Раді Вас бачити!

— Треба вкрасти у твого батька ту чашу, — тихо промовив Гел, навіть не ворухнувшись.

Ібріс спершу й не зрозуміла сенсу слів. Вона вже дрімала, притулившись лобом до його плеча, вдихаючи тепло його шкіри, що здавалася неймовірно м’якою — майже оксамитовою. Неймовірно… для чоловіка. Але й не чоловік він. Джин.

Її пальці мимоволі ковзнули по його передпліччю, відчуваючи мерехтіння сили під шкірою, і теплий струм пройшов уздовж хребта. Вона здригнулася — не від страху, від того знайомого, але все ще небезпечного бажання. Від того, як її тягне до нього, як колись тягнуло до небезпечних рішень, лише тепер це рішення дихає поруч нею.

Дурепа, — подумала про себе, ледь усміхаючись у темряву. — Цей монстр забере тебе у свої палаючі підземні світи… І що? Ти ж не відступиш.

І тільки тепер сенс його слів прорізав дрімоту.

— Чаша… — вона розплющила очі й повільно підвела голову, зустрівшись з ним поглядом зблизька. Їхні носи майже торкалися. Він не відсмикнувся. Він узагалі ніколи не відсмикувався.

— Ти серйозно? — запитала майже пошепки.

— Я зараз серйозний у всьому, що стосується тебе, — відповів Гел так спокійно, що всередині неї щось м’яко осіло. — І в Марка теж.

Його пальці легенько торкнулися її щоки — майже несміливо, як у того, хто звик тримати силу в ланцюгах, аби не розчавити крихке.

Ібріс на мить заплющила очі, притиснувшись щокою до його долоні. Так мало спокою у їхніх життях, так мало ніжності — і раптом вона є. Тут. Між ними.

— Ми не знаємо, що буде далі, — прошепотіла вона, ніби боялася розбудити долю.

— Знаємо, — тихо відповів Гел.

— Ми мали план рятувати твого друга й мою сестру. Їдемо за дві години, — нагадала Ібріс, поправляючи кинджал під шаром тканини.

— Твій батько має владу, яка дає йому ця чаша, — тихо відповів Гел, уважно стежачи за її рухами. — Якщо він мене приспить — ми програємо всі. Треба відібрати в нього силу. І того кровожерного монстра, що ним керує.

Він зробив паузу. — Ти навіть можеш знову побачити справжнього батька. Того, за яким сумуєш.

Ібріс гірко всміхнулася.

— Він наробив стільки лиха, що я вже навчилася жити так, ніби його ніколи й не було, — прошепотіла вона. — Але якщо викрадення цієї чаші зламає Шейха — добре. Треба продумати операцію.

За двадцять хвилин біля багаття зібралися командири загонів і джин. Обговорили сигнали, маршрути, ризики. Лише один пункт викликав невдоволення жінок — те, що Ібріс має йти до палацу разом із джином. Чужинцем. Чоловіком. І слабшим за мага Долка.

Та Ібріс твердо відрубала:

— Іншого виходу немає. Я не ризикуватиму життями своїх людей.

Підготовка зайняла небагато. Ібріс рухалася з тією зосередженою легкістю, яка завжди змушувала Гела дивитися на неї трохи довше, ніж слід. Вона наказала йому вдягнутися як місцеві: заховати волосся, наліпити бороду. Джин лише зітхнув — за своє безсмертне життя він бачив і не таке.

Та коли Ібріс зникла під чорним вбранням — від голови до ніг — він не стримав роздратованого:

— Здається, це робиться не для того, щоб тебе не впізнали.

— Так тут мусять вдягатися всі жінки, — рівно відповіла вона, натягуючи рукавички. — Ці покидьки створили правила, які роблять наше існування нестерпним. Це чорне — половина тортур.

— У таку спеку? Це вже знущання, — буркнув Гел.

— Так. І вони в цьому зизнаються навіть собі. Та жінки мають приймати це — нібито так хоче бог.

— Наче богам є діло до того, хто які рукавички носить, — пробурмотів джин.

— Богам, може, й байдуже, — її голос посуворішав, — але чоловіки, що не здатні контролювати власні бажання, переклали відповідальність на нас і прикриваються «волею бога». Ховати тіло. Мовчати. Не виходити без супроводу. Не дивитися у вікна. Не носити підбори…

Її голос загрубів від люті.

— Вони цим принижують самого бога, — обурився Гел. — Як таке взагалі можна вимагати?

— Якщо вже джин таке каже, — пролунав тихий голос старої, яка підійшла так нечутно, що навіть Гел її не помітив, — то ті тлумаки священних слів давно мали б закрити роти. Закони пишуть вони, не бог.

— Вони жорстокі кати, — знову заговорив Гел, — але перекладають усе на свого бога. Дикість. Це завжди було?

Стара закурила, видихнула дим і хитнула головою.

— Ні. Це почалося десять років тому, коли прийшов Шейх. Це він наказав Долку почати розкопки, знайти чашу. Це він налив у неї кров.

Мовчанка повисла важкою завісою.

Десь попереду лунав шурхіт, командири перевіряли зброю, горів тихий вогонь. Ібріс і Гел стояли поруч — закутана в чорне царівна і вбраний у чужий одяг джин, який мав більше синіх відблисків в очах, ніж дозволяли легенди.

Гел нахилився ближче, так, щоб тільки вона могла чути:

— Ти не повинна робити цього сама.

— І ти не повинен мене супроводжувати, — так само тихо відповіла Ібріс. — Але ми йдемо. Разом.

Вона хотіла додати ще щось — обережне, тверезе, розумне — але слова застрягли. Він просто простяг руку й торкнувся її пальців, захованих у рукавички. Навіть через тканину вона відчула тепло, яке не належало цьому світу.

Він підняв її руку до своїх губ і доторкнувся — майже благоговійно.

— Якщо щось піде не так… — прошепотів він.

— Не кажи, — перебила вона.

І перш ніж страх устиг розростися між ними, Ібріс підняла обличчя й поцілувала його — коротко, але глибоко, щиро, так, ніби віддавала йому щось, що давно було приховане. Ніби визнавала: вона боїться втратити його так само, як він її.

Гел завмер лише на мить, а потім притиснув її до себе. Поцілунок став повільнішим, теплішим, обережним — як перше сонце після бурі.

— Повертайся, — прошепотіла вона, відходячи на крок.

— Разом повернемось, — відповів він.

І обидва знали: наступні години можуть стати останніми.