Раді Вас бачити!

Наснився мені дивний, майже потойбічний сон. Наче я лечу в цілковитій тиші крізь бездонну темну прірву. Навколо, не зачіпаючи мене, мерехтіли загадкові сяючі цятки, що пролітали повз, мов далекі зірки.

Я відчувала дикий, первісний страх, що пробирав до самих кісток. Що зі мною? Куди я падаю? Я відчайдушно хотіла прокинутись, але темрява не відпускала. Голова йшла обертом, а до горла підступала нудота. Це відчуття миттєво воскресило в пам’яті той жахливий день у парку розваг, куди Дейзі затягнула мене рік тому на зимові свята.

З дитинства я панічно боюся висоти, і подруга, звісно, про це знала. Начитавшись “експертних” порад в інтернеті, вона влаштувала мені справжній сеанс шокової терапії. Жодних поступових кроків чи заспокійливих бесід. Фахівці з мережі були одностайні: щоб знищити страх, треба зануритися в нього з головою. Не тікати від монстра, а оселитися в його лігві. Боїшся темряви? Зачинися в холодному підвалі. Страх висоти? Катайся на американських гірках, доки не охрипнеш від крику.

Отож, Дейзі й потягнула мене на ті кляті гірки “боротися зі страхами”. Чи варто казати, що це не допомогло? Навпаки, тепер я обходжу парки розваг десятою дорогою, а тоді ще тиждень лікувала зірваний голос. Здається, мої крики чуло все місто... Бідні люди, яким не пощастило опинитися поруч.

Подруга після того випадку заріклася давати мені сумнівні психологічні поради.

Зараз відчуття були майже ідентичними, тільки тут, у прірві, мій крик був беззвучним. Щось підказувало мені: після цього “польоту” фобія залишиться зі мною назавжди, і жодні методи вже не допоможуть. Скільки я вже так лечу? Коли цей кошмар нарешті розсіється?

Жах скінчився так само раптово, як і почався. Проте я не була впевнена, що справді прокинулася... Поряд почулося чиєсь приглушене шепотіння. Дивно. Мама ніколи б не впустила сторонніх до моєї кімнати без дозволу.

Я розплющила очі, кілька разів кліпнула, сподіваючись, що марево зникне, але картинка не змінилася. Це була не моя спальня. Де моя блакитна натяжна стеля? Куди зникли улюблені постери?

Натомість я опинилася в тісній кімнаті, зведеній зі старого темного дерева. Стіни з грубих колод були побілені лише подекуди, а повітря було густо наповнене незвичними ароматами — сухих трав, старої деревини та воску.

У кутку стояв простий дубовий сундук, а біля ліжка — грубий стілець із високою спинкою. Єдине невелике вікно було міцно закрите дерев'яними віконницями. Я лежала на невеличкому дерев’яному ліжку біля дверей, загорнута в тонку ковдру. Навпроти височів великий камін, полиця якого була заставлена купою скриньок та дивних статуеток. Усе навколо дихало бідністю, теплом та якимось особливим сільським затишком.

— Дункане, вона прокинулась! Зроби щось! Виправ це негайно! Це не моя дочка! — почувся чийсь переляканий жіночий голос.

Я повернула голову і завмерла. Переді мною стояв дивний дідуган: невисокий, із довгим сивим волоссям та густою бородою. Він був одягнений у старий сірий плащ і вбрання, яке я бачила хіба що у фільмах про середньовіччя. Поряд із ним застигла жінка років п'ятдесяти, вища за дідуся на цілу голову. Її хвилясте червоне волосся вогнем розсипалося по плечах, а чорна сукня стародавнього крою лише додавала загадковості.

Це що, якась костюмована вечірка? Чи я потрапила на знімальний майданчик? Паніка гарячою хвилею розлилася по тілу, перехоплюючи подих.

— Ви хто? Де я? — хрипко запитала я, відчуваючи, як тремтять губи.

— Вибач, дитино, це якась жахлива помилка! Дункан усе виправить! Ти ж виправиш, правда? — жінка заговорила до мене, а потім повернулася до старого з благальним поглядом.

— Ем, я не впевнений… — розгублено розвів руками дідок. — Я вперше робив подібне. Що тепер чинити — не маю жодного уявлення!

Жінка зблідла, її очі округлилися від шоку.

— Ви мені поясните, що тут відбувається?! Хто ви такі? Як я сюди потрапила? — закричала я, відчуваючи, що істерика ось-от прорветься назовні. Вони не поспішали з відповідями, і це лякало ще більше.

— Зараз усе поясню, тільки не репетуй! Що за невихована молодь пішла… — пробурмотів собі під ніс дід і підсунув стілець ближче до мого ліжка. Він гордо випнув груди й підняв підборіддя:

— Я — Дункан Кроул, просторовий маг середнього рівня Королівства Аменд’аль. Приємно познайомитись!

— Це якийсь жарт? Який ще маг? Яке королівство? — я почала відчайдушно озиратися по сторонах. — Дейзі, це ти замовила цей розіграш? Виходь, це вже зовсім не смішно!

Цього не може бути. Просто не може! Я читала романи про “потраплянок”, але це була лише фантазія письменників, розвага для нудьгуючих вечорів! Я не можу бути однією з них. Я хочу додому! В цю мить я була згодна навіть на мамин цех, на пил і піжами, аби лише забратися звідси. Невже це мама так вирішила мене провчити? Ні, вона б ніколи не зайшла так далеко…

Потрібно було негайно заспокоїтись і нарешті збагнути, що тут, у дідька, коїться. Вдих-видих, Алексо… Ти впораєшся.

— Ніякої Дейзі тут немає. Заспокойся і вислухай мене, нарешті! — дід насупив кудлаті брови, свердлячи мене колючим поглядом. — Жінка поряд із тобою — Марта Ролінг. Вона найняла мене, щоб я повернув її доньку зі світу мертвих. Я казав їй, що це неможливо, але вона вперто наполягала на спробі. Сталася прикра помилка. Замість душі покійної я витягнув з іншого світу тебе…

Марта голосно заридала і впала на коліна просто на брудну підлогу. Я ж сиділа, шоковано витріщившись у порожнечу. По спині пробіг крижаний піт. Ні, цього просто не може бути! Це лише дурний, затяжний сон. Зараз задзвонить будильник, і я прокинуся у своєму м’якому ліжку!

— Як ви могли мене витягти? Чому саме мене? Я ж не мертва! — мій голос зірвався на крик. Я справді не розуміла логіки цього божевілля: він шукав когось у потойбіччі, а викрав живу людину? — Поверніть мене назад! Негайно!

— Я ж кажу: сталася помилка! Чим ти мене слухаєш, дурне дівчисько? — почав дратуватися старий. — Я — просторовий маг середнього рівня, мені багато чого не під силу, а переміщувати душі — й поготів. Але вийшло так, як вийшло. Твою душу я зміг звідкись витягнути... Мабуть, вона була найближчою до розлому. До речі, з якого ти світу? — він запитав це з таким непідробним науковим інтересом, що мені захотілося його чимось стукнути.

— Я з планети Земля! — відрізала я. Шок стрімко переростав у лють. — Вашому “середньому рівню” це про щось говорить? Чи на такі знання магії теж забракло?

Я розуміла, що грубіянити старому нечемно, але він сам напросився, вирвавши мене з корінням із рідного дому.

— У вас на Землі всі дівчата такі невиховані, чи це мені так “пощастило”? — дід ображено настовбурчив бороду.

— А якою мені бути, коли ви вкрали мене без мого дозволу?! Поверніть мене додому! — я гаркнула так само сердито.

— Не можу! Я не знаю як! Мій середній рівень цього не дозволяє! — він спеціально наголосив на останніх словах. О, зачепила за живе? То не треба було взагалі лізти до чужих життів, якщо ти й тями не маєш, що робиш!

— Вибач мені, дитино... Це все моя провина, — нарешті Марта перестала ридати й заговорила. Вона все ще сиділа на підлозі, знесилена горем. — Місяць тому я втратила свою єдину доньку, Норму. Їй було лише шістнадцять. Вона так багато мріяла про майбутнє...

Жінка знову схлипнула, втираючи сльози краєм чорного рукава.

— Вона з друзями пішла до річки. Один із хлопців вирішив навчити її плавати й потягнув у воду. Як мені потім розповіли, вона пручалася, не хотіла, але він не слухав. Спочатку тримав її, а потім відплив далі, щоб вона його наздогнала. Моя бідна дівчинка запанікувала і почала тонути. Ніхто не встиг... Того хлопця кинули до темниці, але хіба мені від того легше? Мою Норму це не поверне! Тому я і звернулася до Дункана. Я чула, що великі просторові маги вміють перетинати межі світів, і сподівалася, що він знайде мою крихітку в країні мертвих. Я була впевнена, що вона там зовсім одна і дуже мене кличе…

Я була, м’яко кажучи, приголомшена цією розповіддю. Трагедія Марти та її доньки відгукнулася тупим болем у грудях, але до чого тут я?

— Я щиро співчуваю вашій втраті, Марто, — тихо промовила я. — Але в моєму світі теж залишилася мати. Вона тепер зовсім одна. Я боюся навіть уявити, що з нею буде, коли вона зрозуміє, що я зникла. Тому мені необхідно повернутися.

Я перевела погляд на старого. Дункан похмуро мовчав, розглядаючи свої пальці, складені на колінах.

— Норма виросла на моїх очах, — нарешті заговорив він, не піднімаючи очей. — Саме тому я зважився на таку божевільну авантюру. Я не маю сили відправити тебе назад, проте… — він зробив паузу, і я затамувала подих. — У мене є далекий родич. Я доводжуся дядьком його матері. Він — просторовий маг найвищого рівня, який служить при дворі Його Величності. Я можу написати йому листа з проханням допомогти тобі. Я ледь не підскочила на ліжку.

— Але я не впевнений, що він погодиться, — дід випрямив плечі й суворо глянув на мене. — Король постійно ганяє його по своїм дорученням, він вічно виснажений державними справами. До того ж їхати в столицю тобі доведеться самій. Лист стане твоєю перепусткою, але не гарантією.

Здається, я тільки зараз знову почала дихати. Шанс! У мене є реальний шанс повернутися додому. Навіть якщо доведеться їхати на край світу чи до самого дідька лисого в гості — я згодна на все. 

Якби не мама, цей світ міг би здатися мені захопливим: справжня магія, королівства, дивовижні істоти... Але залишати її саму заради пригод було б надто жорстоко. Вона, мабуть, уже обдзвонила всі лікарні й поліцію, не знаходячи собі місця від жаху.

— То куди мені їхати і коли? — я рішуче глянула на Дункана. — Чим швидше, тим краще.

— Тобі потрібно у Форенс, столицю нашого королівства Аменд'аль. Дорога туди забере близько двох тижнів, тож про швидкість можеш забути, — старий розвів руками й почав важко підводитися зі стільця.

— Через наше село курсує диліжанс із сусіднього Королівства Зордар, — долучилася до розмови Марта. — Він прямує прямо до столиці з кількома зупинками.

— Чудово! Коли він буде? — я ледь не заплескала в долоні від хвилювання.

— Він проїжджав учора, — співчутливо зітхнула жінка. — Наступний буде лише за тиждень.

Тиждень очікування тут і ще два тижні в дорозі? Який жах! Я застрягла в цьому середньовіччі на цілу вічність. Проте іншого виходу просто не існувало.

— Марто, чи можу я залишитися у вас на цей час? — я глянула на неї з надією. — Мені нікуди йти, і я не маю жодних грошей.

— Звісно, дитино, це навіть не обговорюється! — жінка нарешті піднялася з підлоги й підійшла до мене, обережно взявши мою руку у свої теплі долоні. — Ти опинилася тут через мою егоїстичну сліпоту. Я зроблю все, щоб загладити провину. Вибач мені, я від горя навіть не запитала, як тебе звати?

— Алекса. Алекса Браун. — тихо відповіла я, прийнявши нову реальність.