Раді Вас бачити!

Марк повільно приходив до тями, як після падіння в глибоку воду — повітря не вистачає, а поверхня десь далеко. Першим він відчув холод. Пронизливий, хижий холод, який пробирав до кісток. Його тіло лежало на камені, гладенькому, як лід. Усе боліло. Навіть очі.

Він розплющив повіки. Простір був... білий. Сліпуче білий. Світло не спадало зверху — воно лилося з самих стін, рівномірно, без тіней, наче саме повітря світилася. Жодних меблів, жодних дверей. Лише білі мармурові стіни, стерильно гладкі, без жодної тріщини. І в самому куті, на стику двох поверхонь — чорне око камери. Беземоційне, холодне, пильне.

І ще — стік у підлозі. Маленька металева решітка біля стіни, мовчазна, функціональна. Але її присутність змусила серце Марка стиснутись. Вона не виглядала випадковою.

Він спробував рухатись — простогнав. Його шкіра була пошматована опіками, деякі рани ще сочилися, інші вже затягувалися червоним рубцем. Жодного одягу — лише зранене тіло. Усе це скидалося на кошмар, якого неможливо забути, бо він... триває.

«Де я?» — запитав він подумки, а тоді й уголос. Його голос прозвучав хрипко, ламано, неначе чужий. І все ж — у цьому було щось добре. Він був живий. Значить, ще не все скінчено.

Він притиснувся плечем до підлоги, перевернувся, важко піднявся на лікоть, розглядаючи стіни. Можливо, там є хоч якась щілина, хоч натяк на вихід. Але ні. Це була пастка. Ідеальна, бездоганна, мов з жахливого технологічного пекла.

Марк сперся спиною до стіни, намагаючись зібрати докупи думки. Востаннє, що він пам’ятав — це Гел. Він був у небезпеці. І він, Марк, зробив щось… щось, чого боявся.

«Я не зміг врятувати його.» — ця думка повільно обпекла його зсередини. Вона звучала як правда. Як те, що він би зробив. І тепер він тут.

Йому хотілося кричати, розірвати ці мармурові стіни кулаками, хоч це й неможливо. Йому хотілося знати — живий Гел чи ні. Його єдиний промінь світла в цьому білому чистилищі.

Марк заплющив очі. Він почав тремтіти. Від холоду, від болю, від страху. Але в кожному цьому тремтінні жевріла вперта іскра — він ще дихав. І поки дихав, ще не програв.

Вода вдарила раптово — з пронизливим шипінням, мов вибух пара. Вона лилася згори, сильним струменем, крижаним до болю. Марк застогнав, підхопився з підлоги, відскочив до стіни й притиснувся до неї всім тілом, мов дитина, яка шукає захисту. Камінь був такий же холодний, як і потік, що заливав йому голову, плечі, спину.

Вода стікала по його зраненій шкірі, забиваючись у відкриті порізи й опіки. Кожна крапля була як голка. Хлопець захлинався диханням, зривався на кашель, тіло знову почало тремтіти, цього разу — ще сильніше. Не від болю. Від страху.

Він задер голову вгору — з-під стелі сочилася вода з вузьких, ледь помітних отворів. Типова протипожежна система. Але тут нічого не горіло.

Його погляд шарпнувся на камеру.

Та ж була нерухома, без жодного вогника, мов мертва. Але тепер Марк уже не сумнівався — вона бачила. Хтось дивився. Хтось спостерігав. Садистично, мов хижак, що облизується, чекаючи на наступний рух жертви.

І раптом, наче підтвердження, з динаміка десь над головою рознісся звук.

Сміх.

Ні, не просто сміх. Огидний, в’язкий, високий і тягучий, як слиз, що повзе по склу. Сміх, у якому не було нічого людського — лише насолода чужим стражданням. Він викликав огиду. Хотілося закрити вуха, затулити голову руками.

Марк заточився, відступив від стіни, трусячись, підвів голову й закричав у порожнечу:

— Що вам треба?! Де я?! Чого ви хочете?!

Відповіді не було. Тільки ще один вивихнутий хриплий регіт, як постріл у темряві, що розірвав мовчання. І тоді — клацання.

Вода припинилась. Лише кілька останніх крапель падали з глухим цоканням об підлогу. Марк стояв мокрий, тремтячий, у центрі стерильного білого куба, наче миша в лабораторному акваріумі.

Він зробив кілька кроків, знову поглянув на камеру — тепер з люттю. Його плечі тремтіли, але погляд став чіткішим. Його принижували. Але він не дозволить їм зламати себе так просто.

> «Гел, будь ласка… будь живий…»

Він притулив лоб до стіни. Їм не вдасться витерти його волю. Не зможуть. Якщо йому судилося вмерти тут — він піде з боєм.

Коридори були безкінечні. Вони йшли мовчки. Ангел не обертався, не пояснював, не звертав уваги на хлопця. Лише вів — чітко, невідворотно. Марк ішов, як у сні, гублячи відчуття простору. Усе довкола здавалося стерильним, занадто білим, мов реальність випрала сама себе до безбарв’я.

І раптом — контраст.

Важкі золоті двері, прикрашені барельєфами з сюжетами, які хотілося забути, ще не побачивши. Вони розчинилися без звуку. І Марк опинився… у залі.

Справжньому залі. Столовому. Блискучому.

Величезна кімната тонула у золоті. Стіни вкриті різьбленими панелями з червоного дерева, завішані оксамитом, наче сцена в театрі. Люстри — гігантські кришталеві, схожі на змерзлі водоспади, відкидали іскри на стелю.

Під ногами — килим, настільки товстий і м’який, що здавалося, можна провалитися в нього, як у сніг. Повітря пахло медом, розмарином і... чимось залізним.

У центрі зали — стіл. Довгий, мов шлях, що ніколи не закінчується. Ідеально накритий. Блискучий порцеляновий посуд, срібні прилади, келихи з кришталю — все бездоганне, як у рекламному сні. На тарілках диміли делікатеси, такі ж штучні, як усмішка манекена.

І посеред того надмірного раю — він.

Імператор.

Марк зупинився. Подих завмер.

На кріслі з червоного оксамиту сидів невисокий чоловік. Сутулуватий, лисий. Шкіра — бліда, майже прозора. Очі — маленькі, темні, живі. Занадто живі. У них було все: насолода, розум, безумство, і щось ще — те саме, що блищить в очах людини, яка тисне курку спускового гачка просто заради відчуття сили.

Його посмішка — дрібна, тонка, хижа. Як у пацюка, що знає всі виходи з цієї кімнати.

— О, наш гість нарешті прокинувся! — прошепотів він, ніби смакуючи кожне слово, і голос його був липкий, мов патока, — Прошу, приєднуйся. Не бійся. Тут не катують. Тут — пригощають.

І він знову посміхнувся. Так, ніби пригощати і катувати — одне й те ж саме. Просто слова з різних епох.

Марк стояв, не рухаючись, коли кроки залунали позаду. Один із ангелів без жодного слова — грубо, холодно — штовхнув його в спину. Той похитнувся, але не впав. Другий показав на стілець на протилежному кінці столу. Марк слухняно підійшов і сів. Не через страх — тіло ще тремтіло від болю й холоду — а через те, що відчував: цей маленький чоловік у центрі всього цього золота був небезпечнішим за саму смерть.

Ангели залишилися поруч, мов кам’яні статуї. Та їхні пістолети — справжні.

Імператор із задоволенням налив собі в келих темно-червоне вино. Воно текло повільно, густо, мов кров. Підніс його до губ, змочив їх і знову посміхнувся:

— Я так радий, що ти приєднався до мене, Марку. Знаєш, не кожен має честь вечеряти з самим імператором.

Його голос був м’який, майже ласкавий, але за ним крилися сталеві зуби.

Марк спробував не дивитися в його очі. Від них паморочилося в голові.

— Дивний спосіб запрошення. Зазвичай гостей не викрадають і не б’ють до втрати свідомості, — прохрипів Марк, — не кладуть на мармурову підлогу без одягу, під струмінь льодяної води.

Тиша. Пауза. Очі імператора звузились.

І потім — вибух.

— Ти ще маєш нахабство дорікати мені?! — з вуст зірвався крик, схожий на зойк. Його келих тріснув у руці, проливши вино, як кров. Один з ангелів здригнувся, інший напружився, але ніхто не рухався.

Марк здригнувся, але не відповів. Імператор швидко опанував себе. Обтер пальці серветкою, ніби нічого не сталося, знову заговорив тим самим солодким голосом:

— Вибач, мій юний друг, іноді… іноді емоції беруть гору. Розумієш, у мене довге життя. Дуже довге. Безсмертя — складна річ.

— Де Гел? — перебив Марк, не витримавши.

Очі імператора блиснули.

— А, твій хоробрий друг… Так, він справді вразив мене. Впертий, гордий, бунтівний. І такий втомлений. Знаєш, він так виснажився, що сьогодні не зміг приєднатися. Відпочиває. Спить. Глибоко.

Тиша. Він зробив ковток.

Марк відчув, як лід просочується у кістки.

"Гел не спить," — подумав він. — "Його катують."

Імператор усміхався. Як господар, що пригощає ніжним м’ясом — і не каже, чим саме воно було.

Імператор клацнув пальцями — і на стіл з’явилися нові страви. Соковиті плоди, темний хліб, сири, розрізані на тонкі скибки, страви з далеких світів. Усе виглядало бездоганно, і водночас — дивно неживим. Немов зображення з химерного сну, що пахне згнилою розкішшю.

— Будь ласка, пригощайся, Марку, — мовив Імператор. Його усмішка сяяла надто яскраво. — Справжні дари світів. Усе для тебе.

Марк обережно простяг руку й узяв яблуко. Воно було холодне, з ідеально блискучою шкіркою. Він підніс його до рота, але не вкусив.

— Навіщо ви нас викрали? — запитав тихо.

Імператор відкинувся на спинку стільця. В його очах — щире здивування, майже образа.

— Викрали? Дитино, ну що ти таке кажеш… Це було непорозуміння. Я лише хотів познайомитися ближче. Все не так, як тобі здається. Ми всі — діти великого порядку. І коли приходить час, потрібно зустрічатися. Говорити. Ділитися.

— Тоді поверніть мене додому, — твердо сказав Марк.

Рука Імператора, яка щойно тримала келих, завмерла. Усмішка щезла, наче її змив гарячий вітер. Тиша опустилася на залу, як напруга перед ударом.

— Додому? — голос став нижчим, хрипкішим. — Звісно… Ти підеш. І та… тварина.

— Не називайте його так.

Імператор різко підвівся. Його маленьке тіло наче виросло в повітрі. Він більше не здавався карликом серед розкоші — тепер це була присутність, яка душила.

— Добре. Вибач. Але якщо хочеш волю — зроби мені одну послугу. Невеличку. Безболісну.

Марк мовчав. Яблуко в його руці здавалось отруєним.

Імператор підійшов ближче, між ними був стіл — довгий, мов прірва. І вже не посміхався.

— Зруйнуй захисні шари. Відкрий портали між світами. Всі. Дай потокам часу і простору змішатися, перетікати одне в одне, як вино з келиха на стіл. Нехай усе стане доступним. Бо світ має бути відкритим, правда ж?

— Це божевілля, — хрипко відповів Марк.

— О, ні. Це — еволюція.

Марк повільно опустив яблуко на тарілку. Тиша зависла між ними, густа, мов дим після вибуху. У повітрі тремтіла напруга.

— Гаразд, — нарешті мовив він. Голос був рівним, майже спокійним, але всередині все стискалося від страху. — Я зроблю це. Але спершу… відпустіть Гела.

Імператор завмер. Його пальці легенько постукували по золотому підлокітнику. Обличчя спотворила гримаса — не гніву навіть, а образи. Глибокої, отруйної образи.

— Що ти сказав? — прошипів він. — Ти ставиш мені умови? МЕНІ?

Марк не відповів. Він лише витримав його погляд. Усередині все кричало — тікай, мовчи, падай на коліна. Але він тримався.

Імператор підвівся, й повітря наче згустилося. Від його постаті віяло холодом і злістю.

— Тварина нічого не варта. Але… цікаво. Ти брешеш. Ти не збираєшся робити те, що я прошу. Думаєш, я не бачу?

Марк мовчав.

Імператор різко махнув рукою. Двері відчинились, ангели знову увійшли — холодні, озброєні, безжальні.

— Відведіть його назад. Але не чіпати. Поки що. — останні слова були як удар батога.

Марк повернув голову на прощання. Імператор вже знову всміхався, як старий добрий дідусь, що раптом забув про гнів.

— Подумай, хлопчику. Я даю тобі шанс стати частиною великого майбутнього. Не змарнуй його.

Двері зачинилися, відрізавши голос імператора, наче лезо.