Раді Вас бачити!

Доріаз

Робочий день сьогодні був найважчим за всі роки моєї служби. Маріса поїхала до рідних на кілька днів, і я буквально задихнувся у звітах, документах та листах. Треба негайно підняти їй платню! Це якийсь паперовий кошмар. До всього додалося ще й хвилювання за сьогоднішній вечір: як усе мине, чи не образять якісь “змії” мою мишку?

Я вирішив закінчити раніше, щоб мати час спокійно зібратися і, якщо знадобиться, заспокоїти та підтримати дівчину. До прийому ще дві години. Вирішив, що папірці нікуди не втечуть, вийшов на двір, сів у екіпаж і вирушив додому.

Зайшовши до будинку, я відчув незрівнянний аромат чогось незнайомого, але напрочуд апетитного. Не знайшовши нікого у вітальні, вирішив заглянути на кухню — поцікавитися, чим це так приємно пахне. Підходячи до дверей, я почув веселий гомін та сміх.

Відчинивши двері, я завмер від приголомшливої картини: усі слуги зібралися навколо великого столу, щось із задоволенням жуючи. А в центрі стояла Алекса — вся в борошні, із сяючими очима та широкою усмішкою, що засліплювала. Вона щось жваво розповідала Маркусу, раз у раз вибухаючи дзвінким сміхом.

Зі мною вона ще ніколи не була такою… справжньою.

Хтось поклав руку на моє плече. Повернувши голову, я побачив надто задоволеного Коліна.

— Що тут відбувається? — пошепки запитав я, щоб не псувати їхню ідилію.

— Піцу готували! Обов'язково спробуй! Я ледь пальці не відкусив, — прошепотів Колін, а потім додав: — Твоя наречена — скарб! Не варто її втрачати. Дивись, як вона всіх згуртувала лише одним приготуванням їжі!

— Бачу, — похмуро відповів я.

Мабуть, сказав це надто голосно, бо на мене поглянула Алекса, навіть не намагаючись сховати свою сяючу усмішку. Я мимоволі всміхнувся у відповідь. Тієї ж миті мене помітили й інші: гомін стих, усмішки зникли, і слуги стрімко розбіглися по своїх місцях, наче таргани. Очевидно, я щось роблю не так, раз мене настільки бояться.

— Доріаз! Йди-но сюди! Я тобі шматочок залишила, — покликала мене дівчина.

Трохи повагавшись, я зрештою підійшов.

— Відкривай рота! Руки ж ти після роботи не мив! — вона взяла пальцями шматок, як я зрозумів, піци, і почала мене годувати на очах у всіх.

Я бачив шоковані погляди слуг, коли відкусив шматочок прямо з її рук. Це справді було неймовірно смачно. Алекса згодувала мені весь шматок, а потім рушником витерла кутик мого рота, який я вимазав соусом.

Поки їв, я не відводив очей від її обличчя, забрудненого борошном. Зловив себе на думці, що хотів би бачити його поряд завжди: таке гарне, щасливе, сяюче, з рум’яними від жару печей щічками. Воно було справжнім… домашнім.

У ту мить мені здалося, ніби вона і є мій дім. Не цей величезний холодний маєток із каміння та магії, а вона сама — це світло, цей сміх і цей затишок. Я відчував, як серце зрадницько стискається. Який сенс звикати до цього тепла, якщо через тридцять днів воно зникне, залишивши після себе лише запах борошна та порожнечу в коридорах? Але зараз, під пильним поглядом її сяючих очей, мені хотілося просто вірити, що цей момент триватиме вічно.

— Нам пора збиратися, — хрипким голосом промовив я.

— Ой, точно! Свято! Я й забула, — перелякано відповіла дівчина та повернулась до слуг, — Всім дякую! Завтра прийду ще чогось приготуємо.

Одразу пролунали захоплюючі вигуки. Хтось кричав, щоб приходила частіше, що завжди будуть раді бачити. Вона помахала їм рукою, а мене легенько поцілувала у щоку і швидко втекла. Я здивовано дивився їй у слід. Грає вона чудово…

— Пане Валейн! У Вас чудова наречена! Ми будемо дуже щасливі, коли вона стане господинею у цьому домі, — сказав мені Маркус. Я мовчки кивнув йому, бо не знав, що відповісти й пішов збиратися. Нас чекає ще одне випробування…

Алекса

Вискочивши з кухні, я швидко добігла до своєї кімнати, де мало не збила з ніг Лерію — вона якраз ішла до мене з чистими рушниками.

— Пані Алексо! Що з вами трапилося? — шоковано вигукнула вона, розглядаючи мій “борошняний” вигляд.

— Провела весело час на кухні, — відповіла я.

Тепер іти на свято було вже не так страшно. Я добре відпочила морально, і на душі полегшало від думки, що тут я можу хоча б на якийсь час не почуватися дивною чужинкою.

— Мені треба терміново помити голову. Ти зможеш швидко висушити волосся?

— Звичайно, пані! Я вам ще не казала: я магиня вітру. Хоч і низького рівня, але щось висушити для мене не проблема.

— Це чудово! Ходімо збиратися, бо запізнитися на знайомство зі свекрухою буде кепсько, — сказала я, заходячи до кімнати.

На збори у нас пішло хвилин сорок. Лерія допомогла швидко вимити голову й змастила волосся якоюсь олією, від чого воно заблищало, мов сніг на сонці. Пахло теж неперевершено! Суміш ванілі та горіха нагадувала запах цукерок. Вона висушила мої пасма за хвилину й заплела складну косу, вплітаючи туди срібні нитки з маленькими синіми квіточками — виглядало казково!

Сукню обрали темно-синю: вона підкреслювала мої очі та поєднувалася з прикрасами у волоссі. Вбрання було не пишним, бо я навідріз відмовилася надягати додаткові шари спідниць. Ще не вистачало гепнутися на очах у високоповажних леді! На талії був вшитий широкий пояс, що з одного боку вільно спадав до колін, ніби водоспад. 

Верхня частина сукні з високою горловиною та рукавами була всипана крихітними магічними камінчиками у формі квітів, що мерехтіли легким сяйвом.

Лерія підібрала сині туфлі на низьких підборах, які ідеально підійшли мені за розміром. Трохи косметики — і я готова! З дзеркала на мене дивилася якась чарівниця. Ще б крила за спиною — і була б схожа на фею.

— Ви неймовірно гарна, пані! Господарю дуже пощастило знайти таку красуню! — сяяла Лерія, мало не підстрибуючи на місці.

Якби ж ти знала, Леріє, що йому байдуже, яка я... Якби не договір, мене б тут не було.

Раптом пролунав стукіт у двері. Почувся голос Доріаза:

— Алексо, вже час! Ти готова?

— Так! — відгукнулася я, і він зайшов до кімнати, застигши на порозі.

Погляд його темних очей буквально пропалював мене до кісток. Я відчула, як тілом пройшла хвиля жару, залишаючи по собі рум’янець на щоках і вухах. Виглядав він також неймовірно: повністю чорний костюм зі срібною вишивкою по низу камзола та на рукавах. Волосся він уклав у стилі впорядкованого безладу — нічого не стирчало, але й не було надто “зализаним”. Його б на обкладинку жіночого журналу, а потім на стіну замість плаката — милуватися й зітхати!

— Ти дуже гарна, кохана! — прокашлявшись, зробив він комплімент і підійшов ближче.

Доріаз взяв мою руку й поцілував її. Це збентежило мене навіть більше, ніж звернення “кохана”. Я розуміла, що це лише частина гри, але чути таке від нього було неймовірно приємно.

— Ти також... дуже гарний, — відповіла я з усмішкою.

— Готова? — запитав він, уважно дивлячись мені в очі.

— Так! Тільки будь поруч, будь ласка! — попросила я, бо мені було до смерті страшно ляпнути щось не те.

— Обов'язково! — відповів він і ніжно усміхнувся.