Раді Вас бачити!

Доріаз

Прокидатися було солодко. Відчувати поряд її тендітне тіло приносило неймовірне задоволення. Я відчув, що вона не спить, лише прикидається. Боїться мене розбудити чи насолоджується обіймами? Я гадав, що побачивши це, вона одразу вискочить подалі, але ні, лежить спокійно, наче так було завжди.

Вирішив трохи її вивести на емоції. Обожнюю, коли вона сердиться, надуваючи свої губки. Нічого іншого не прийшло в голову, як почати рухати по її тілу руками. Не знаю кого я вирішив вивести на емоції більше, але мої вже били через край. Магічне виснаження пошкодило мозок, іншого пояснення не бачу. Я не на жарт захотів продовжити пестити її, почути її стогони, відчути смак її губ. Добре, що вона все ж таки вилізла зі спальника подалі від мене, чим я скористався, щоб заховати доказ мого справжнього ставлення до неї. Цьому потягу є пояснення: у мене давно не було жінки, офіціантка не рахується, тому я так на неї реагую. Це не потяг особисто до неї, лише фізіологічні потреби. О, Боги! Коли вже я потраплю додому? Там у мене є Дора. Вона завжди вирішувала ці проблеми.

Знову начепив маску негідника, щоб відштовхнути, не показати справжні почуття.

Коли вона розпустила своє волосся, я завмер від її чарівності. Вона наче казкова принцеса, що ожила на сторінках книги. Її білі, шовковисті локони спадали водоспадом по спині, відбиваючи промені сонця. Алекса помітила мій погляд. Мить дивилися один одному в очі. Я бачив там нерозуміння. Вона ще така юна. Жінка з досвідом вже б зрозуміла, що зі мною, тільки поглянувши на мої штани. Щоб не накинутися на неї, побіг охолонути у воду. Крижана вода трохи прояснила мій розум.

Її червоні щічки та напружене тіло видавали справжні почуття до мене, коли я виходив із води. Натягнувши на обличчя нахабну посмішку, почав її дратувати. Хай краще мене ненавидить, ніж захоплюється. Я не для неї, як і вона не для мене.

Через п'ятнадцять хвилин, зібравши усі свої речі, ми вирушили в дорогу. Якщо повезе і дорогу не розмило повністю, повинні бути у найближчому місті за години дві.

Алекса мовчала всю дорогу, тіло напружене, мов пружина, яка в будь-який момент може відскочити від мене. Вона намагалася уникати контакту, ніби я полум’я, яке її може спалити. Цього разу я її сильно образив, проте вибачатися не стану. Це на краще.

Дорога була частково розмита, деякі ділянки довелося об'їжджати, бо калюжі в ямах були, як маленькі ставки. Погода цього дня тішила сонцем та теплим свіжим повітрям. Дощ більше не збирався, тож можна, після невеликого перепочинку в готелі, рушати далі. На ночівлю повинні встигнути до наступного готелю, щоб знову не спати в лісі. Бо ще одна така ніч в обіймах — і я пропав.

Через дві години ми дісталися невеликої таверни, де можна було перекусити та викупатися. Коню також потрібен відпочинок. Я зліз з коня та зняв з нього дівчину. Як тільки її ноги були на землі, вона відскочила від мене, як від проклятого, не підіймаючи до мене погляду. Це болем відгукнулося десь у грудях.

Вона майже побігла до барної стійки, де стояв кремезний чоловік із рудою довгою бородою та двома косами. Про щось довго розмовляли, він їй кивнув, дав ключ, а вона віддала кілька монет. Пішла відпочивати, втомилася.

Я замовив їжу на двох, сподіваючись, що Алекса доєднається найближчим часом. Кімнату собі не став брати, скупався ж у річці. Від спогадів про такий бурхливий ранок на обличчі з’явилася дурнувата усмішка.

Пройшло хвилин двадцять, дівчина не спускалася. Може заснула? Я підійшов до чоловіка за стійкою, який повідомив, що дівчина замовила обід до кімнати. Ну добре, поїм сам.

З'ївши дві порції, які замовив на двох, побачив Алексу, яка спускалася по сходах. Вона перевдяглася у світло-жовту сукню й виглядала, мов сонце, що виходить крізь темні хмари. Тільки вираз її обличчя був схожий на ту саму хмару.

З похмурим виглядом вона підійшла до мене. Глибоко вдихнула та на одному диханні видала мені те, до чого я не був готовий.

— Я хочу подякувати за порятунок свого життя та за те, що погодились взяти мене з собою. Але зараз хочу попрощатися, бо продовжувати подорож вдвох буде помилкою. Я Вас дратую, Ви мене також, отже треба закінчувати ці знущання. Далі я поїду з торговцем, який скоро має виїхати до Форенса. Прощавайте… Різ! — останнє слово вона промовила майже пошепки.

Я стояв, як укопаний. Ні, я знав, що цей момент настане, сам хотів найскоріше зникнути, але не думав, що буде так важко прощатися назавжди… так скоро.

— Чудове рішення! Хотів запропонувати Вам те саме, бо їхати вдвох мене не влаштовує! Ви сповільнюєте мій шлях. Прощавайте, Алекса! — злісно відповів їй.

Злився не на неї, а на себе, бо дозволив непотрібним почуттям прорости корінням у глибину душі. Треба їх виривати, буде боляче, але я витримаю. Кинув монети за обід та, оминувши її, попрямував до виходу, не обертаючись.

Алекса

Я дійшла до правильного рішення своєї проблеми, домовилася з власником таверни, щоб він знайшов мені людину, яка довезе до столиці, але чому так боляче промовляти слова прощання? Він пішов, злий мов чорт. Саме таким треба його запам’ятати, щоб прибрати тугу з серця. Він не той, за ким потрібно страждати. Він нестерпний, пихатий, самозакоханий індик… З цими думками я попрямувала шукати торговця. Вийшовши надвір, Різа вже не було, наче він мені лише наснився.

Побачила невелику криту повозку з товаром, запряжену двома кіньми. Біля неї стояв старий, сивий дідусь… із прозорими крилами зеленого відтінку. Наскільки пам’ятаю із книжок, це колір магії природи. Це вперше я побачила фея-чоловіка. Як дивно та кумедно виглядає.

— Доброго дня, пане! Мене звати Алекса. Власник таверни сказав, що Ви можете підкинути мене до столиці, — промовила я, підійшовши ближче.

— Доброго дня! Дуже приємно познайомитись. Називайте мене Зореном. Я буду дуже радий компанії такої прекрасної леді. Не так нудно буде в дорозі, — усміхнувся він мені майже беззубим ротом. Усміхнулась йому у відповідь. Ну цей хоч спокушати не буде, уже краще.

Через двадцять хвилин ми виїхали. Я вмостилась всередині повозки на ковдри, які віз на продаж Зорен. Дуже незвичне відчуття м'якості після твердих сидінь диліжансу та спини коня. Майже тариф “Комфорт” у цього таксі. Настрій трохи покращився: ще трохи пережити у цьому світі — і додому. Хоч свою книгу пиши про такі пригоди. Стану багатою. Дейзі буде моєю першою читачкою.

Цікаво, чи повірять мені? Не відправлять у приміщення з м'якими стінами? Може зовсім нічого не казати та вигадати більш правдоподібну історію мого зникнення? Тільки що? Зранку вирішила відправитись у подорож, нікому не повідомивши? Ні, мені не повірять, бо в той день мала бути важлива для мене фотосесія, яку я навіть мертва пропустити не могла.

Я тут всього два тижні, а минуле життя вже здається таким нереально далеким. Я сумую за мамою та подругою. Вони найдорожчі для мене люди. Ми дружимо з Дейзі ще з садочка. Жили в сусідніх будинках. Ми завжди поруч, ніби рідні сестри. Ніколи не мали секретів одна від одної. До школи пішли разом, сиділи за однією партою всі роки навчання, хоч вчителі щороку намагалися нас пересадити, але упертіших дівчат вони ще не зустрічали. Махнувши на нас рукою, змирилися з поразкою.

Коледж також вибрали той самий, тільки подруга пішла на іншу професію — маркетинг. Але на перервах знову були разом. Нас називали Інь і Янь, бо я біла, наче день, а вона темна, наче ніч. З виду протилежності, але всі наші відмінності лише доповняли одна одну.

З очей потекли сльози, я не стала стримувати, бо все одно ніхто не бачить і не чує, а вихід емоціям потрібен. Надто велике навантаження на мою психіку останнім часом. Колихання повозки на нерівній дорозі мене заколисало і я провалилася в рятівний сон від сумних думок.

Кілька днів тривала наша подорож. Зупинялися лише на ніч у місцевих тавернах та заїжджих дворах. Вдень багато балакали з Зореном, коли я сідала на лавку поруч з ним.

Він виявився дуже цікавий і добрий дідусь. Як я й думала, він фей природи, має низький рівень магії, тому крильця мерехтять майже непомітним кольором. Володіє деякою побутовою магією та може врятувати рослину від загибелі, і на цьому його можливості вичерпуються. Тому все життя займається торгівлею, що приносить йому нормальний дохід, якого вистачає прогодувати всю його велику родину.

Його дружина – звичайна людина, з нею вони мають шістьох дітей, у яких магії майже зовсім немає. Вони займаються виготовленням деяких товарів для продажу. Дівчата шиють ковдри та вишивають хустинки, хлопці роблять з дерева різні статуетки та посуд. Тож уся родина має роботу.

Розповів багато смішних історій, від яких я заливалася реготом. Це мені допомогло відволіктися від спогадів про павича. Іноді проривалися думки про нього: чи доїхав він додому, чи щасливий, що позбувся мене, але відганяла їх подалі.

Через чотири дні ми нарешті доїхали до Форенса. Мій шлях додому став ще ближче. Попрощавшись із Зореном, який довіз мене до недорогого готелю, де я зможу перебувати кілька днів, поки не потраплю до королівського просторового мага. Ну що ж, Валейне, чекайте на мене.