Раді Вас бачити!

Алекса

Вечірка закінчилася десь близько третьої ночі. Більшість гостей роз’їхалися по домівках, інші ж залишилися ночувати в будинку. Ми теж вирішили не їхати, на відміну від мами — вона поїхала ще до опівночі, на прощання кинувши, що чекає на нас завтра для “важливої розмови”.

Здогадуюся, якою буде тема. 

Весь вечір вона зі страхом дивилася на Доріаза. Мабуть, її лякає сама думка, що він прийшов забрати мене назавжди. Не знаю, чи назавжди, але через два місяці я точно вирушу з ним. Можливо, мені вдасться домовитися з коханим, щоб ми іноді навідувалися в мій світ — бачити маму та Дейзі.

До речі, Дейзі теж зиркала на мене весь вечір. Їй просто не терпиться дізнатися всі пікантні подробиці про нас із Доріазом, але оскільки він ні на крок не відходив від мене, вона змушена чекати слушної миті, коли ми залишимося наодинці.

Ми прокинулися близько полудня — ніч була виснажливою. Спати в обіймах Доріаза було так солодко… Вперше за два з половиною місяці я спала міцно, без сліз та нічних кошмарів.

Коли ми спустилися снідати, гостей уже не було. Лише Дейзі, яка з гуркотом складала порожні пляшки у відро.

— Доброго ранку, Попелюшко! — привітала її я, усміхаючись.

— І вам доброго… — якось сумно відгукнулася вона. — У холодильнику повно їжі, йдіть поснідайте, а тоді — по домівках.

— Щось трапилося? — стурбовано запитала я, помітивши її пригнічений стан.

— Погано спала… — відповіла вона і якось ніяково зиркнула на Доріаза.

— Кажи вже, не соромся. Він тебе не з’їсть, — я склала руки на грудях, спокійно дивлячись на подругу.

— Мені не давали заснути думки про Вільяма… Я все ніяк не наважувалася підійти й запитати, чи з ним усе гаразд? — Дейзі густо почервоніла, зустрівшись із приголомшеним поглядом Доріаза. Його очі стали мало не квадратними від подиву.

— Вона закохалася в принца з малюнка, — пояснила я йому, від чого Доріаз здивувався ще дужче.

— Ем… з ним усе добре. Йому нічого не загрожувало, мати обдурила Алексу. Щойно я про це дізнався, одразу ж повернувся за нею, — відповів він, нарешті трохи оговтавшись від такої новини.

— Я рада, що з ним усе гаразд, — ледь чутно пропищала Дейзі, остаточно зніяковівши. — Знаю, це виглядає якось дивно й по-дитячому, але він мені справді небайдужий. І не лише через те, як він виглядає на малюнку, а й через розповіді Алекси.

— Пішли снідати разом, Доріаз тобі все розповість. Кидай ці пляшки, мама все одно замовляла клінінг, — я підійшла, обійняла подругу за плечі й потягла за собою на кухню.

За сніданком — а якщо бути точною, то вже обідом — Доріаз почав свою розповідь. Він детально описував усе, що сталося після мого зникнення: про підступи своєї матері, про те, як вони з Вільямом шукали артефакторів, і як він нарешті знайшов спосіб повернутися зі мною назад в Арканум.

Дейзі слухала його, затамувавши подих. Вона навіть забула про свою каву, що повільно холонула в чашці. Щоразу, коли в розповіді згадувалося ім'я Вільяма, її очі спалахували світлом. Доріаз, помітивши таку щиру зацікавленість, почав додавати в розповідь більше деталей про самого принца.

Я лише важко зітхала, слухаючи їх. Відверто кажучи, мені не дуже подобалося її захоплення. Навряд чи вона колись побачить Вільяма на власні очі. Доріаз — не міжсвітове таксі, щоб безкінечно переправляти людей туди-сюди. 

Він сам до цього був лише кілька разів в інших світах за шість років своєї роботи на посаді королівського мага. Кожна така подорож — це величезний ризик і виснаження, навіть з новими накопичувачами. Магія це не розваги, тому я не хотіла, щоб Дейзі плекала надії, яким не судилося здійснитися.

— Так, мрійнице, повертайся на землю, — м’яко перервала я їхню бесіду, торкнувшись плеча подруги. — Нам час збиратися. Мама чекає, і я не хочу запізнюватися на “страту”.

Згодом ми вже сиділи на кухні з мамою. Дейзі ми відправили додому — відпочивати зі спокійною душею, адже тепер вона знала, що життю Вільяма ніщо не загрожує.

Доріаз розповів мамі все те саме, що й Дейзі. Вона слухала надзвичайно уважно, проте настороженість у її очах не зникала. Я бачила, як вона боїться знову мене втратити.

Я на кілька хвилин відійшла переодягнутися, залишивши їх удвох. А коли повернулася, то застала дивну картину: мама буквально сяяла і загадково перезиралася з Доріазом. Що вони встигли затіяти без мене?

— Що я пропустила? — підозріло запитала я.

— Нічого, люба, все добре. Просто Доріаз пообіцяв, що ми зможемо інколи бачитися, — відповіла щаслива мама. — Я побігла у справах, а ви відпочиньте чи погуляйте. Буду пізно. Бувайте, дітки!

Я ошелешено дивилася, як мама фактично втікає з дому з хитрою усмішкою на обличчі.

— Що ти з нею зробив? — я повернулася до Доріаза.

— Нічого особливого. Просто запевнив, що не краду тебе в неї, — відповів він, усміхаючись, і легко притягнув мене до себе на коліна. — Її перелякані очі мене надто напружували.

Доріаз

Два місяці минули надто швидко. Завтра ми вирушаємо додому, хоча, відверто кажучи, я був би не проти залишитися тут ще на якийсь час. Мені в цьому світі дуже сподобалося. Дівчата показали мені неймовірну кількість дивних і захопливих речей. 

Мій магічний записувач вичерпав увесь свій запас енергії вже за два дні, а заряджатися в не магічному світі він відмовився, буде чим зайнятися Ронану, щоб прибрати цей недолік. Алекса подарувала мені смартфон, де є функція під назвою “диктофон”, щоб було куди записувати мої спостереження. 

Вона терпляче вчила мене ним користуватися. Визнаю, навчання йшло не дуже швидко — мої пальці, звиклі до руків'я меча та пера, не відразу підкорили собі цей чутливий скляний екран. Проте тепер я міг фіксувати кожну деталь цього світу, щоб потім вивчити її.

Ми роздрукували цілу купу фотографій наших пригод, щоб показати їх Вільяму. Особливо на цьому наполягала Дейзі — її ентузіазм був настільки щирим, що я серйозно замислився над тим, щоб з часом забрати її з собою для знайомства з принцом. Але, звісно, лише після того, як особисто поговорю з Вільямом і дізнаюся його думку.

На день народження Алекси я подарував їй дуже велику просторову сумку, в яку можна було вмістити ледь не всю її кімнату. Вона так зраділа можливості забрати з собою частинку свого світу, що ледь не задушила мене в обіймах.

Чого в тій сумці зараз тільки не було! Алекса підійшла до зборів із ретельністю: стоси книжок, які стануть безцінними для наших артефакторів; косметика та засоби для волосся; неймовірна кількість одягу. Вона навіть прихопила купу каталогів із сучасним вбранням для мадам Розетти та насіння рослин, яких у нашому світі ніхто ніколи не бачив. Не обійшлося і без запасів їжі тривалого зберігання. 

Сподіваюся, моєї магії, навіть із використанням накопичувачів, вистачить на перенесення додому такої кількості речей. Сумка вийшла справді важкою — не фізично, а енергетично.

З батьками Алекси я нарешті знайшов спільну мову, особливо з її матір’ю. У нас із Роуз тепер є особлива домовленість, про яку Алекса дізнається лише на нашому весіллі. З батьком ми теж спілкуємося більш-менш нормально. Алекса вирішила не залишати його в невідомості й розповіла правду перед своїм черговим зникненням.

Спершу він дивився на нас як на божевільних, але мені довелося вдатися до крайніх заходів. Я продемонстрував йому дещо з арсеналу мага, миттєво перемістивши нас обох з однієї кімнати до іншої. Пітер довго “перетравлював” пережите, але врешті-решт прийняв усе з розумінням. Мабуть, особистий досвід телепортації переконує краще за будь-які слова.

Тепер ми готові. Останній погляд на цей дивний, галасливий, але по-своєму прекрасний світ — і час повертатися.

Без сліз не обійшлося. Дівчата так ридали, що навіть моє загартоване серце краялося від туги. За ці два місяці я й сам встиг звикнути до цієї невгамовної подруги Алекси. Дейзі — це справжнє скупчення неймовірної енергії, яка не згасає ні на мить.

Я раптом спіймав себе на думці, що було б непогано, якби Вільям зацікавився нею так само палко, як вона ним. Якщо ці дві подружки-вихори колись об'єднаються в нашому королівстві, життя в ньому точно стане значно веселішим… і набагато галасливішим.

Я востаннє кивнув Роуз, відчуваючи вагу накопичувачів у руках, і почав плести закляття переходу. Простір навколо нас здригнувся, стираючи обриси затишної земної кухні й відкриваючи прорив до нашого світу. 

Міцно обійнявши свою кохану мишку однією рукою, іншою я активував накопичувач. Мені довелося одночасно відкривати перехід і поглинати власну магію з кристала, щоб втримати рівновагу під вагою нашого багажу.

Кілька митей у суцільній темряві — і простір нарешті стабілізувався. Під ногами я відчув не плитку земної кухні, а знайомий холодний камінь. Ми опинилися в моїй кімнаті в маєтку.

— Ми вдома, кохана! — прошепотів я їй, не випускаючи з обіймів.

Я припав до її губ довгим поцілунком, відчуваючи неймовірне полегшення. У нас усе вдалося. Вона тут, зі мною, і тепер ми більше ніколи не розлучимося.