Раді Вас бачити!

Усе стихло й потемніло. Раптова темрява впала, немов ніч у тропіках — миттєва й густа. Марк, який добре бачив у темряві, озирнувся. Простора мармурова зала спорожніла. Не залишилось ані янголів, ані миршавого тирана. Лише Гел — мовчазний, закутий, нерухомий.

Марк кинувся до друга. Перевернув його тіло, змарніле обличчя було спокійним, мов у сплячого. Надто міцно сплячого.

— Ти живий? — запитав Марк, торкаючись до шиї. Відчув слабкий, але рівний пульс.

— Живий, — прохрипів Гел. — Цигарки не знайдеться?

— Ні, — Марк мимоволі глянув довкола, — здається, й у кутках нічого не залишилося.

— А ключ від цих витворів пекла встиг прихопити? — Гел глипнув на кайданки з кіріду, що поглинали його силу.

— Ні. Але думаю, вони далеко не втекли, — відказав Марк.

— Малий драконе,та ти їх добряче вгатив. Так їм і треба, — вуста Гела скривились у подобу усмішки.

— Я не дракон, — заперечив Марк. — Але щось у мені... не підконтрольне.

— Те, що я бачив, здатен робити лише один дракон у всесвіті, — бурмотів Гел. — Якщо ти не його син — тоді хто? Його тінь? Його луна?

— Не мели дурниць, — гаркнув Марк. Його дратувала і Гелова впевненість, і саме це місце — простір, що тремтів і гудів на межі стабільності. Він мимохіть глянув на кірідові кайдани, вгрузлі у мармур.

Гел іще був слабкий, але вогонь — то частина його сутності. Створити вогняну кульку для нього було все одно, що вдихнути. Він приглянувся до кайданів — шкіра на зап’ястках розірвана, кров стікала повільно, але вона ж і точила кірід, крапля за краплею.

— За день-два впадуть, — хмикнув він. — А там і кота знайдемо.

— Я спробую хоча б вирвати їх із мармуру. Їх прибито якимись цвяхами…

— Скобами, — поправив Гел.

— Яка різниця? — огризнувся Марк.

— Жодної, — хмикнув той знову.

Вони вдвох схопилися за ланцюг і почали тягнути. Метал стогнав, але тримався, наче влитий у підлогу.

— Може, вибух допоможе? — озирнувся Марк.

Гел кинув у мармур кулю плазми. Камінь тріснув, обсипався крихтами, та ланцюг навіть не здригнувся. Здавалося, він ріс з плити, мов сталевий корінь.

Гел важко дихав. Будь-яка спроба створити магію його виснажувала — навіть вогонь тепер був лиш світлом, а не жаром.

— От халепа, — прохрипів він, опустивши голову. — Не хочу. Нікуди не хочу. Взагалі…

Тоді пролунали кроки. Обоє різко підвели голови. Простір знову затремтів.

З темряви вийшов юнак — ангел із надто витонченим обличчям, майже дівочим. Крила дрібно здригались. Підняв руки — долоні тремтіли.

— Я не ворог! Я хочу допомогти! Врятувати вас!

— Я б не довіряв ангелу, — буркнув Гел, знову розглядаючи кайдани. — Усі вони — брехуни. А ці ще й зі смаком. До речі, чому такі вузькі? Це ж навіть не мій розмір.

— У тебе є ключ? — різко запитав Марк.

— Ні, — розгублено відповів юнак. — Але... база ось-ось зруйнується. Вона вже тримається лише на металі й пластику. Без магії. Я хотів провести вас до капітанського модуля. Поки він не від'єднався.

— З металу й пластику? А раніше вона з чого була? — Марк не розумів.

— Це якби… взяти кавовий апарат і вмонтувати в нього фрагмент магічного артефакту. От і маєш — саморобний портал на крихкому балансі.

— Тепер ще й кави хочеться, — простогнав Гел.

— Тут усе трималося на магії? — здогадався Марк.

— Тут були частини з різних вимірів. Зшиті, склеєні, спаяні. Магія — як шов між тканинами реальності. А ти, схоже, все розпоров.

— Марку, я хочу вас урятувати, — тихо, але твердо мовив ангел. — Нам треба поспішати.

— Марку, ти мусиш іти, — озвався Гел, не відриваючи погляду від кайданів. — Без двигуна і магії ця бляшанка скоро стане сміттєвим брикетом у відкритому космосі.

— Я не піду без тебе, — вперто кинув рудий. — А може... можеш перетворитися на кота? Прослизнеш?

— Кірід і мармур блокують трансформацію, — зітхнув Гел.

І саме в цю мить, ніби почувши своє ім’я, білий кіт стрибнув згори просто на голову дракона. Він зачепився за плече, потім обійшов по шиї й почав тертися об обличчя Гела, нявкаючи настирливо й жалібно.

— Тоді й я нікуди не піду, — сказав ангел, опустивши очі. — Не кину вас. Я — ангел. А ми створені, щоби рятувати життя.

Гел здивовано глянув на нього. Ця крила істота з витонченим обличчям більше скидалася на порцелянову ляльку, аніж на воїна. Та у його погляді було щось справжнє.

— Ну що ж, — прошепотів дракон. — Тоді тримайте ці ланцюги. Я... катуватиму себе сам. Кицюнь, іди до них.

Марк, який уже майже втратив надію, кинувся до ланцюгів. Він вхопив їх обома руками — метал обпікав, мов окріп. Ангел став поруч і обережно взяв кірідовий ланцюг своїми ніжними, мовби крижаними пальцями.

Гел зробив крок назад, напружив увесь корпус. Ланцюги натягнулися, мов струни. Він різко потягнув одну руку — хрускіт зламаних суглобів пройшов крізь повітря.

Марк заплющив очі — не міг дивитися. Гел не закричав. Лише зчепив ікла й гарчав, глухо й відчайдушно. За мить — усе було скінчено. Дракон сів на підлогу, з його розірваних зап’ясть текла густа, майже чорна кров. Білий кіт нявчав, розриваючи тишу.

— Все. Йдемо, — прошепотів Гел і спробував підвестися.

І саме в цю мить загорілося червоне аварійне світло. Сирена завила по всій базі, наче сама станція передсмертно стогнала. Над головами пролунав хрипкий голос:

> — Увага. До повного вибуху бази залишилось п’ятнадцять хвилин. Усім, хто вижив, рекомендується негайно дістатися капітанського модуля для евакуації.

— Вона далеко? — спитав Марк у ангела, борючись із панікою.

— Ні. Я вас проведу. Недалеко. Але… там розрив у корпусі. Ми пройдемо. Я вас, пане Марку, перенесу, — швидко заговорив ангел.

— Малий знайшов у тобі господаря, — втомлено усміхнувся Гел, киваючи на кота.

Ангел рушив першим, біг підтюпцем, обережно оминаючи тріщини в підлозі. За ним — Марк. Далі Гел, який спирався на стіни, приховуючи біль, і білий кіт, що біг поруч, мов жива тінь на чотирьох лапах.

Їхній шлях крізь розламану станцію тільки починався.

Коридор, яким вони йшли, більше не мав нічого спільного з поняттям "архітектури". Він був радше шрамом крізь простір. Стіни — напівпрозорі, з пульсуючим внутрішнім світлом, то пластикові й металеві, то схожі на кісткову тканину, обростали один одного, сплітаючись, наче паразит і хазяїн.

Ангел ішов першим, світло від аварійних лам відбивалося у його срібних зіницях. Його білі крила торкалися стін, і ті на мить зупиняли свою пульсацію, мов відчували щось рідне.

— Що це за місце? — запитав Марк, обертаючись через плече, аби допомогти Гелу, який кульгав, тримаючись за панелі.

— Це база, яку зібрали з уламків... інших світів, — тихо відповів ангел. — Усе трималось на мережі магічних плетінь, але тепер — лишається сам метал. І тканини реальностей, що намагаються розповзтися.

Десь унизу щось клацнуло. З-за рогу до них потягнуло холодом, у повітрі повис тонкий дзижчачий звук — не схожий на технічний. Швидше, як мільйон мікроскопічних голосів.

— Стійте, — ангел різко витяг руку. — Далі — пустотне поле.

Перед ними стіна розчинилась, мов вода, і відкрився провал. Порожнеча. Не чорна, а кольору ртутної плівки. В ній, наче в дзеркалі, мерехтіли чужі обличчя — чужі версії самих себе. Мертвих. Спотворених.

— Це… як голограма? — прошепотів Марк.

— Ні. Це те, що лишилося від камери стабілізації простору. І якщо ми впадемо — не просто загинемо. Нас можуть замінити.

— На кого? — буркнув Гел.

— На когось, хто хоче вийти з тієї сторони, — ангел витягнув тонку блискучу пластину й кинув її у провал. Вона завібрувала — й зникла без звуку.

— Ми стрибати маємо? — Марк відчув, як вологі долоні примерзають до ланцюгів.

— Ні. Я перенесу вас. Але... не озирайтесь. Не слухайте, якщо почуєте свій голос.

Він узяв Марка під лікоть, мовби був не тендітним хлопчиком, а створінням з титану. Переніс його на інший бік — за кілька секунд. Потім так само переніс кота, що згорнувся в його руках. Потім — Гела.

У ту мить, коли крила торкнулися простору, в порожнечі щось загорчало. Начебто розчаровано. І один з образів — інший Гел, наполовину обгорілий, з порожніми очима — шепнув щось несамовите. Але справжній дракон не озирнувся. І лише глухо прошепотів:

— Нас тут хтось... чекає.

Вони продовжили йти. Підлога здригалася під ногами. З-під панелей виривалася пара, десь вище тріщав купол — вакуум вже скавулів за стінами.

— Ще трохи, — сказав ангел. — Там шлюз. Але, будь ласка, приготуйтеся. Остання ділянка — жива.

— Жива? — перепитав Марк.

— Органічна частина станції. Вона сприймає нас як вірус.

Шлюзова секція ховалася за уламками панелі, що звисала зі стелі, як зогнила плоть. Стеля пульсувала в такт якомусь невідомому ритму — не технічному, а живому. Коли вони наблизились, стіни навколо почали “дихати”, стискаючись і розширюючись, наче груди сплячого монстра.

— Вона нас відчула, — прошепотів ангел. Його обличчя поблідло. — Ми у "серці".

Підлога більше не була підлогою — її покривала слизька сіро-фіолетова тканина, в якій місцями пробивались судини, що пульсували світлом. Марк мимоволі подивився на власну тінь — вона ворушилась окремо від нього.

— Гел… — прошепотів він. — Це не місце, це щось, що вдає з себе базу.

— Магія тримала її сплячою, — відповів Гел, стискаючи залишки ланцюга, як зброю. — А тепер ми її розбудили.

Зліва стіна розійшлася сама по собі, випустивши перед ними коридор. Але в глибині нього хтось стояв. Або щось.

Постать — завелика, щоб бути людиною. Гуманоїдна, наче виліплена з залишків біомаси та уламків броні. Голова — прозора капсула, в якій ворушився мозок. Усередині не було обличчя. Але було сприйняття. Вона бачила їх.

> — Об'єкти виявлено. Внутрішній контур. Невизнана форма. Порушення стабільності. Утилізація… необхідна.

— Біо-вартовий, — злякано прошепотів ангел. — Рештки колишнього екіпажу, перетворені органічним ядром у нових охоронців.

— Нам кінець, — видихнув Марк, — він навіть не живий, ми не зможемо його вбити.

Гел глибоко вдихнув. На його долонях зайнявся слабкий вогонь. Не пекучий — світловий, мов згадка про те, ким він був.

— Тоді треба його обдурити.

— Як? — Ангел тремтів, однак стояв перед Марком, ніби щитом.

— У цих істот одна мета — знайти нестабільне. Якщо ми здамося базі за свою частину, вона дозволить пройти далі.

— Але я ж… живий! — вигукнув Марк.

— То зроби вигляд, що ні, — прошипів Гел. — Встань рівно. Не думай про втечу. Думай як уламок.

Постать повільно наближалась. З-під її ніг виростали нові судини, кожен крок — нова злука зі станцією. Марк відчував, як щось лізе в голову — чужі спогади. Фрагменти життів, яких не було. Вони з’являлися перед очима: жінка в червоному плащі, біля розбитого корабля. Мертвий кіт у скляному кубі. Гел, який кричав на колінах.

— Марку, тримайся, — ангел торкнувся його руки. — Це ілюзія. Це база намагається тебе “вилучити”.

У цей момент кіт кинувся вперед. Білий, мов привид, він стрибнув просто під ноги істоті. Та… зупинилась. І нахилилась.

— Вона вагається, — шепоче Гел. — Вона не знає, що з ним робити. У котів, здається, теж нема стабільної форми…

> — Аномалія. Тимчасове рішення: пропустити…

Стіна зліва розійшлася знову, відкриваючи вузький перехід до командного модуля. Істота завмерла. Потім повернулась спиною, повільно вростаючи назад у тканину коридору.

— Ходімо, — сказав ангел. — Вона дала нам коридор. Але довго ми не матимемо такої переваги.

-