Раді Вас бачити!

Гел стояв у центрі кімнати, оточений тьмяним сяйвом силового поля, наче слухав сам простір — затамувавши подих, прислухавшись до шелесту стихій і шепоту невидимих сутностей за стінами реальності.

Він повільно згенерував у пальцях тонку цигарку, запалив її, зробив коротку затяжку. Дим, важкий і терпкий, ліниво закрутився в повітрі. Його погляд ковзнув до дівчини — вона сиділа бліда, тендітна, мовби з воску.

Гел загасив недопалок, притискаючи його до власної долоні так, наче біль був для нього порожнім звуком.

— То тебе звати Лія? — спитав він глухо.

Вона кивнула обережно, наче будь-який різкий рух міг зруйнувати тендітну рівновагу в цій кімнаті.

Гел відповів їй легкою, майже невловимою посмішкою — у ній читалась дивна ніжність, змішана з втомою.

— Довгенько він… — проронив він, вдивляючись у стіну, немов бачив крізь неї хаос вогню й попелу за межами кімнати. — Уже мав би заспокоїтися.

Елайджа стояв осторонь, руки складені за спиною, його обличчя було спокійним, але очі — уважні й пильні.

— Ця кімната… вона якось нас захищає? — запитав він тихо.

— Так, — коротко відповів Гел.

Пеггі, білий кіт, нявкнув, привертаючи до себе увагу. Його очі світилися м’яким місячним сяйвом. Гел зустрівся з ним поглядом, і в цій короткій тиші відчулося щось давнє й первісне — зв’язок між хижаком і його тінню.

— Так, іди… — нарешті зронив Гел, тихо, але з відтінком наказу в голосі. — Я поки попильную цих двох.

Кіт стрибнув у невеличку хмаринку пилу біля стіни — і вона розкрилася, мов завіса, пропускаючи його у простір за межами кімнати.

Елайджа не приховував подиву:

— Він… створює портали так легко… наче вони — продовження його самого.

— Це ж кіт, — ледь посміхнувся Гел. Його усмішка була схожою на тріщину в камені — сувора й сумна водночас.

Він підійшов до Лії, нахилившись так, щоб їхні обличчя були на одному рівні.

— Зможеш йти? — м’яко спитав він. — Рани загоїлися, але слабкість ще триматиме.

Дівчина кивнула. Гел перевів погляд на Елайджу, його голос став глибшим, серйознішим:

— Що б я зараз не зробив, не дивуйся… Готовий? Твій народ чекає.

Вже за мить вони стояли перед високими скляними дверима. За ними — балкон, з якого Вождь колись проголошував промови.

Гел відчинив двері й вийшов назовні. Холодне повітря обпалювало легені.

Елайджа й Лія залишилися в тронній залі, що тепер була схожа на руїну. Чорний гар забився в тріщини позолоти, стіни посічені уламками, частина склепіння обвалилася. Але Гел ішов уперед, наче ступав не по палацу, а по арені, призначеній для богів.

Він підняв руки, і площа, що розкинулася внизу, завмерла. Там стояли сотні — військові в уніформах, чиновники у дорогих костюмах, перелякані слуги. Навіть мешканці міста, яким вдалося пробратися на площу, дивилися вгору, затамувавши подих.

Елайджа підійшов ближче до скла й відчув, як серце б’ється швидше. Чи то страх, чи захоплення. Йому здалося, що над Гелом нависла невидима сила — примушуючи його здатися. Чи, може, то лише відлуння загрози, яка досі бриніла в стінах цього місця?

Та коли він подивився вниз — зрозумів. Це не сила… Це натовп. Людська маса, яка вперше за багато років побачила когось, хто не боїться стояти на самому краю.

Гел підняв руки до неба — широким, владним жестом, який змусив площу завмерти. Тисячі голосів, що зливалися у хаос — плач, крики, радісний сміх і прокляття — обірвалися на півслові. Вітер, просочений запахом диму і гару, раптом стих, наче сам повітряний океан схилився слухати.

На площі, серед гравітавів кольору запеченої крові, стояли пожежники, марно домагаючись дозволу гасити пожежу. Солдати зчинили метушню, офіцери перегукувалися, а серед натовпу ширилися тривожні чутки. Бо на цій планеті, де новини подавалися одним-єдиним радіоканалом, тепер уся правда приходила лише з палацового балкону.

— Панове, тиша! — голос Гела прорізав простір, низький і гучний, немов грім. Натовп здригнувся й знову завмер. Навіть ті, хто ще хвилину тому штовхався й вимагав відповіді, тепер мовчали, втупивши погляди в єдину постать на балконі.

— Мушу… — Гел зробив паузу, важку, насичену трагізмом, — із невимовною гіркотою та нестерпним сумом повідомити вам страшну новину. Серце моє розривається від туги… Наш Великий Вождь… загинув у полум’ї, коли стародавні електроприлади палацу зрадили нас усіх.

Тиша тривала ще мить — а потім вибухнула криками. Хтось ридав, хтось реготав несамовито, хтось волав про помсту, хтось молився. Море людських голосів здійнялося, наче буря.

Попереду, крізь натовп, пробилися військові. Генерал у розхристаній уніформі — той самий, що першим утягся з палацу під час хаосу — змахнув тремтячою рукою, витираючи сльозу, справжню чи показну.

— Ти хто такий? — крикнув він до Гела. — Чи не ти влаштував цю пожежу?

Гел повільно опустив руки й глянув на генерала так, що той сам зробив крок назад.

— Ні… — сказав він голосно, кожне слово впадало в тишу, наче камінь у воду. — Я був лише охоронцем вашого Вождя. Прошу у всіх пробачення, бо… не вберіг його. Це тяжке ярмо тепер ляже на мої плечі. Але я залишився з ним до останнього подиху. Я закрив його прекрасні очі, коли його величне серце перестало битись… світло згасло, і час завмер.

Він зробив крок уперед, погляд ковзнув по натовпу, відшукав очі тих, хто шукав у ньому правду чи брехню.

— Та в ту ж мить… я, ціною власного життя, врятував його сина. Справжнього спадкоємця. Того, хто носить його кров і гідність. Панове… зустрічайте свого нового Вождя — Елайджу!

— Великий Вождь! Могутній спадкоємець! Керманич народу! — виголосив Гел, і це звучало водночас як промова, молитва й прокляття, адресоване самому небу. — (І тихо, сам до себе.) Великий Всесвіте… що я несу…

Раптом знизу почувся крик. Міністр у чорному костюмі, блідий від страху, вийшов уперед, обвівши натовп зверхнім поглядом:

— Це… вирішить парламент! — гукнув він. — Ми спершу поховаємо тіло Вождя!

Натовп затих. Усі погляди знову спрямувалися на Гела. Його усмішка була тонкою, холодною, мов лезо ножа.

— Пане міністре… — сказав він майже шепотом. — На цій планеті вже немає парламенту. Ви ж самі його розстріляли.

А потім голосно, звертаючись до всіх:

— Прошу вислухати впорядника заповіту!

У повітрі колихнулася тінь. Людська постать, напівпрозора, одягнена у парадний мундир з орденами, крокувала по залі до балкону. Її кроки були беззвучними, але кожен внизу відчув їх шкірою. Це був упорядник заповіту — мертвий чиновник, що давно загинув у коридорах палацу.

Лія стояла поруч з Елайджею, серце гупало так голосно, що їй здавалося — воно видасть їх. Вона не могла повірити, що все це реальність: вона, тут, у тронній залі, біля великого балкону, у зруйнованому палаці, перед тисячами очей. Закортіло в степ, до багаття, під захист доброго Ніко.

— Йди. Вони чекають на тебе, — прошепотів Гел.

Тінь чиновника закінчила довгу, патетичну промову й вклонилася, запрошуючи Елайджу вийти на балкон. Ще дві примари у мундирі принесли новий парадний одяг, ордени й стрічки — ілюзія була настільки реалістичною, що навіть повітря вібрувало від її присутності.

Внизу, генерал у розірваній шинелі кинув до підніжжя палацу свій іменний пістолет, червоний картонний жетон і блискучий орден. Й пішов геть. Частина офіцерів, не сказавши ні слова, рушила за ним. Міністр, залишившись серед натовпу, прикусив губу й подумав, що цього «вискочку» доведеться усунути… але не зараз.

А Гел, стоячи на балконі, вдивлявся у горизонт, у червоні промені пожежі, що ще жевріли над містом, і тихо мовив до себе:

— В одній країні більше не залишилось диктатора… цікаво, на скільки часу?