Раді Вас бачити!

Тіло Марка здригнулося. Шкіра почала тьмяніти, з неї крізь пори проривалося світло, як із глибокої тріщини в землі. Почалося дрижання повітря, ніби в кімнату пробрався літній жар. Почулося глухе ревіння — ніби здалеку.

— Вогонь... — прошепотіла Олена.

Марк вже не був людиною. Його тіло подовжувалось, зламалося в місцях, де не мало би згинатись. Залізні кайдани тріснули, ніби були з цукру. Полум’я розквітло з його рота.

— ВОГОНЬ! — закричав хтось. Зброя клацнула. Постріли.

Стіни заплакали іскрами. Вогонь не обпікав, але палив очі страхом.

І тоді крізь стелю пролунало глухе рикання. Тріщина пробігла стіною — ніби сам будинок відчув наближення чогось жахливого. Мить — і проломився бетон, шматки посипалися, і з отвору вистрибнула істота.

Гел.

Але не Гел.

Не людина.

Тіло вкрито шерстю, очі — криваво-червоні, рот — повен зубів. Він гарчав, і міліціонери стріляли, але кулі летіли мимо. В одну мить, коли одна з куль торкнулася його плеча, тіло розірвалося — не кров, а чорне димне марево, що обернулось... крилами.

Іще один дракон.

Чорний, блискучий, з очима, як нічне небо.

Двоє. Два дракони — вогняний і чорний — стояли посеред слідчої кімнати, піднімали клуби диму, ревли, били хвостами, змітаючи меблі.

Марк у формі дракона нахилився, схопив Олену — обережно, мов дитину. Чорний — рикнув і підштовхнув до себе двійника.

Секунда, і вони прорвали стіну.

Полум’я, попіл, лемент.

А потім — небо. І хутір. І тиша.

Гел приземлився різко, але м’яко. Крізь клуби пилу й осіннє листя, що закрутилися навколо нього, Кіра вискочила з хати, босоніж, у светрі, з Пеґґі — сірою кішкою в руках і Білкою, що скавчала біля її ніг. Побачивши двох гігантських драконів і людей, що злізали з їхніх спин, Кіра на мить застигла, ніби щойно прокинулась у сні. Її очі зустрілись із очима Марка — справжнього, її Марка.

— Що за чортівня... — прошепотіла вона.

Гел, ще не зовсім повернувшись у людську подобу, загарчав хрипким голосом:

— Компас! Пеґґі! Швидко мені на спину! Усі!

Пеґґі перестрибнула з рук Кіри махнула Білці, яка, не роздумуючи, стрибнула першою. Кіра не стала нічого питати. Вона схопила Олену за руку, і обидві разом з Пеґґі залізли на чорного дракона. Марк у вогняному вигляді змахнув крилами, здіймаючи пилюку й сухе листя з подвір’я.

З ревом вони піднялися в небо, залишаючи позаду УРСР, нічний хутір і слідчий ізолятор, що палахкотів у червоному світлі сирен.

---

За кілька годин, високо в Альпах.

У невеличкій гірській ущелині було тихо. Сніг хрустів під ногами. Гел важко дихав, опустившись на каміння. Виглядав змученим, але задоволеним.

— Далі вже пішки, — сказав він, ховаючи крила. — Вони нас не дістануть.

Марк (альтернативний) стояв поруч, загорнувшись у плед. Його волосся блищало на світлі — не руде, а радше темно-русяве. Його очі зустрілися з Кіриними. Вона щойно злізла з дракона, допомігши Олені. Обидві жінки були в сльозах.

— Я залишаюся тут, — сказав Марк тихо. — У мене є шанс отримати статус політичного біженця. Австрійці вже в курсі. Кажуть, така справа — не перша. Я зможу врятувати себе… і вас. Якщо захочете залишитись.

Кіра мовчала. Вітер розвівав її волосся. Олена обійняла Марка — і довго не відпускала. Вони обоє тремтіли, не знаючи, що буде далі, але знали точно — цей момент справжній.

Білка підійшла і сіла біля Марка письменника. Здивовано поглянула на нього, потім — на Олену, а потім просто лишилася. Вирішила.

— Вона залишається з вами, — усміхнувся Гел. — Справжній охоронець.

А Кіра підійшла до рудого.

— Прощавай. — Прошепотіла вона і ніжно обійняла. А потім раптом поцілувала прямо в спраглі вуста. — Я завжди памятатиму тебе.

Марк обережно обійняв її у відповідь. — Прощавай. Я також не забуду тебе. — І особливо її матір. Втрутився Гел, котрий раптом згадав політінспектора і її руки в своїх штанях. Він дістав компас.

Марк стояв поруч, мовчки. Його очі, зазвичай іронічні, тепер блищали в напівтемряві. Пеґґі сиділа в нього на плечі, хвіст обмотався довкола шиї, очі, як дві лампадки дивилися на компас без кліпу.

Гел повернув кільце навколо циферблату. Раз. Два. Тричі. І тоді…

Компас здригнувся. Стрілка, що довгий час застигла, раптово рвонула вбік.

Повітря стало важким. Світло компаса розлилося крізь простір, і в повітрі відчинився розлом. Наче хтось розрізав саме повітря навпіл.

— Разом, — мовив Марк. Він простяг руку, і Гел торкнувся його долоні.

Вони ступили вперед. Портал світився зсередини, мов жива блискавка, що застигла в повітрі. Форма була нестійкою, не круглою, як у фільмах, а ледь викривленою, з мерехтінням обабіч, ніби тканина світу була обпалена й осипалась золотою попелом.

Пеґґі скочила на плече Гела, її лапки трохи дряпнули шкіру, та він не зреагував, усі троє були ніби в трансі.

Марк глянув на нього востаннє, швидкий погляд, у якому було все: страх, рішучість, і щось, що могло б стати вірою.

— Йдемо.

І вони ступили в нього. Простір затріщав, як старе дзеркало. Спалах. Тиша впала знову.

---

Залишилися тільки троє: Кіра, Олена, і Марк. Сніг падав великими пластівцями. Білка радісно скакала навколо.

— Кінець? — запитала Кіра.

Марк усміхнувся.

— Ні. Це тільки початок...