Раді Вас бачити!

Цех гудів, але гул цей був не живий, не органічний, а машинний — рівний, безжальний, як серце мертвого світу. Над головами працівників тягнулися скляні ковпаки, крізь які пробивалося тьмяне світло. Воно було холодним, стерильним, таким, що більше нагадувало світіння медичних ламп у морзі, ніж денне сонце.

Марк стояв біля свого робочого місця — високий стіл, форми для деталей, важкі металеві прес-форми, які він чистив ганчіркою з темними плямами старого мастила. Пальці боліли, шкіра на долонях натерлася до сирих мозолів. Він ніколи не уявляв, що таке може статися з його руками, які раніше тримали хіба що ручку або філіжанку кави.

І все ж він мовчав.

Інші робітники кидали на нього косі погляди — одні з насмішкою, інші з презирством. Тонкі зап’ястя, худорляві плечі, тонкі риси обличчя. Він був не таким, як вони. Надто рівна постава, надто чисті рухи. Навіть комбінезон, хоч і вбрався у нього, сидів на ньому інакше, наче на чужому тілі.

— Сопляк, — буркнув хтось за спиною, але Марк не обернувся. Він навчився робити вигляд, що не чує. Навчився зосереджуватися на ритмі роботи: витерти, покласти, витерти знову. І водночас — слухати завод, відчувати його, шукати серед цього стерильного пекла хоч якийсь знак, хоч натяк на присутність Гела.

Де він? Що з ним роблять?

Його уява малювала темні картини — Гела в зачиненому кабінеті, Гела, що сміється й водночас холодніший за кригу, Гела, який грає свою власну гру. Але раз за разом Марк відганяв ці образи. Йому треба було вистояти.

— Гей, Максиме, — розкотистий голос майстра пролунав, як удар кувалди. — Ти там не засинай. Чи ти вже втомився від нашого радянського порядку?

Марк повільно підвів голову. Він відчував, як стискається шлунок. Кілька робітників тихо захихотіли, коли майстер пройшов повз, торкнувшись плеча Марка важкою, загрубілою долонею.

— Дивись, щоб не зробити браку, хлопче. Бо тут за брак карають швидше, ніж ти встигнеш подумати про свою гарненьку мармизу, — посмішка в його голосі була слизька й небезпечна.

Марк проковтнув відповідь. Він був спокійним… на вигляд. Усередині ж клекотало. Вогонь, що зачаївся десь глибоко, ледь не просочувався крізь шкіру. Він уявив, як цей цех займається полум’ям, як скляні ковпаки тріскаються від тиску, як він сам знову стає драконом, і всі ці люди — лише тіні в його пащі.

Але ні. Не зараз. Заради неї. Заради Гела.

День тягнувся повільно, липко. Марк ловив себе на тому, що майже завмирає, наче спостерігає за всім крізь товсте скло. Чоловіки працювали мов автомати, рухи відточені й ритмічні. Жінки у сірих халатах і червоних косинках сновигали між верстатами, несучи металеві лотки з деталями. Часом повз проходили охоронці — важкі постаті в чорному, обличчя — наче зліплені з воску.

Йому починало здаватися, що він теж стає частиною цієї машини, цього світу, де немає ані кольору, ані запаху, ані смаку. Тільки гул і витяжки.

І раптом… штовхок у спину.

Все сталося занадто швидко. Він перечепився об власну ногу, вдарився стегном об стіл, важка прес-форма з гуркотом полетіла на підлогу. Металевий дзвін злетів під скляний купол, відлунюючи, як дзвін на сполох.

— Ах ти ж сучий син! — гримнув майстер, уже підбігаючи. — Це ж брак на півзміни, довбню ти клятий!

Руки, схожі на лещата, схопили Марка за комір комбінезона, ривком підняли на ноги. Навколо почулися приглушені смішки. Один із чоловіків, нахилившись до іншого, прошепотів щось про “ніжного півника”, і той захихотів.

— У Ленінську кімнату його, — пролунав наказ, і серце Марка глухо вдарило об груди.

“Тільки не знову…”

Але він змовчав. Проковтнув пекучу лють, яка обпікала язик. Він не повинен був вибухнути. Не зараз. Не тут.

Він ішов за майстром, відчуваючи, як кожен крок по металевій підлозі гуде, як серце перед серцевим нападом.

У Ленінській кімнаті було так само задушливо, як і в його власній голові. Солодкуватий запах старої фарби, змішаний з потом і димом від сигарет, роз’їдав ніздрі. Здавалося, сама тиша тут була наелектризована. Стінні плакати з лозунгами, бліді й рівні, дивилися на нього порожніми очима.

Майстер стояв поряд. Його кремезне тіло кидало тінь, що здавалася занадто великою для цього вузького приміщення. Марк сидів на жорсткому дерев’яному стільці й відчував, як деревина врізається в лопатки крізь тонкий комбінезон.

— Ти надто напружений, Максиме, — голос майстра був теплий, наче він звертався до старого друга. Але в цьому теплі було щось липке, неприємне, як застійне повітря заводу. — Тут, у нас, треба вміти розслаблятися. Бо інакше… — пальці торкнулися його плеча. Ледь-ледь, так, ніби випадково. Але Марк відчув це, як удар.

— …інакше тебе зламає система, — продовжив майстер, проводячи рукою вниз по його спині, потім нижче. Дотик був надто довгим, надто спокійним, щоб бути випадковим.

Марк закусив губу. Всередині нього полум’я крутилося вихором, намагаючись вирватися назовні. Він відчував, як пульсує шкіра під чужими пальцями, як напружуються жили на руках.

— Чи, може, ти вже зламаний? — майстер схилився ближче, так що теплий подих обпік вухо. — Може, ти той тип чоловіків, яких треба тримати на короткому повідку…

Рука майстра знову ковзнула вниз. Цього разу без сорому, занадто низько.

— …таких, що краще служать, коли їх карають. Ти ж хочеш бути слухняним, Максиме?

Раптом його пальці вп’ялися в стегно Марка. Цей дотик став останньою краплею. У Марка перед очима спалахнули червоні плями. Він бачив не цього чоловіка — він бачив інший темний коридор, інші чужі руки на собі, і цей запах — липкий, чужий, огидний. Він чув інший голос: ти мовчи, бо інакше гірше буде…

Полум’я в його грудях вирвалося назовні.

Він схопив майстра за груди й штовхнув на стіну так сильно, що дерев’яна панель скрипнула. Пальці Марка тремтіли від люті, але він все ще втримував себе на краю. Його очі виблискували холодним синім вогнем, а подих вихоплювався короткими гарячими ударами.

— Не чіпай мене, — голос його звучав тихо, але у тиші він гримів як постріл.

Майстер захрипів, намагаючись скинути його руки. Марк повільно відпустив його, зробив крок назад, стиснув кулаки так, що хруснули кісточки.

— Ще раз, — додав він, дивлячись майстру прямо в очі, — і я забуду, що стримуюся.

Майстер стояв, притискаючи груди, і дивився на нього з подивом, що змішувався зі страхом. Цей хлопець… він був не такий, як інші. У його погляді було щось дикого, щось, що пахло попелом і смертю.

— Гаразд, — прохрипів він, вирівнюючи дихання. — Гаразд, Максиме. Може, ти й справді непростий. Але я ще знайду спосіб поставити тебе на місце.

Марк мовчки вийшов із кімнати, відчуваючи, як досі тремтять руки. Полум’я всередині вщухало повільно, як розпечене залізо у воді.

У роздягальні стояв важкий запах залізної вологи, брудних комбінезонів і людського потом. Підлога блищала від конденсату, що сповзав зі шкіряних плащів і втомлених тіл. Марк сидів на лавці, зігнувшись, мов той, хто давно змирився з власним місцем у харчовому ланцюгу. Його довгі пальці лежали на колінах, нерухомі, мов бронза.

Він чув, як позаду щось шурхотить — чоловічі черевики по металу, важкі, невблаганні.

— Ну що, Максиме, ти думав, що ми просто так залишимо це? — голос майстра звучав низько, глухо, як гуркіт грози за стіною.

Марк повільно підняв очі, і його погляд зустрів відображення в брудному дзеркалі. Позаду нього стояли троє кремезних чоловіків у сірих комбінезонах, і сам майстер — той же хижий блиск у очах, той же ухильний усміх. Вони були, як зграя псів, що відчула запах крові.

— Ти надто красивий для цієї роботи, — додав інший, худий, з татуюванням на шиї. — Хлопчик з книжок. У нас тут для таких особливе “виховання”.

Вони підійшли ближче. Хтось поклав руку йому на плече, занадто сильно, занадто впевнено. Марк відчув, як його шкіра стискається, наче від холоду, хоча в приміщенні було спекотно. Його дихання залишалося рівним, але всередині щось вже тріщало, як льодовик навесні.

— Не смій до мене торкатися, — його голос був тихий, рівний, але з кожним словом повітря ставало густішим.

— О, він ще й вміє командувати, — засміявся один з них, а майстер схилився ближче, так, що Марк відчув гаряче дихання на шиї.

— Ти навчишся, хлопчику. Тут усі навчаються, — його пальці ковзнули по плечу вниз, до грудей, до живота…

І тоді це сталося.

Полум’я, яке Марк тижнями тримав під замком, розірвало його зсередини. Він схопив руку майстра, вивернув її вгору так швидко, що той закричав від болю, і вже в наступну мить високий, тонкий Марк стояв над ним, притискаючи до холодної стіни. Його пальці вп’ялися в чужу шкіру, як сталеві кігті. Очі світилися холодним синім світлом, ніби всередині нього зажевріли зорі.

— Ви не знаєте, з ким граєтеся, — його голос став глибшим, насиченим люттю, схожою на вируючий під землею вулкан. — Я можу змусити вас боятися мене навіть у снах.

І вони вже боялися. Всі троє відступили на крок, але було запізно. Марк відпустив майстра, зробив крок уперед і провів поглядом по кожному.

— Ви забудете мене. Забудете цей день. І ніколи… ніколи більше не дивитиметеся в мій бік.

Слова проникли глибоко в їхні голови, як розпечені голки. Їхні обличчя спотворилися від незрозумілого жаху. Він бачив, як темні хвилі його сили змивали пам’ять, залишаючи порожнечу.

— Розходьтеся, — додав він. І вони слухняно пішли, мов загнані пси, з очима, що стали тьмяними й порожніми.

Коли вони зникли за дверима, Марк опустився на лавку. Тіло тряслося, руки тремтіли. Його голова була важка, а горло пекло від стриманого рику. Він втомився так, наче пробіг сотні кілометрів. Навіть не від сили, витраченої на навіювання — від ненависті, що досі горіла під ребрами, як клейкий вогонь.

“Ще раз, — подумав він. — І я не зупинюся.”