела долонею по його щоці, пальці заплуталися в довгому волоссі на потилиці, притягуючи сильніше. Гел відчув, як її тіло тремтить — не від холоду, а від того, що вона дозволила собі нарешті відчути.

Він підвівся, не відриваючи губ від її, і підняв її разом із собою, легко, ніби вона нічого не важила. Ібріс обвила його шию руками, ноги м’яко обвисли навколо талії, і він проніс її кілька кроків до широкого ложа з хутра й м’яких ковдр, що лежало в кутку печери, подалі від чужих очей.

Поклав її обережно, ніби боявся зламати.

Зупинився над нею, дивлячись у вічі — довго, глибоко, ніби просив дозволу на кожен наступний дотик.

Вона відповіла сама — потягнула його за сорочку вниз, оголюючи плечі, груди. Пальці її тремтіли, але не від страху — від нетерпіння, від того, що так довго тримала себе в залізних рукавицях.

Гел нахилився, губи ковзнули по її шиї — повільно, гаряче, лишаючи мокрі доріжки поцілунків. Ібріс вигнулася, вдихнула різко, пальці вп’ялися в його спину, ніби шукаючи опору.

Він розстебнув її сорочку — повільно, кожен ґудзик ніби смакуючи, оголюючи шкіру сантиметр за сантиметром. Коли остання тканина сповзла з її плечей, він зупинився — просто дивився, ніби вперше бачив жінку, і в очах його було не бажання саме по собі, а щось глибше — вдячність, що вона дозволяє йому бути поруч.

— Ти прекрасна, — прошепотів він, і голос його тремтів від стриманою пристрастю.

Вона притягнула його до себе — різко, впевнено, і поцілунок став глибоким, гарячим, з присмаком вогню й солоної шкіри. Руки Гела ковзали по її тілу — по ключицях, по грудях, по талії, по стегнах — повільно, ніби вивчаючи кожен вигин, кожен подих, кожен ледь помітний здриг.

Ібріс відповіла тим самим — пальці її пробігли по його спині, по грудях, животі, нижче, знімаючи зайве, поки між ними не залишилося нічого, крім тепла й подиху.

Він увійшов у неї повільно — дуже повільно, даючи час відчути кожен міліметр, кожен подих. Ібріс видихнула його ім’я — тихо, розтягнуто, ніби це було єдине слово, яке вона пам’ятала.

Рухи були спочатку стриманими, ніби обоє боялися розтрощити цю крихку близькість. Але поступово ритм наростав — глибший, сильніший, пристрасніший.

Вона вигиналася назустріч, нігті впивалися в його спину, залишаючи червоні смуги, а він цілував її шию, груди, губи — жадібно, але ніжно, ніби пив її, ніби намагався запам’ятати смак.

Коли хвиля накочувала — одночасно, нестримно — Ібріс прикусила його плече, щоб не крикнути, а Гел застогнав їй у волосся, тіло здригнулося в останньому пориві, і вони завмерли, сплетені, мокрі від поту, з серцями, що билися в унісон.

Він не відпустив її одразу.

Залишився всередині, обіймаючи, цілуючи повіки, скроні, губи — тихо, подячно.

— Я тут, — прошепотів він. — З тобою.

Ібріс притислася щокою до його грудей, слухаючи биття серця, що вже не було самотнім.

Вогонь у багатті догорів до вугілля.

Але між ними щойно розгорілося нове полум’я — тихе, але невгасиме.