Раді Вас бачити!

Доріаз

На роботу я прибув у піднесеному настрої. Маріса здивовано округлила очі, мабуть, уперше бачачи мене таким задоволеним.

— Вітаю, Марісо! Є щось термінове? — запитав я з усмішкою на обличчі.

— Вітаю, пане Валейне! Вас кликали артефактори. Хочуть спробувати потроху накопичувати вашу магію, щоб не вичерпувати резерв за один раз, — відповіла вона, намагаючись приховати подив.

— Добре, можна спробувати, якраз він уже майже повний. Було б непогано наповнювати хоча б по одному за кілька днів, — сказав я, розвертаючись до виходу, але в останню мить зупинився. — Ще хотів запитати: чи отримувала ти якісь звістки від моєї матері?

— Ні, пане Валейне. Нічого, — вона розгублено знизала плечима.

Дивно. На неї це зовсім не схоже. Від самого дня народження — жодного листа, жодних сліз у моєму кабінеті. Якщо не враховувати історію з Шерон... проте в мене немає доказів, що мати причетна до того випадку. Вона щось задумала чи цього разу справді зрозуміла свою помилку? Що ж, час покаже.

В артефакторів робота кипіла. За останні дні завдяки ідеям Алекси я підкинув їм стільки роботи, що зайняті були абсолютно всі — від підмайстрів до майстрів.

— Ронане, вітаю! Що там із накопичувачем? — запитав я, підійшовши до чоловіка, який чаклував над кресленнями.

— Вітаю, Доріазе! — відгукнувся він, не відриваючись від роботи. — Я трохи змінив конструкцію. Тепер треба перевірити, чи зможемо ми накопичувати магію невеликими порціями щодня, замість того, щоб виснажувати твій резерв одним потужним викидом.

Він простягнув мені прозору кульку завбільшки з голубине яйце.

— Спробуй випустити магію потроху, накопичувач має її поглинути. Тільки кілька секунд, не більше!

— Добре, — мовив я, міцніше стискаючи холодну гладеньку поверхню.

Я зосередився й покликав магію, яка миттєво відгукнулася, проявившись легким поколюванням на кінчиках пальців. Кулю огорнув густий сірий туман, який одразу почав проникати всередину, повільно закручуючись у прозорих стінках, наче крихітне торнадо. Це видовище заворожувало: моя сила, приборкана й надійно схована в кришталі.

— Досить! — різко зупинив мене Ронан. — На сьогодні вистачить. Завтра спробуємо ще.

— Добре. Сподіваюся, це допоможе мені під час мандрів між світами. Відчуття постійного спустошення дико дратує, — відповів я Ронану, важко опускаючись на стілець.

У голові трохи паморочилося, тілом розлилася знайома слабкість. Але ці кульки — мій шанс. Вони допоможуть мені швидше повернутися за моєю мишкою та забрати її сюди назавжди. Я вже знав: надто довго без неї не витримаю.

Сьогоднішній ранок перевернув усе! Вона — та, хто потрібен мені як повітря. Навіть моя улюблена робота, якій я присвятив життя, відійшла на задній план. Нехай хоч звільняють — мені байдуже. Аби лише бути поряд з Алексою, відчувати її гаряче тіло у своїх обіймах, цілувати ці солодкі губи, дуріти разом і сміятися. Завдяки їй я нарешті відчув, як це — бути найщасливішим чоловіком у всіх світах.

Треба швидше закінчувати зі справами й бігти до моєї коханої.

Алекса

Сьогоднішню вечерю я вирішила приготувати сама… для нього. Не знаю, чи пошкодую колись, що перетнула ту межу, яка назавжди змінила нас, наші почуття та стосунки. Та зараз мені просто хочеться бути щасливою й коханою, бодай на цей короткий проміжок часу.

Весь день я роздумувала: чи зможу покинути свій світ назавжди заради Доріаза, якщо йому таки вдасться мене забрати? І я вирішила — так! Я готова спробувати. А якщо наше спільне життя не складеться, він завжди зможе повернути мене назад — нічого незворотного не станеться. До того ж я зможу провідувати маму, якщо ці накопичувачі справді допоможуть Доріазу швидше відновлювати сили для переміщень.

Зі щасливою усмішкою я побігла на кухню, щоб приготувати коханому особливу вечерю.

На кухні панував приємний хаос. Я виставила Маркуса за двері, пообіцявши, що нічого не спалю. Мені хотілося приготувати щось особливе, що нагадувало б про мій дім, але виглядало б гідно Королівського мага. Вибір зупинила на запеченій рибі з травами та ніжній вершковій пасті — те, що я сама дуже любила.

Коли я почула впевнені кроки в коридорі, моє серце затріпотіло. Я поспіхом зняла фартух і поправила волосся. Різ увійшов, і по його обличчю було видно — він виснажений. Але варто було йому побачити мене біля накритого столу, як його погляд миттєво потеплішав.

— Це все... сама? — запитав він, і в його голосі було стільки щирого здивування, що я не втрималася від усмішки.

— Сама. Хотіла, щоб ти хоча б на вечір забув про всі ці накопичувачі та звіти, — я підійшла до нього, допомагаючи зняти камзол.

Ми сіли вечеряти. Я з хвилюванням спостерігала, як він куштує першу порцію. Коли Різ заплющив очі від задоволення і сказав, що це неймовірно, у мене всередині ніби розцвіли квіти. Ми говорили про все на світі, крім договору. Було так легко, наче ми знали одне одного все життя.

А потім він став серйозним. Я аж злякалася на кілька мить. Коли Різ дістав оксамитову коробочку, у мене перехопило подих.

— Алексо, я замовив це для тебе... — почав він.

Коли кришка відкрилася, я ледь не зойкнула. На мене дивилася неймовірна каблучка: тонке срібне плетиво, що нагадувало іній, тримало прозорий блакитний камінь. Він сяяв так, ніби всередині було сховане шматочок неба.

— Це магічний захист від впливу чужої магії, хочу, щоб на балу ти була в безпеці, — тихо пояснив він, одягаючи її мені на палець. — Але головне — це маячок. Я знайду тебе в будь-якому світі.

Я дивилася на свою руку, і сльози самі підступили до очей. У цей момент я зрозуміла остаточно: я не просто хочу залишитися. Я належу йому.

— Вона прекрасна... дякую, — прошепотіла я, кидаючись у його обійми.

Цю ніч я знову провела у його кімнаті. Як і наступну… в гарячих обіймах коханого чоловіка, який дарував мені незабутню насолоду.

Нарешті прийшов день балу. Я хвилювалася, наче це моє весілля. Добре, що після цього дня, більше нічого масштабного не буде. Залишилось прожити цей божевільний день! Я познайомлюсь з справжнім королем! Хто би міг подумати?!

Лерія готувала мене понад дві години. Я вже втомилася, а що буде далі?

Останній погляд у дзеркало — і в мене перехопило подих. Сукня кольору глибоких сутінків, розшита сріблястим “інеєм”, що спалахував при кожному русі, робила мене схожою на казкову фею чи зимову королеву. Каблучка на пальці ледь помітно пульсувала, наче живий щит, додаючи мені впевненості.

— Ви неймовірна, пані! Усі чоловіки на балу збожеволіють, — прошепотіла Лерія, відчиняючи двері моєї спальні.

Я зробила глибокий вдих і вийшла в коридор. Кожен крок віддавався легким шелестом дорогої тканини. Коли я підійшла до вершини великих мармурових сходів, то побачила його.

Доріаз стояв біля підніжжя, склавши руки за спиною. На ньому був парадний мундир — вугільно-чорний, із золотим шиттям на комірі та манжетах, який ідеально підкреслював його широкі плечі та владну поставу. Він щось обговорював із Коліном, але, відчувши мій погляд, різко підняв голову.

Слова застрягли в нього в горлі. Я бачила, як розширилися його зіниці. Доріаз дивився на мене так, ніби вперше побачив справжнє диво, і в цьому погляді було стільки захоплення та неприхованої пристрасті, що в мене затремтіли коліна.

Він повільно зробив крок назустріч, не зводячи з мене своїх темних очей.

— Алексо... — прохрипів він, коли я зупинилася на останній сходинці. — Я знав, що ти будеш прекрасною, але це... ти просто затьмарила собою весь цей світ.

Він простягнув мені руку, і коли я вклала свою долоню в його, він не просто допоміг мені зійти, а обережно притиснув мої пальці до своїх губ.

— Я вже шкодую, що ми їдемо на бал, — прошепотів він мені на вухо, і я відчула його гарячий подих. — Бо мені хочеться сховати тебе від усіх і нікуди не відпускати.