Раді Вас бачити!

Дункан пішов десь через годину, встигнувши дописати листа своєму родичу — Доріазу Валейну. У своєму посланні старий слізно благав допомогти моїй дупі... ой, тобто душі, повернутися до рідного світу. Він разів десять перепросив за те, що підкинув Доріазу такого клопоту, і пообіцяв більше такого не робити.

Спостерігаючи за цим, я мимоволі напружилася. Що ж там за маг такий, якщо старий Дункан ледь не тремтить, згадуючи його ім'я? Мені теж варто починати боятися? Найбільше лякало те, що цей Валейн може просто виставити мене за двері. А він — моя єдина надія. Що ж, якщо доведеться, буду хоч на колінах повзати, аби він змилостивився і відправив мене додому.

Наостанок дід залишив детальні вказівки, як знайти його племінника. Виявилося, що шлях мій лежить у серце столиці — до палацу самого короля! Оце так вляпалася. Я, звичайна дівчина з Землі, опинюся при королівському дворі... Вдома мені така можливість навіть не снилася. Дейзі просто помре від заздрощів, коли я їй про це розповім. Вона ж у нас головна фанатка фентезійних романів, а тут я — головна героїня власного квесту.

Коли дід нарешті забрався, Марта принесла мені одяг своєї доньки. Річ у тім, що в цей світ я “депортувалася” в одних лише коротких шортах і майці. Поки тривала наша розмова втрьох, я щільно загорталася в ковдру, щоб бідного дідугана не вхопив інсульт від мого занадто відвертого вигляду.

Місцеві сукні виявилися випробуванням для моєї координації: довгі, важкі, майже до самої підлоги. Я вже кілька разів перечепилася і ледь не розбила носа об одвірок. Після джинсів і легких сарафанів цей “середньовічний шик” здавався знаряддям тортур, але вибору не було. Добре хоч, що розмір у нас із покійною Нормою майже збігався. Мені було не страшно вдягати її речі — я ніколи не вірила в забобони, а ходити голяка було б ще гіршою ідеєю.

Після обіду, який складався з неймовірно смачного м’яса з овочами, Марта запропонувала пройтися селом. Мені потрібно було хоч трохи роздивитися навколо і зрозуміти, як тут усе влаштовано, щоб не виглядати повною дурепою під час подорожі.

Вийшовши на поріг, я мимоволі застигла від захоплення. Усе навколо виглядало точнісінько так, як на ілюстраціях до  фентезі-романів. Селище нагадувало яскравий калейдоскоп: кам’яні та дерев’яні будиночки з різнобарвними стінами, а їхні вікна були прикрашені дивовижними квітами, назв яких я не знала.

Та найбільше мене вразили перехожі. По вулиці неквапливо погулювали істоти з тендітними різнокольоровими крилами, що мерехтіли крихітними магічними іскорками.

— Це феї, — пояснила Марта, помітивши мій ошелешений погляд. — Тут їх небагато, як і справжніх магів. У Манессі живуть переважно звичайні люди.

Поки ми гуляли, я вбирала інформацію, наче губка. Виявилося, що цей магічний світ зветься Арканум. Він поділений на два величезні континенти, розділені безкраїм океаном. На далекому першому континенті панують перевертні. Вони — народ закритий і гордий, не надто полюбляють чужинців, тому про їхній спосіб життя ходять лише чутки. Інколи вони прибувають до нас із дипломатичними візитами, проте надовго не затримуються — їм до вподоби власні дикі землі.

На нашому ж континенті розкинулися чотири великі держави:

Зордар — королівство звичайних людей; Файрин — батьківщина фей;

Анегліс — земля, де зосереджена більшість магів.

І, нарешті, Аменд'аль — королівство, що займає майже третину цього контингенту.

Його назва походить від прізвища легендарного першого короля — могутнього мага Вогню, який і заснував цю державу. Аменд'аль розташований у самому серці континенту, на перетині всіх королівств, тому тут у мирі та злагоді співіснують люди, феї та маги.

Село Манесс, де я зараз перебувала, виявилося зовсім крихітним — лише сорок п’ять будинків, де всі знали одне одного в обличчя. Ми гуляли майже до самих сутінків. Марта пригостила мене місцевими ласощами, що за смаком нагадували ніжний домашній зефір, але мали якийсь особливий квітковий посмак.

Додому я поверталася з гулом у голові — емоції та нові знання переповнювали мене через край. Арканум виявився куди складнішим і прекраснішим, ніж я могла собі уявити. Але попереду була довга ніч, а в мене залишалося ще кілька днів, щоб підготуватися до зустрічі з невідомим.

Повечерявши, я повернулася до своєї кімнати — хоча вибирати, чесно кажучи, було ні з чого. Хатинка Марти виявилася зовсім крихітною: лише дві спальні та спільна кухня-вітальня. Усе тут було таким же простим, ледь не бідним, але водночас дихало щирим домашнім теплом.

Кам’яна підлога та низька стеля з масивних, потемнілих від часу балок створювали відчуття затишної печери, схованої від усього світу. Майже всю стіну у вітальні займала велика цегляна піч, яка була серцем цього дому. На відкритих полицях чинно вишикувалися глиняні горщики та мідні черпаки, що виблискували в напівтемряві. Посеред кімнати стояв масивний, грубо обтесаний дерев’яний стіл на чотири персони, оточений лавками. Єдине вікно вже не давало світла, тож тепер головним джерелом ілюмінації стало тріскуче полум’я у вогнищі. Меблів у домі було обмаль, і всі вони перебували, м'яко кажучи, у плачевному стані.

Марта жила сама. Її чоловік пішов із життя три роки тому після випадкового укусу змії. Бідна жінка... Скільки випробувань випало на її долю! Щодня вона з ранку до ночі працювала в полі, збираючи кукурудзу на продаж. Оплата за таку виснажливу працю була мізерною — рахували кожен зібраний качан.

Дивлячись на її втомлені руки, мені нестерпно захотілося чимось їй допомогти. Треба обов'язково придумати, перш ніж я поїду. Але ці думки вже плуталися в голові — спати хотілося просто неймовірно. Емоційне перевантаження нарешті взяло своє.