Раді Вас бачити!

Алекса

Після ресторану ми вирушили до його маєтку. Я так наїлася, що ледь дихала, п’яте тістечко було зайвим. Такої смакоти я ще ніколи не їла. Смажене м’ясо було ніжне, соковите, салат з якихось місцевих овочів та фруктів вибухнув у роті феєрверком смаків, щось кисло-солодко-пряне. Тістечка взагалі райська насолода. Це ж який уважний, запам’ятав мою пристрасть до шоколаду. 

Моє серце ще трохи відтануло від цієї уваги, а своїм “Ми щось придумаємо…” взагалі пробив у серці тріщину, наче в інший світ.

Ще трохи й закохатися по-справжньому можна! Треба наростити льоди ще, бо закохуватися — марна справа в моєму випадку, тридцять днів, і я вдома: самотня і з розбитим серцем. Ні, ні, ні, дистанція — наше все! Завтрашній день перетерпимо і повернемося до своїх шпильок. Він сказав, що вдома майже не буває, тож проблем не повинно виникнути.

Доїхали до маєтку Доріаза хвилин за двадцять. З самого ресторану ми більше не проронили ні слова. Тільки іноді він кидав на мене уважні погляди, ніби вивчаючи заново.

Ще б пак, печерна людина перетворилася на іншосвітянку.

Режим джентльмена він досі не вимкнув, подавши мені руку, щоб допомогти вийти з карети, та взяв мою просторову сумку, де знаходяться всі мої речі. Відчуваю себе принцесою, чесне слово, тільки фіктивною. 

Його маєток вражав своєю стриманою величчю. Він був досконалий, без надлишку помпезності та вишуканості.

Доріаз міцно тримав мою долоню, ведучи до широких дубових дверей. Маєток, дійсно, був триповерховий, збудований із сірого каменю, і нагадував скоріше стилізовану фортецю, ніж маєток.

Щойно ми піднялися на ґанок, двері відчинив чоловік, десь років сорок, шатен з сірими очима, у бездоганно випрасуваному темно-сірому костюмі. З його обличчя не сходила доброзичливість.

— Вітаю вдома, пане Доріазе, — чоловік спершу оглянув господаря, а потім кинув швидкий, але оцінюючий погляд на мене.

— Колін, вітаю. Познайомся, це Алекса, моя наречена, — Доріаз підкреслив це слово, міцніше стиснувши мою руку. Навіть тут грати цю роль? — Алекса, це Колін, він опікується цим хаосом, який я називаю домом.

Колін миттєво змінив вираз обличчя на здивований.

— Мої вітання, леді Алексо. Я сподіваюся, Ваше перебування у нас буде максимально комфортним.

— Колін, — продовжив Доріаз, не відпускаючи моєї руки. — Алекса буде поселена у блакитній кімнаті на третьому поверсі, вибери їй найкращу покоївку. А також, будь ласка, терміново відправте гінця до мадам Розетти і попросіть її прибути завтра вранці з каталогами та зразками тканин, і кілька готових суконь. Моїй нареченій потрібен абсолютно новий гардероб до вечірнього прийому. Зайди до мене після вечері, ще дещо обговоримо.

Колін, не кліпнувши оком, злегка вклонився.

— Усе буде зроблено в найкращому вигляді, — Доріаз усміхнувся, явно чимось задоволений.

Колін пішов виконувати доручення, а Доріаз повів мене до сходів, мабуть, показувати мою нову кімнату.

Усередині маєток зустрічав прохолодою та спокоєм. Просторий хол був викладений полірованим мармуром кремового кольору, а стіни оббиті панелями з темного, але блискучого горіхового дерева. Центром холу були широкі, дерев'яні сходи. 

Піднявшись на третій поверх, ми зупинилися біля дверей.

— Ось твоє нове житло, – сказав він, пропускаючи мене вперед.

Кімната була просторою, світлою, і виконана у ніжно-блакитних та кремових тонах. Стіни були оббиті шовковими шпалерами кольору небесної блакиті, а високе ліжко з балдахіном застелене м’якими білими пледами. Вона була елегантною і затишною. Це була кімната принцеси, не менше.

— Ванна кімната — праворуч, — додав Доріаз, вказуючи на ще одні двері.

Я підійшла до вікна. Звідси відкривався вид на величезний, доглянутий сад з двома дерев’яними альтанками білого кольору.

— Подобається? — запитав він, спершись на одвірок.

— Так, тут дуже гарно! — я кивнула, не в змозі приховати захоплення.

— До тебе буде приставлена покоївка, не соромся просити допомогу з будь-яких питань, тільки не ділись секретами, — хмикнув він, — Перед слугами треба також грати закоханих. Я не знаю, чи є хтось із них відданий матері. Буде в курсі тільки Колін, він не просто слуга, він мій друг. Також не бійся звертатися до нього, поки мене не буде. Щоб було не сумно тут одній: у мене велика бібліотека на другому поверсі, вільні години можеш приділяти вивченню літератури про нашу культуру та традиції.

— Добре, я все зрозуміла! — сказала я, не втримавши позіхання. Щось я втомилася за сьогодні, надто довгий день виявився, ще й рано встала. Пару годин сна мені не завадить.

— Мені треба повернутися на роботу. Вибач… але мені доведеться розповісти про тебе королю, щоб не було проблем ні у тебе, ні у мене в майбутньому. Тобі не загрожує небезпека, не бійся, потраплянки у нас не вважаються небезпечними злодіями, — усміхнувся він широко, бачачи мої перелякані очі.

 Я дійсно злякалася. Раптом мене на досліди відправлять або в темницю за незаконне проникнення в королівство.

— У вас уже були такі випадки? — спитала я.

— Ні, ти перша, наскільки я знаю. Може були й мовчали. Ми цього не дізнаємося. На вечерю буду намагатися не спізнитися. Треба ще кілька деталей обговорити. Відпочивай! — промовив Доріаз та швидко вийшов з кімнати.

Я скинула з себе сукню, повісивши її в порожню шафу, та з розбігу впала на ліжко. Воно було м’якеньке, наче хмаринка. Закутавшись у плед, я провалилася у сон вже через хвилину.