Раді Вас бачити!

Гел завжди гостро відчував час — його рух, пульс, найтонші коливання простору. Та тут, у цій підземній клітці чужого світу, час перестав існувати. Простір зник. Залишилася лише темрява, що повільно обплутувала його свідомість дрімотою. Він спав і не спав водночас, зависнувши десь у тріщині між миттю та вічністю.

Поглинач енергії гудів невпинно — важко, монотонно, безжально. Цей звук в’їдався в думки, стирав їх, робив рухи млявими, тіло — розбитим, а розум — туманним. Це було не просто тримання в полоні — це було катування, спрямоване саме по ньому, по його природі, по самому серцю його сутності.

І раптом — тиша.

Гел завмер. Непевно розплющив очі. На мить подумав, що оглух. Але темрява знову стала чіткою, насиченою деталями. У кутку клітки більше не мерехтів ненависний прилад. Гел відчув — так, він відчув — як повертається здатність бачити, думати, зосереджуватися.

Він підвів голову. З енергосмока не йшло ані звуку, ані світла. Гел підповз ближче, торкнувся лапою — і відчув, як з нутра машини в нього вливається знайома, своя, р р і д н а енергія. Тепла, важка, сила, яка повертає йому форму. Подих перетворився на рев.

— Ось так… — буркнув він.

І тут десь нагорі прогриміли вибухи. Один. Другий. Потім ще. Земля здригнулася, сипнувся пил.

Гел різко випрямився. Масивна тінь переверня налягла на залізні грати — ті, що раніше він не міг посунути ні на півдюйма. Тепер, пошкоджені кислотою, вони прогнулися. Потім тріснули. А тоді під натиском магічного імпульсу розлетілися в хмару залізного пилу.

Гел чхнув, відкидаючи пил лапою.

За дверима почулося збуджене шипіння рацій і кроки. Охоронці — двоє — стояли просто навпроти каземату. Вони встигли лише здригнутися.

Гел підняв лапу і штовхнув масивні двері. Вони вилетіли з кріплень і впали разом із першим охоронцем, розчавивши його крик. Другий вихопив зброю й відкрив вогонь, захлинаючись страхом.

Кулі били в чорне хутро, відскакували, падали на підлогу.

— Не засвоюєте уроків… — прогарчав звір, наближаючись повільно, майже ледачо. — Ви вже перевіряли — кулі мене не беруть.

Він збив охоронця лапою. Той, маленький чоловічок із густою чорною бородою, що ховала все обличчя, крім носа, зойкнув, упав і застиг, прикинувшись мертвим.

Гел лише зиркнув: довгим, повним презирства поглядом — і рушив уперед коридором, де пахло порохом і панікою.

Він знав: тепер він вільний. Але десь поруч — і Марк, і Пеггі.

І ніщо не зупинить його.

На верхніх поверхах знову гримнуло — підлога під лапами здригнула, обсипаючи з-під стелі пил.

Гел не поспішав змінювати форму. У місці, подібному до цього пекла, найкращим був саме звір у ньому — масивний, міцний, готовий рвати й ламати.

Він піднявся сходами.

І одразу ж відчув — удар смороду.

Тут смерділо настільки жорстко, що навіть його перевертневе тіло здригнулося: гнила плоть, кров, кислотний запах страху, який просочився в камінь. Повітря було густе, немов болотна трясовина, якою доводилося дихати.

Коридор тягнувся вперед, мов нутро мертвої тварини.

За ґратами — люди: виснажені, потемнілі, обірвані, з очима, що втратили людський блиск. Дехто хитав ґрати так відчайдушно, що пальці розкривалися до кістки. Інші — лише сиділи, притулившись до стін, бліді, мов віск, нерухомі.

Занадто багато тіл у занадто малому просторі — вони, мабуть, і лягати могли лише по черзі.

У темряві чулося запріле дихання сотень.

Плач.

Слабе дзижчання мух.

Тінь, що ворушилася — і не завжди була людиною.

Коли Гел з’явився — в’язні сахнулися назад, вдавлюючись плечима в холодний метал.

— Шайтан… — прошепотіли. — Смерть прийшла…

Він не сказав ні слова. Просто поклав лапу на грати найближчої камери.

Метал затремтів… розійшовся… розсипався на чорний пил.

Люди кинулися назад — перелякані й водночас жадаючі свободи.

Гел пройшов далі — тьма відхилялася від нього мов жива. Він розвалював камери одну за одною. Це було не схоже на порятунок. Це було — звір звільняв стадо, яке йому огидно бачити скривавленим.

Поверхом вище пахло ще гірше — старим потом, жіночим страхом, розпачем.

Залізні двері, холодні, без вікон.

Гел бачив крізь них — тісні камери, де жінки сиділи на підлозі, обхопивши коліна, молоді й старі, одні в напівмаренні, інші у крику, що вже давно зірвався з голосу.

Двері почали танути — так само легко, як і ґрати.

Постріли стали ближчими.

Вибух — і до підвалу ринула група озброєних.

Жінки в бойових хустках, у грубих чоботях, з автоматами наперевіс, рухалися чітко, без хаосу. Били короткими чергами, прикриваючи одна одну, вигукуючи команди.

Звільнені в’язні, ледь стоячи на ногах, виходили з камер. Хтось біг, хтось повз. Хтось — просто падав лицем у підлогу, бо сил не лишилося зовсім.

Стогін, запах крові, звук металу, що розвалюється під лапами звіра — усе змішалося в один глухий гуркіт, ніби самі стіни кричали.

Гел піднявся сходами й раптом лоб у лоб зіткнувся з жінкою, яка керувала штурмом.

Струнка, з різким поглядом і автоматом у руках, вона увірвалася в жіночий сектор, тримаючи невеликий пристрій — вірогідно карту поверхів. Голосно віддавала накази, розпитувала звільнених.

Шукала когось на ім’я Лейла.

Вони зустрілися поглядом.

Гел завмер.

Вона — мов сама свобода, що увірвалася у пекло і принесла світло з собою. Сильна, красива, рішуча. Наче вихор.

Вона підняла автомат і вистрілила.

Куля рикошетом зникла в стіні.

— Не стріляйте! — крикнув один із бранців, спотикаючись, але тягнучи руку до неї. — Він нас звільнив!

Жінка ще раз оглянула звіра — величезного, димного в очах, мов ніч.

І бачила не чудовисько.

Бачила… союзника?

Вона обережно минула його, знову викрикнувши:

— Де Лейла? Хто бачив Лейлу?!

Гел проковтнув клубок смороду й болю, рушив уперед.

Зверху вирувало пекло.

Бій палахкотів у коридорах.

Стіни були продірявлені, поламані; шматки бетону, засохла кров і свіжі плями виблискували в світлі спалахів пострілів.

Звільнені в’язні, озвірілі від років страждань, кидалися на охоронців із люттю, яку не стримати. Жінки-бойовики вели наступ так, ніби народилися для бою.

Хаос. Крик. Свобода.

І посеред цього — перевертень, який ішов, як тінь, що втратила бажання бачити цей світ.