Раді Вас бачити!

Гел першим почув знайомий звук — скрегіт крил-цикад.

За стінами облізлого, напівзруйнованого бараку, під небом, яке давно не бачило нічого доброго, до будівлі з місцевим керівництвом почали з’їжджатися машини. Всі — темно-зелені, броньовані, глухо гудучі.

Марк, стоячи біля брудного вікна, бачив лише тіні. Величезні машини. І ті, що їдуть, і ті, що зависають у повітрі.

У цей момент через пролом у стелі прослизнув Кіт.

Тихо, наче тінь, він спустився до другого поверху, в приміщення з купами паперу — архів чи офіс. Пахло цвіллю, пилом і старим клеєм. Можливо, єдине, що добре працювало в цій країні, — паперова бюрократія.

Кіт зневажливо плюнув на стос бланків. Потім — іще раз. Поспішав: з бронетехніки вже виходили солдати. Озброєні не гвинтівками, а повноцінними автоматами.

Він розумівся на зброї — роки на військовому кораблі зробили своє. І хоч давно не бачив рідний екіпаж, інстинкти залишились.

 Плюнув ще раз — цього разу повною плазмою.

Папір зайнявся миттєво. Спалахнув так, що навіть вогкість не завадила. Плазма працювала ідеально — осередок загоряння перетворився на цільову пожежу. Кіт задоволено застрибав по поличках, плюючи у всі боки.

На дворі з машин і цикад уже висипали солдати. Близько сотні.

  Командир — кремезний чолов’яга з шрамом — приймав рапорт від місцевого патрульного. Після доповіді хмикнув, запалив цигарку й, усміхнувшись, передав одну солдату. Впевненість струменіла з кожного руху.

 — Нікуди вони не дінуться, — кинув він, поглядаючи на чорний барак.

 Усередині Гел підняв голову. Спочатку він почув запах диму. Потім — цигарок.

Усміхнувся.

 — Мій кіт усе ще геній, — пробурмотів. — І Пеґґі — просто витвір мистецтва.

 Він перевів погляд на старосту:

 — То що? Яка жорстокість вам миліша, га? Спалити, повісити, четвертувати? Ваша "гуманність" така винахідлива.

 Староста не підвівся. Лише визирнув у вікно, хмикнув, сів рівніше й промовив:

— Якби це залежало від мене — спалив би вас обох. Прямо тут.

— Ти їх провокуєш?! — зашипів Марк крізь зуби.

— Їм це подобається. Багаття б самі склали... Але Киця старався краще, — Гел блиснув усмішкою. — Не хвилюйся. Ми, щонайбільше, згоримо голяка.

— Я не дракон, — Марк скреготнув. — І ти мене дратуєш.

І саме в цей момент згори рвонув дим.

Різкий, щільний, з запахом паленого пластику й паперу. У дверях з’явилася секретарка — та сама з коротким волоссям і колючим поглядом. Її обличчя вже не було холодним — воно кривилося в паніці.

— Горимо!

Крізь дерев’яні щілини просочився дим. Зайнявся дах. Паніка блискавично охопила приміщення.

Гел рвонув зап’ястя — мотузка не витримала. Можливо, справді згнила. Він плюнув плазмою на вузол Марка. Той розтанув за секунду.

— На гору! — гукнув він.

Стовп диму обвалився в приміщення. Крики, біганина, тріск дерева, усе змішалося в одне шаленство.

Староста рвучко витягнув пістолет з важкою, потертою ручкою й направив Гелу в голову.

— Вистачить балачок, — процідив він.

Та Гел миттєво хапнув зі столу важку книгу — «Збірник законів Союзу Сорф» — і жбурнув просто в старосту. Той не встиг навіть зреагувати — книга з хрускотом влучила в лоб. Староста впав як підкошений. Пістолет вислизнув із руки й дзвякнув об підлогу.

Інші встигли лише озирнутися — в будівлі вже панувала паніка. Другий поверх палав.

— На гору! — кинув Гел.

Та перш ніж побігти, він схопив Марка за руку, розвернув долонею вгору й поклав у неї жменьку вогню.

Полум’я.

Живе.

Тепле.

Але не обпікало.

Марк завмер.

Його очі округлилися. Він очікував болю — але натомість відчув... щось зовсім інше.

Тепло — як промінь ранкового сонця, що торкається обличчя після довгої холодної ночі.

Тиша — глибока, внутрішня, приємна.

Серце відгукнулося. Неначе всередині нього з’явилось друге джерело світла, м’яке, потужне.

Вогонь не палив — він був частиною його.

— Ти… що це?.. — прошепотів Марк, не відриваючи погляду від полум’я.

— Ти не гориш, — тихо відповів Гел. — Ти ним керуєш.

— Це не я… Я не такий…

— Ще який такий, — усміхнувся дракон. — Час прокидатися, хлопче.

Марк провів рукою — і полум’я слухняно відійшло, наче жива істота. Поманив — і воно тягнулося до нього, наче дитя до матері.

— Це… неймовірно… — прошепотів він. — Це… я не знаю, як…

— Потім поясню. А зараз — вгору!

Полум’я ревіло, дах тріщав, вогонь розповзався стінами, поглинаючи барак. Солдати не гасили. Вони оточили будівлю, чекаючи, як на спалення відьом.

Та Гел вийшов у вогонь, наче заходив у душ. Полум’я облизувало його шкіру, не лишаючи й сліду. Він ішов упевнено, майже повільно — сил набрався, зігрівся.

Марк ішов слідом. Дивно, але жодного дискомфорту. Полум’я розступалося перед ним, слухалося — це було дивно, нереально, але при цьому… природно.

Поруч підскочив Кіт, потерся об Маркову ногу й притиснувся до Гела.

Пегґі муркотів, задоволений роботою.

— Ти мені колись усе поясниш, — пробурмотів Марк, іще стоячи в полум’ї. Простягнув руку — полум’я знову відійшло. Поманив — притиснулося до пальців.

Гел розсміявся. Чесно й гучно.

— Час спробувати трансформацію!

Підлога під ними скрипіла. Частково вже провалилася. Дах просів — вогонь ревів, наче величезне звіря.

Кіт збільшився просто на очах. Виріс. Витягнувся. Перетворився. Став велетенським пегасом з білосніжними крилами, що виблискували у вогняному світлі.

— Сідай! — вигукнув Гел. — А я трохи пострибаю!

— Ти божевільний… — прошепотів Марк, розгублений. Він не боявся коней. Колись, до кави й тістечок, він добре їздив верхи. Але це… крилатий кіт?

— Ну ж бо! — посміхнувся Гел, — тепер ти належиш йому. Пеггі Боротиметься за тебе до кінця.

— Дякую… тепер я ще й котяча власність, — пробурчав рудий. Але слухняно скочив на спину Пегґі. Гнучко, впевнено.

— А як же! — кричав Гел, регочучи. — Дракон мусить належати коту!

Пегґі рвонув угору, крила розкинулись у вогняному повітрі. Марк вчепився руками в гриву — білу, шовкову — й ногами в боки.

— Це… щось, — тільки й видихнув він.

Пегґі голосно муркнув і злетів, розтинаючи дим, піднімаючись крізь полум’я до самого неба. Їх не встигли навіть зловити — селяни й солдати тільки роти пороззявляли.

Може, галюцинація?

Будівля ще палала. Дах обвалився. Але пегас уже летів над хмарами.

А Гел?

Він ще трохи постояв у вогнищі, ніби заряджаючись. Потім, ривком вискочив з будинку, весь у попелі й кіптяві. Стрибок на дах сусіднього бараку. Потім ще одного. Далі — укріплена колодами стіна. Колоди не витримали, впали. І Гел зник за руїнами.

Солдати завили. Скочили в машини — навздогін.

Селяни — з радістю. Полювання — найкраща розвага в цьому гнилому світі.

---

Вони зустрілися в лісі.

Старий, чорний ліс — наполовину згнилий, наполовину висохлий.

Пегґі знову зменшився. Потерся об Марка, мружачись від задоволення. Марк гладив його за вушками.

— Що далі? — зітхнув Марк. — Треба знайти одяг. Ми знову… ну, сам бачиш.

— Придумай гарне безлюдне місце. Щоб тепло, дичина, смачна вода… І зроби портал.

— І ти туди ж. Я ж казав — не вмію.

— Тоді шукаємо космодром.

— А якщо його нема?

— Тоді, коли я позбудуся клятого павука, сам відкрию портал. У твою кав’ярню, якщо хочеш.

Він усміхнувся.

— А поки виживаємо.

У сутінках ліс виглядав іще більш мертвим — дерева скрипіли, гілки спліталися, наче кістляві пальці. Але попри все тут було тихо. І безлюдно.

Саме те, що їм було потрібно.

— Цей клаптик підходить, — промовив Гел, оглядаючи поляну, зарослу мохом.

— Бери дрова, я йду по хмиз, — зітхнув Марк.

— Як скажеш, магічний вогник, — підморгнув Гел, а Пегґі коротко муркнув і вмостився поряд, ліниво витягнувши лапи.

Марк зник між деревами. Повітря було насичене запахом грибів, гнилизни і вологої землі. Він обережно збирав сухі гілки, перевіряв, чи не гнилі. У руках хмиз тріщав, у голові ще лунав вогонь, що слухався його.

Коли він повернувся  на галявині вже був зроблений невеликий кам’яний круг. Гел посміхнувся:

— Зробив місце для дива.

— Побачимо, — тихо відповів Марк, опускаючись навколішки. Сухі гілки захрустіли, коли він складав їх на купу.

Пегґі відкрив одне око, ліниво спостерігаючи. Гел сів на колоду навпроти, упершись ліктями в коліна. Дивився уважно, мов на щось священне.

Марк вдихнув.

І розкрив долоню.

Полум’я з’явилося не одразу — спершу лиш тремтіння в пальцях, мов тепло, що шукає вихід. Потім — невелика іскра. І ще. І ще.

А потім — вогник. Маленький, живий.

Він піднявся над долонею, і Марк обережно підніс руку до вогнища.

Не кидав. Не змушував. Лише дозволив.

Полум’я плавно злетіло й опустилося на хмиз. І одразу ж загорілося. Легко. Без диму. Чисте, яскраве, мов вогонь світанку.

Марк спостерігав, як вогонь поширюється по гілках, як полум’я торкається каміння, і не відчував страху.

Лише захоплення.

Гел не відвів погляду.

— Він… слухається, — мовив Марк.

— Це ти, — м’яко сказав Гел.

Пегґі підійшов ближче. Посмикав Марка за рукав, м’яко муркнув. Його великі очі світилися вогняними відблисками. І в них було стільки тепла і довіри...

Марк усміхнувся.

Сидів біля вогню, простягши руки. Він не грівся, бо й так було тепло. Він просто… був. І вперше не тікав від себе.

Гел, втомлений і закопчений, вмостився поруч.

— Може, ти ще й каву навчишся варити думкою, га?

— Якщо попросиш ввічливо, — хмикнув Марк.

Вони сміялися — тихо, по-дружньому, майже щасливо. А вогонь палахкотів у нічній тиші, яскравий, живий, немов серце, що пробудилося від довгого сну.