Раді Вас бачити!

Доріаз

Наступного дня вирушив до короля зі звітом.

Він на мене чекав у своєму кабінеті. Король Седрик Аменд'аль править вже більше сорока років. Він — маг Вогню найвищого рівня. Це похилий чоловік з густим, довгим, сивим волоссям та довгою бородою. Дуже високий та міцний, як для своїх ста років. Він був суворий, але справедливий, завжди піклується про добробут свого королівства. Тому і ганяє мене по світах, щоб втілювати все, що покращить життя всіх створінь, які населяють його.

— Вітаю, Ваша Величність! — привітався я, заходячи в кабінет.

— Доріаз, вітаю! Проходь, сідай, — відповів він мені, підіймаючи погляд від купи документів, що були на столі. — Розповідай, що там цей старий хрич, король Зордара?

Я йому розповів про все, що відбулося в королівстві Зордар, і про мою подорож, тільки опускаючи подробиці про Алексу.

— Клятий старий збоченець! — лаявся король. — Вибач, що тобі довелося через це пройти! Можеш вибрати будь-які два місяці для відпустки. Відпочинеш добре, у нагороду за мир та добробут між двома королівствами.

— Дякую, Ваша Величність, це щедра нагорода! Я дуже вдячний! — подякував йому. Можливо, відпочинок мені дійсно потрібен, щоб розібратись у своїй голові… та серці.

— Йди, ти вільний! До речі, тебе шукав Вільям, — сказав король, поринувши знову у свої папери.

Принц Вільям — єдиний син короля, спадкоємець трону та мій найкращий друг. З ним ми потоваришували під час навчання у Вищій Академії Магії Королівства Аменд'аль. Після навчання мене взяли на службу до короля, тож ми продовжили спілкування вже при королівському дворі.

Він дуже веселий хлопець, який завжди готовий кинутися на допомогу. Незважаючи на свій статус принца, ніякої пихатості та зарозумілості в ньому немає. Спілкуємося мов рівні. Єдиний його недолік — врода, яка не дає спокою ніде, де б ми з ним не бували. 

Ці постійні дівочі зітхання іноді доводять до скреготу зубів. Його білява голова ще не встигає десь з’явитися, як купа дівчат верещать, наче побачили казкового єдинорога з крилами, який стуком копит осипле їх дорогоцінними каменями.

Знайшов принца, який лежав у альтанці, з книгою в руках.

— Що читаєте, Ваше Високосте? — спитав я, падаючи на диван навпроти. Він відірвав погляд від книги та поглянув на мене. Його обличчя освітила яскрава усмішка.

— Нарешті, Різе! Я вже втомився чекати на тебе! Де тебе носило? — підвівся він, сідаючи зручніше.

— Ти навіть не уявляєш…

Я розповів йому абсолютно все. Навіть про Алексу. Мені потрібен сторонній погляд на ситуацію.

Закінчивши розповідь, я почув не думку від найкращого друга, а дикий регіт.

— Ну ти і дурень, Різ! Я приголомшений витримкою бідної дівчини. На її місці, я б тебе вбив ще на другий день шляху! — крізь сльози, ледь промовив він.

— Йдіть до Вашої королівської дупи, Ваше Високосте! — відповів йому ображено.

— Ну про що я і говорив! Ти нестерпний дурень! Хоча… закохані завжди роблять якусь дурню, і ти не виняток, — засмучено похитав він головою.

— І ти туди ж! Я не закоханий! Так, не сперечаюся, вона мені дійсно подобається, але це не кохання! — похмуро сказав йому, вже жалкуючи, що взагалі розповів.

— А хто ще казав? — зацікавлено спитав принц.

— Дора… — тихо сказав я, на що отримав ще більше реготу від цього наслідного засранця.

— Якщо навіть твоя коханка це відчула, то тут дійсно все серйозно, — сказав він, коли заспокоївся. — Великий просторовий маг Доріаз Валейн закохався у звичайну людину, це ж треба! У твоєї матінки станеться удар.

— Досить реготати з мене! Краще скажи, що робити з матір’ю? Де знайти підходящу акторку? Бо вона вже знайшла мені чергову ідеальну партію, — запитав його, щоб перевести тему. Зараз є нагальніші питання.

— Нащо тобі фіктивна наречена? Знайди свою мишку та одружися насправді. Головне кохання, а не рівень магії, — награно серйозним голосом, мов вчитель, сказав Вільям.

— Та йди ти! Я не збираюся одружуватися ні на кому, тим паче на ній! Закрили цю тему! Я сам знайду, — сказав я, підводячись. — Піду перевірю, як там артефактори справляються з моїми накопичувачами. До зустрічі, Ваше Високосте!

Я пішов під заливистий сміх цього зрадника.

Алекса

Я оселилася в дуже затишній кімнаті скромного, на перший погляд, столичного готелю. Та коли двері за мною м’яко клацнули, відрізаючи вуличний гамір, я зробила крок всередину і вирячилась на цю королівську кімнату.

Тут було розкішно все, наче покої якоїсь аристократки. Стіни були оббиті глибоким, майже смарагдовим дамастом. Кімната була освітлена єдиним великим вікном. Ліжко королівського розміру з балдахіном, стояло посередині, з важкими червоними шторами.  Постіль, здавалося, була виткана з найніжнішого білого льону, а подушки набиті так високо, що нагадували маленькі хмаринки. Біля ліжка стояв різьблений приліжковий столик, на якому стояла керамічна ваза з букетом свіжих, але невідомих мені квітів, пелюстки яких сяяли, наче перламутр.

На протилежній стіні палав невисокий, затишний камін. Поруч височів гардероб із темного, майже чорного дерева, його поверхня була відполірована до дзеркального блиску. 

Трохи далі я знайшла вхід до ванної кімнати. Вона була несподівано просторою і оздоблена мармуром. Підлога і стіни були викладені сірими плитами з ледь помітними золотистими прожилками.

Центральне місце займала велика чавунна ванна на дивакуватих ніжках. Вона була такою глибокою, що в ній можна було б майже плавати. О так, це якраз те, що мені необхідно, бо моє тіло вже ридає від втоми. 

Поруч, на полиці з темного каменю, стояли скляні флакони з оліями та ароматичним милом, яке пахло молоком та квітами. Цікаво, яке волосся буде після їх використання?! Якраз зараз ми це й перевіримо. 

Наступного дня добре відпочивши, вирішила розшукати місцеву крамницю одягу, щоб купити нову сукню. Ті, що я взяла з собою від Марти, надто прості, щоб з’явитися в них до королівського палацу. Мене й на поріг не пустять. Тому вирішила купити більш витончене та дорожче на вигляд.

Я запитала покоївку, яку зустріла біля сусідньої кімнати, де можна знайти таку крамницю. Вона мені розповіла, що за два квартали звідси є ательє мадам Розетти, там можна придбати сукню як на замовлення, так і купити готовий виріб. Це мені підходить.

Вийшовши з готелю, я одразу відчула лагідне тепло сонячного дня. Погода була ідеальною: небо — блакитне, без жодної хмаринки, а повітря — свіже, наповнене легким весняним ароматом міських квітів та випічки. 

Я рушила вулицею, ця частина столиці була присвячена торгівлі та ремеслам, і життя тут кипіло, наче у магічному казані.

Перший квартал був Вулицею Ювелірів. Стіни будинків тут були не просто кам'яними, а викладені різнобарвними плитами, які відбивали сонячне світло, створюючи ілюзію, ніби вулиця вкрита дорогоцінним камінням. Як в казку потрапила! Мабуть, я смішно виглядаю зі сторони своїм роззявленим ротом.

Вздовж тротуарів стояли лотки, заставлені мерехтливими виробами. Мідники вистукували ритм, обробляючи листи металу, а з високих вікон майстерень лився дзвінкий, скляний передзвін.

Вулицею пропливали феї у шикарних капелюшках та з різнобарвними крильцями та ділові чоловіки, які, мабуть, обговорювали ціну на самоцвіти, видобуті у гірських копальнях. 

Звернувши за ріг, я потрапила на наступний квартал, який був спокійнішим, але не менш насиченим. Будинки були старішими, їхні фасади були покриті вічнозеленим плющем, а балкони прикрашені горщиками з квітучою лозою.

Ось, нарешті, я побачила і свою ціль: в кінці вулиці стояла крамниця “Мадам Розетта”. Її вивіска була виконана з відполірованого аметисту, а вітрина була завішена оксамитовими портьєрами. Сподіваюся, що всередині знаходяться справжні скарби з таким то оформленням.

Я відчинила масивні двері, і дзвіночок над головою мелодійно заспівав. Усередині панувала напівтемрява, яка різко контрастувала з яскравим сонячним світлом вулиці. Очі кілька мить звикали до цієї зміни. 

Торговий зал був високий, з глибокою синьою стелею, прикрашеною різьбленням, що зображувало сузір’я.

Повітря було наповнене ніжним, майже невідчутним ароматом фіалок та нового шовку. Замість звичайних свічок, крамницю освітлювали магічні свічки, які були підвішені високо під стелею.

На манекенах висіли готові сукні, кожна як витвір мистецтва. Аж очі розбігаються. Тут були важкі бальні сукні з блискучого атласу, легкі, прогулянкові з райдужних тканин, і, звичайно, ділові сукні з оксамиту.

На прилавках лежали аксесуари: пояси, рукавички, капелюшки та різні прикраси.

З глибини залу, крізь завісу, я почула тихий звук роботи, подивившись в середину я побачила її. Мадам Розетта — справжня фея, невелика, середніх років, сиділа за великим столом. Її крильця мерехтіли блідо-синім кольором. Розетта була одягнена у яскраво-жовту сукню, яка пасувала до її чорного волосся, заплетеного у складну косу, прикрашену намистинами.

Позаду Мадам Розетти був її робочий простір, захаращений рулонами тканин, що сяяли та переливалися, зразками химерних візерунків та численними манекенами.

Піднявши голову, Розетта одразу помітила мене. Її великі, зелені очі сяйнули, і вона з радісною усмішкою злетіла зі стільця, її сині крильця залишили за собою шлейф легкого мерехтіння. Досі не можу звикнути до цих чарівних істот. 

— Ласкаво просимо до “Мадам Розетти”! Що привело вас до моїх скромних дверей, люба? — пролунав її голос, дзвінкий, як кришталь.

— Вітаю! Мені потрібна сукня, не надто дорога, але щоб було не соромно з’явитися при королівському дворі, — ніяково промовила я.

— Ви прийшли куди треба! У мене є кілька варіантів, якраз для Вашої тендітної фігурки, що буде підкреслювати Вашу неймовірну вроду! Весь дворець склонить голови перед Вами! — надто нахвалювала вона мене. Якось не по собі було від цих компліментів. Сподіваюся, що хоч щирі.

— Буду дуже вдячна, якщо допоможете підібрати ідеальний варіант, — сказала їй, усміхнувшись.

— Йдемо до залу, там якраз є те, що Вам треба! — взявши мене за руку, потягла до найдальшого манекену.

На ньому висіла сукня, що одразу видавала свою практичність та високу якість. Вона була зшита з матового, щільного драпу глибокого кольору нічного неба.

Крій був стриманим, що нагадував середньовічний стиль. Верх був приталений до самого стегна, підкреслюючи фігуру, а висока горловина була з прозорої тканини, яка відкривала шию та частину декольте. 

Довгі, вузькі рукави щільно облягали руки до самого зап'ястя. Спідниця падала важкими складками до самої підлоги.

Замість блискучих прикрас, сукня мала вишивку срібними нитками на манжетах.

Це саме те, що мені треба.

— Вона ідеальна, мадам Розетта! Скільки вона коштує? — я захоплено дивилась на сукню. В такій впасти буде шкода, треба ходити обережніше.

— Дві золоті монети. До неї ще можу безкоштовно додати прикраси для Вашого незрівнянного волосся та сумочку, — діловито сказала вона, знімаючи сукню з манекена. — Треба приміряти. Може, щось доведеться підправити.

Вона рушила вперед до примірочної, я пішла слідом за нею. Кімнатка виявилась дуже маленькою, ми вдвох ледь вміщалися, але виглядала чарівно. Стіни пофарбовані у ніжно-рожевий колір, навкруги великі дзеркала, вищі за мій зріст, прикрашені різнокольоровими камінчиками, що виблискували від світла магічних світильників. На підлозі був розстелений м’який, пухнастий килимок білого кольору. Він був настільки білосніжно-чистий, що виглядав мов новий.

Розетта допомогла мені переодягнутися. Я подивилася у дзеркало та не впізнала себе, звідти дивилася дівчина, ніби зі середньовічних картин, що я бачила в музеях. Сукня ідеально сіла по фігурі та підкреслювала мої верхні та нижні дев’яносто.

Якщо я повернуся додому у цій сукні, то мені обов'язково повірять, що я не з’їхала з глузду, а дійсно повернулася з іншого світу.

— Однозначно беру, Мадам Розетто! У Вас золоті руки! — щиро усміхнулась їй.

— Дякую! Зараз все спакую! Давайте допоможу зняти, — вона зняла з мене сукню та понесла її спаковувати, поки я вдягала свою сукню. З цією, звісно, небо і земля.

Вийшла до залу, де фея вже встигла спакувати сукню та сумку з прикрасами.

— Дякую Вам! Якщо затримаюся тут на якийсь час, обов'язково прийду ще, — сказала я, віддавши їй золоті монети.

— Буду дуже рада новій зустрічі! Якщо Вас запросять на бал, то майте на увазі моє скромне ательє! Пошию Вам сукню гідну королеви! — відповіла вона, сяюче усміхнувшись.

— Обов'язково! До побачення! — попрощалася з нею та пішла на вихід. Який ще бал? Що я там забула? Та й запрошувати нікому…