Раді Вас бачити!

Наснився мені дивний, майже потойбічний сон. Наче я лечу в цілковитій тиші крізь бездонну темну прірву. Навколо, не зачіпаючи мене, мерехтіли загадкові сяючі цятки, що пролітали повз, мов далекі зірки. Я відчувала дикий жах, що пробирав до самих кісток. Що зі мною? Куди я падаю? Я відчайдушно хотіла прокинутись, але темрява не відпускала. Голова йшла обертом, а до горла підступала нудота. Це відчуття миттєво воскресило в пам’яті той жахливий день у парку розваг, куди Дейзі затягнула мене рік тому на зимові свята.

З дитинства я панічно боюся висоти, і подруга, звісно, про це знала. Начитавшись “експертних” порад в інтернеті, вона влаштувала мені справжній сеанс шокової терапії. Жодних поступових кроків чи заспокійливих бесід. "Фахівці" з мережі були одностайні: щоб знищити страх, треба зануритися в нього з головою. Не тікати від монстра, а оселитися в його лігві. Боїшся темряви? Зачинися в холодному підвалі. Страх висоти? Катайся на американських гірках, доки не охрипнеш від крику. Отож, Дейзі й потягнула мене на ті кляті гірки “боротися зі страхами”. Чи варто казати, що це не допомогло? Навпаки, тепер я обходжу парки розваг десятою дорогою, тричі поплювавши через плече, ще й тоді тиждень лікувала зірваний голос. Здається, мої крики чуло все місто... Бідні люди, яким не пощастило опинитися поруч. Подруга після того випадку заріклася давати мені сумнівні психологічні поради з інтернету. І правильно!

Зараз відчуття були майже ідентичними, тільки тут, у прірві, мій крик був беззвучним. Щось підказувало мені: після цього “польоту” фобія залишиться зі мною назавжди, і жодні методи вже не допоможуть, хоч на електричний стілець саджайте. Скільки я вже так лечу? Коли цей кошмар нарешті розсіється?

Жах скінчився так само раптово, як і почався. Але я не була впевнена, що справді прокинулася... Поряд почулося чиєсь приглушене шепотіння. Дивно. Мама ніколи б не впустила сторонніх до моєї кімнати без дозволу. Це щось новеньке! Я розплющила очі, кілька разів кліпнула, сподіваючись, що марево зникне, але картинка не змінилася. Це була не моя спальня. Де моя блакитна натяжна стеля? Куди зникли улюблені постери Linkin Park?

Натомість я опинилася в тісній кімнаті, зведеній зі старого темного дерева. Стіни з грубих колод були побілені лише подекуди, а повітря було густо наповнене незвичними ароматами — сухих трав, старої деревини та воску.

— Дункане, вона прокинулась! Зроби щось! Виправ це негайно! Це не моя дочка! — почувся чийсь переляканий жіночий голос.

Я повернула голову і завмерла. Переді мною стояв дивний дідуган: невисокий, із довгим сивим волоссям і густою бородою. Він був одягнений у старий сірий плащ і вбрання, яке я бачила хіба що у фільмах про середньовіччя. Гендальф місцевий якийсь. Поряд із ним застигла жінка років п'ятдесяти, вища за дідуся на цілу голову. Її хвилясте червоне волосся вогнем розсипалося по плечах, а чорна сукня стародавнього крою лише додавала загадковості.

Це що, якась костюмована вечірка? Чи я потрапила на знімальний майданчик? Паніка гарячою хвилею розлилася по тілу, перехоплюючи подих. Що я тут роблю?

— Ви хто? Де я? — хрипко запитала я, відчуваючи, як тремтять губи.

— Вибач, дитино, це якась жахлива помилка! Дункан усе виправить! Ти ж виправиш, правда? — жінка заговорила до мене, а потім повернулася до старого з благальним поглядом.

— Ем, я не впевнений… — розгублено розвів руками дідок. — Я вперше робив подібне. Що тепер чинити — не маю жодного уявлення!

Жінка зблідла, її очі округлилися від шоку.

— Ви мені поясните, що тут відбувається?! Хто ви такі? Як я сюди потрапила? — закричала я, відчуваючи, що істерика зараз прорветься назовні. Вони не поспішали з відповідями, і це лякало ще більше.

— Зараз усе поясню, тільки не репетуй! Що за невихована молодь пішла… — пробурмотів собі під ніс дід і підсунув стілець ближче до мого ліжка. Він гордо випнув груди й підняв підборіддя:

— Я — Дункан Кроул, просторовий маг середнього рівня Королівства Аменд’аль. Приємно познайомитись!

— Це якийсь жарт? Який ще маг? Яке королівство? — я почала відчайдушно озиратися по сторонах. — Дейзі, це ти замовила цей розіграш? Виходь, це вже зовсім не смішно! Зовсім здуріла зі своїм фентезі?

Цього не може бути. Просто не може! Я читала романи про “потраплянок”, але це була лише фантазія письменників, розвага для нудьгуючих вечорів! Я не можу бути однією з них. Я хочу додому! В цю мить я була згодна навіть на мамин цех, на пил і піжами, аби лише забратися звідси. Невже це мама так вирішила мене провчити? Ні, вона б ніколи не зайшла так далеко… Потрібно було негайно заспокоїтись і нарешті збагнути, що тут, у дідька, коїться. Вдих-видих, Алексо… Ти впораєшся.

— Ніякої Дейзі тут немає. Заспокойся і вислухай мене, нарешті! — дід насупив кудлаті брови, свердлячи мене колючим поглядом. — Жінка поряд із тобою — Марта Ролінг. Вона найняла мене, щоб я повернув її доньку зі світу мертвих. Я казав їй, що це неможливо, але вона вперто наполягала на спробі. Сталася прикра помилка. Замість душі покійної я витягнув з іншого світу тебе…

Марта голосно заридала і впала на коліна просто на брудну підлогу. Я ж сиділа, шоковано витріщившись у порожнечу. По спині пробіг крижаний піт. Ні, цього просто не може бути! Це лише дурний, затяжний сон. Зараз задзвонить будильник, і я прокинуся у своєму м’якому ліжку!

— Як ви могли мене витягти? Чому саме мене? Я ж не мертва! — мій голос зірвався на крик. Я справді не розуміла логіки цього божевілля: він шукав когось у потойбіччі, а викрав живу людину? — Поверніть мене назад! Негайно!

— Я ж кажу: сталася помилка! Чим ти мене слухаєш, дурне дівчисько? — почав дратуватися старий. — Я — просторовий маг середнього рівня, мені багато чого не під силу, а переміщувати душі — й поготів. Але вийшло так, як вийшло. Твою душу я зміг звідкись витягнути... Мабуть, вона була найближчою до розлому. До речі, з якого ти світу? — він запитав це з таким непідробним науковим інтересом, що мені захотілося його чимось стукнути.

— Я з планети Земля! — відрізала я. Шок стрімко переростав у лють. — Вашому “середньому рівню” це про щось говорить? Чи на такі знання магії теж забракло?

Я розуміла, що грубіянити старому нечемно, мене не так виховували, але він сам напросився, вирвавши мене з корінням із рідного дому.

— У вас на Землі всі дівчата такі невиховані, чи це мені так “пощастило”? — дід ображено настовбурчив бороду.

— А якою мені бути, коли ви вкрали мене без мого дозволу?! Поверніть мене додому! — я гаркнула так само сердито.

— Не можу! Я не знаю як! Мій середній рівень цього не дозволяє! — він спеціально наголосив на останніх словах. О, зачепила за живе? То не треба було взагалі лізти до чужих життів, якщо ти й тями не маєш, що робиш!

— Вибач мені, дитино... Це все моя провина, — нарешті Марта перестала ридати й заговорила. Вона все ще сиділа на підлозі, знесилена горем. — Місяць тому я втратила свою єдину доньку, Норму. Їй було лише шістнадцять. Вона так багато мріяла про майбутнє... Жінка знову схлипнула, втираючи сльози краєм чорного рукава.

— Вона з друзями пішла до річки. Один із хлопців вирішив навчити її плавати й потягнув у воду. Як мені потім розповіли, вона пручалася, не хотіла, але він не слухав. Спочатку тримав її, а потім відплив далі, щоб вона його наздогнала. Моя бідна дівчинка запанікувала і почала тонути. Ніхто не встиг... Того хлопця кинули до темниці, але хіба мені від того легше? Мою Норму це не поверне! Тому я і звернулася до Дункана. Я чула, що великі просторові маги вміють перетинати межі світів, і сподівалася, що він знайде мою крихітку в країні мертвих. Я була впевнена, що вона там зовсім одна і дуже мене кличе…

Я була, м’яко кажучи, шокована цією розповіддю. Трагедія Марти і її доньки відгукнулася тупим болем у грудях, але до чого тут я?

— Я щиро співчуваю вашій втраті, Марто, — тихо промовила я. — Але в моєму світі теж залишилася мати. Вона тепер зовсім одна. Я боюся навіть уявити, що з нею буде, коли вона зрозуміє, що я зникла. Тому мені необхідно повернутися.

Я перевела погляд на старого. Дункан похмуро мовчав, розглядаючи свої пальці, складені на колінах.

— Норма виросла на моїх очах, — нарешті заговорив він, не піднімаючи очей. — Саме тому я зважився на таку божевільну авантюру. Я не маю сили відправити тебе назад, але… — він зробив паузу, і я затамувала подих. — У мене є далекий родич. Я доводжуся дядьком його матері. Він — просторовий маг найвищого рівня, який служить при дворі Його Величності. Я можу написати йому листа з проханням допомогти тобі.

Я ледь не підскочила на ліжку.

— Але я не впевнений, що він погодиться, — дід випрямив плечі й суворо глянув на мене. — Король постійно ганяє його по своїм дорученням, він вічно виснажений державними справами. До того ж їхати в столицю тобі доведеться самій, я не відкрию портал так далеко. Лист стане твоєю перепусткою, але не гарантією.

Здається, я тільки зараз знову почала дихати. Шанс! У мене є реальний шанс повернутися додому. Навіть якщо доведеться їхати на край світу чи до самого дідька лисого в гості — я згодна на все.

Якби не мама, цей світ міг би здатися мені захопливим: справжня магія, королівства, дивовижні істоти... Але залишати її саму заради пригод було б надто жорстоко. Вона, мабуть, уже обдзвонила всі лікарні й поліцію, не знаходячи собі місця від жаху.

— То куди мені їхати і коли? — я рішуче глянула на Дункана. — Чим швидше, тим краще.

— Тобі потрібно у Форенс, столицю нашого королівства Аменд'аль. Дорога туди забере близько двох тижнів, тож про швидкість можеш забути, — старий розвів руками й почав важко підводитися зі стільця.

— Через наше село курсує диліжанс із сусіднього Королівства Зордар, — долучилася до розмови Марта. — Він прямує прямо до столиці з кількома зупинками.

— Чудово! Коли він буде? — я ледь не заплескала в долоні від хвилювання.

— Він проїжджав учора, — співчутливо зітхнула жінка. — Наступний буде лише за тиждень.

Тиждень очікування тут і ще два тижні в дорозі? Який жах! Я застрягла в цьому середньовіччі на цілу вічність. Проте іншого виходу просто не існувало.

— Марто, чи можу я залишитися у вас на цей час? — я глянула на неї з надією. — Мені нікуди йти, і я не маю жодних грошей.

— Звісно, дитино, це навіть не обговорюється! — жінка нарешті піднялася з підлоги й підійшла до мене, обережно взявши мою руку у свої теплі долоні. — Ти опинилася тут через мою егоїстичну сліпоту. Я зроблю все, щоб загладити провину. Вибач мені, я від горя навіть не запитала, як тебе звати?

— Алекса. Алекса Браун. — тихо відповіла я, прийнявши нову реальність. А що ще залишається?