Раді Вас бачити!

Стара машина рвонула з місця, задиміла і загуркотіла так, що здавалося — вона от-от розсиплеться. Гел сів за кермо без вагань:— Жінок, які керують автомобілем, тут просто спалюють живцем, — пояснила Ібріс, і він навіть не спробував сперечатися.

Вони їхали крізь нічне місто, сховане в тіні й страху. Мотор підскакував на ямах, кузов деренчав, а вікна тряслися, відбиваючи жовте миготіння ліхтарів. Гел тримав кермо впевнено, але погляд ковзав то праворуч, то ліворуч — і він бачив усе.

Озброєні загони шейха стояли на кожному перехресті — мов кам’яні статуї, тільки очі рухалися. Їхні автомати блищали під місячним світлом. Поруч — поліція, яка пильно вдивлялася в чоловіків, що проходили повз, і в жінок, що поспіхом ховали обличчя. Чорні силуети патрулів, хрипкі переговорки, постріли десь у глибині кварталів — місто дихало терором.

Гел стискав кермо так, що побіліли кісточки пальців. Ібрис сиділа поряд нерухомо, тільки очі ледь-ледь звужувалися, коли вони проїжджали повз черговий блокпост. Вона дивилася вперед із рівним, крижаним спокоєм людини, яка бачила це все надто довго.

Загони солдатів то й справа зупиняли машини попереду — витягали когось на вулицю, ставили на коліна, перевіряли документи, або просто били за щось невидиме. Гел витирав піт з долонь об штани й намагався дихати рівно.

— Так виглядає місто, коли ним править страх, — тихо сказала Ібрис, не повертаючи голови.

Вони в’їхали у вужчі вулиці, де будинки тісно тулилися один до одного, немов боялися розпастися від найменшого крику. Тут було темніше, тіні глибші, а небезпека — ближча.

Глуха ніч огорнула їх, коли машина нарешті звернула у подвір’я розвідниці. Гел заглушив мотор, і різкий, нестерпний гуркіт раптом перетворився на важку тишу. У подвір’ї світла не було — тільки ледь чутний шурхіт вітру в сухому листі.

Жінка, що жила тут, вийшла з темряви так тихо, ніби була не людиною, а тінню. У неї було троє синів-підлітків — високих, наляканих, але гордих. Вона мріяла виростити їх, одружити, і тільки тоді піти в пустелю до своїх сестер.

— Заходьте швидко, — шепнула вона. — Солдати ходять поруч кожні десять хвилин.

У тісному підвалі будинку Ібрис перевдягнулася у чоловічий одяг. Руки її рухалися швидко й чітко, без зайвих жестів — вона перетворювалася на іншу людину. Її погляд став суворішим, хода — коротшою, майже військовою.

Гел завмер на мить, коли побачив її такою. Ібрис підняла каптур, пригнула голову — і зникла жінка, яку він щойно цілував. Залишився відважний чоловік, який має місію.

Вони вийшли у темряву.

Стіна палацу була всього за дві вулиці. Вона височіла над кварталом — гладка, біла, холодна, така ідеальна у своєму світлі, що здавалася неживою. Лінія колючого дроту сяяла на ній, немов корона з отруйних голок. А нижче… нижче висіли люди. Ті, хто був покараний за непослух.

Ібрис довго дивилася на стіну, не рухаючись. Її голос, коли вона заговорила, прозвучав низько й глухо:

— Коли я була маленькою — це був світлий дім… — вона ковтнула повітря, немов воно раптом стало занадто важким. — А зараз — фортеця страху. Ходімо.

Вона справді знала у цьому палаці все — кожен коридор, кожен потаємний хід, щілини у стінах, про які давно забули навіть наглядачі.

Тісні, вузькі, задушливі переходи між стінами стискали їх, немов живі. Гел ішов за нею, але щелепи стискалися, а серце калатало. Стеля була надто низькою, повітря — надто важким, простір — надто тісним.

Клаустрофобія накотила хвилею, гарячою, липкою. Пальці тремтіли, але він уперся в стіну плечем і зробив глибокий вдих.

Йди. Йди за нею. Не зупиняйся.

І він ішов — кожен крок через силу, через пульс, що гримів у вухах. Ібрис зрідка озиралася, намагаючись упіймати його погляд. Її очі, приховані тінню, виблискували впевненістю й рішенням.

— Я ще кота тут загубив… білого, — прошепотів він, ковтаючи сухе повітря підземелля.

— Знайдемо і твого кота, — усміхнулася царівна, але усмішка вийшла швидше гострою, ніж заспокійливою. — Добре, що котів ці дурні не стріляють.

— А кого вони стріляють? — він ковзнув поглядом у темряву, наче очікував, що звідти зараз вилетить стріла.

— Вони ненавидять собак, — тихо відповіла Ібрис.

— Це вже патологія… ненавидять жінок, ненавидять собак… Що з цими людьми не так?

— Усе, — хмикнула Ібрис, і цей звук відбився у камені, наче короткий удар меча.

Вона торкнулася долонею стіни — довге, майже ніжне ковзання по камені — і раптом натиснула прихований механізм. Сіра плита зрушилася убік без жодного скреготу, наче наслідувала її рухи. Перед ними відкрилась простора кухня.

Порожня. Тиха. Ніч тримала тут свою владу, не допускаючи жодного подиху живих.

— Тримайся ближче, Джине, — прошепотіла вона. — Зараз у наступний коридор… тут, між стінами. Йдемо. Не роби таких очей.

Бліде світло з підлоги тремтіло, відбиваючись на її щоках. Вона рухалась швидко, майже ковзала — тінь, що знала кожен цей лабіринт. Її пальці знайшли важіль з точністю людини, яка десятки разів ховалась тут від смерті. Стіна праворуч повернулась, повільно відступаючи в темряву.

Відкрився вузький прохід — такий вузький, що високому джину довелося зігнути плечі й голову. Камені холодно ковзали по його спині. Він став схожий на тінь, що неспокійно дихає й ледь вміщається між двома світами.

Ібрис ішла попереду без вагань. Внизу зяяв ще один спуск — крутий, мов горло якогось кам’яного чудовиська.

— Не відставай, — кинула вона тихо. Голос її заглушила темрява, що почала поглинати їх обох.

Він пішов за нею, не поставивши жодного запитання. Бо кожен звук тут відлунював надто голосно, надто

живо… і надто привабливо для тих, хто стріляє в усе, що рухається.