Раді Вас бачити!

Три бутерброди з копченим м’ясом творять дива: світ навколо перестав здаватися таким поганим, а шлунок нарешті заспокоївся. Якби ще сукня не нагадувала вогкий компрес на ногах, життя було б майже ідеальним.

Мій сусід тим часом розлігся на весь ряд сидінь, повернувшись до мене спиною. Схоже, він вирішив викреслити мою присутність із реальності. Ну й нехай! Визирнула у вікно й побачила, що дощ нарешті вщух, залишивши по собі важкі хмари. Ми проїжджали безкраї поля: золото зернових чергувалося з килимами дивовижних квітів. Усе виглядало напрочуд знайомим. Якби не магія та феї в Манессі, я б заприсяглася, що ми десь за містом у моєму світі.

Я згадала про книгу, яку в останню мить підсунув мені Ангус. “Історія створення та розвиток Світу Арканум”. Артефактор тоді буркнув, що читання корисне для мого мозку. Засранець! Але зараз я була йому щиро вдячна. Добре, що з переміщенням мені бонусом дісталося знання мови — інакше я б просто розглядала картинки. Цікаво, хто це влаштував? Боги? Ангус нічим не допоміг з цією таємницею, а до того діда йти не хотіла. Думки про Дункана викликали напад роздратування. Марту я пробачила, а от цього старого експериментатора — ні. Знав же, що не тягне таку складну магію, а все одно поліз у дірки між світами. А розгрібати тепер мені.

Книга виявилася напрочуд цікавою. За легендою, Арканум створили боги, які щороку насичують сонце своєю енергією, а воно, як гігантська батарейка, віддає магію всьому живому. Але одна сторінка змусила мене здригнутися. Двісті років тому континент населяли орки — могутня раса, яка зникла за лічені дні від невідомої хвороби. Найкращі маги досі б’ються над цією загадкою, боячись, що “смерть орків” може повернутися. Від цих описів по шкірі пробіг холодок.

Я так заглибилася в історію, що не помітила, як почало смеркати. Тіло вимагало руху: ноги затерпли, а сечовий міхур почав натякати, що зупинка була б дуже доречною. Сусід уже не спав — він мовчки дивився у вікно, занурений у свої, вочевидь, не дуже приємні думки. Навіть не помітила, коли він прокинувся.

Раптом диліжанс різко смикнувся і зупинився. Я за інерцією мало не вилетіла з сидіння, чим знову викликала глузливу посмішку у павича. Дверцята відчинилися, і в отворі з’явилося винувате обличчя кучера.

— Прошу пробачення... Нам доведеться ночувати тут. Дорогу розмило, багнюка по коліна, а попереду небезпечний обрив. Коні ледь тримаються на ногах, я не ризикну їхати в темряві.

Мій супутник тихо, але дуже виразно вилаявся, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Типова реакція аристократа, якому зіпсували плани. А мені стало шкода і коней, і кучера, який виглядав справді пригніченим.

— Нічого страшного, — я підбадьорливо усміхнулася чоловікові. — Одну ніч якось переживемо. Конячкам теж потрібен відпочинок, а безпека понад усе. Дякую, що дбаєте про нас.

Кучер вдячно кивнув, а я відчула на собі пильний погляд темних очей сусіда. Схоже, моя ввічливість здивувала його не менше, ніж моє падіння.

Кучер розплився в широкій вдячній усмішці:

— Дякую на доброму слові, пані! Якщо забажаєте, у мене є гарячий чай. З їжею, на жаль, туго, але зігрітися допоможе.

— О, це було б чудово! Не відмовлюся, — відповіла я, відчуваючи, як по спині пробігає черговий холодок. Вогка сукня перетворилася на крижаний панцир. Я наївно вважала, що наприкінці весни тепло буде завжди, тому не взяла нічого теплішого за плащ. Тепер залишалося лише чекати темряви, щоб цей павич заснув, і я змогла переодягнутися.

Невдовзі кучер приніс нам по великій залізній кружці. Аромат польових квітів і трав миттєво заповнив кабіну. Сусід, на мій подив, теж не відмовився. Він мовчки цідив напій, не зводячи очей із темного вікна.

Швидко покінчивши з чаєм, я вилізла на вулицю. Цього разу обійшлося без акробатичних номерів. Повернувши посуд кучеру, я попередила, що мені треба на хвилинку відійти.

— Тільки не далеко, пані! — гукнув він мені вслід. — Ліс тут густий, диких звірів вистачає.

Знайшовши кремезне дерево, я нарешті отримала омріяну приватність. Поки я боролася з нескінченними шарами тканини, прокляла всіх кравців Аркануму разом узятих та пожаліла жінок. Як вони тут не плутаються у власних спідницях щодня? Це ж справжній квест на виживання!

Коли я нарешті впоралася і вийшла з-за дерева, моє серце мало не вискочило з грудей. Я заверещала так, що, мабуть, усі звірі втекли подалі. За п’ять метрів від мене стояв сусід. Спокійно, склавши руки на грудях, він спостерігав за мною з темряви. Маніяк, не інакше!

— Ви з глузду з’їхали?! Хто ж так підкрадається? Я ледь не вмерла від переляку! — випалила я, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Мало мені вовків, так ще й цей “джентльмен” із засідки вистрибує.

— Кучер попросив перевірити, чи не сталося з Вами щось. Ви застрягли там на вічність. Знову в сукні заплуталися? — у його голосі чітко чулося глузування.

Це було вперше, коли він звернувся до мене напряму. Попри бажання тріснути його чимось важким, я мимоволі зачепилася за його голос. Глибокий, низький, із ледь помітною вібрацією, від якої по шкірі побігли зовсім не “холодні” мурашки. Такий голос проникав кудись глибоко під свідомість, розпалюючи дивне збентеження.

— Завдяки Вам майже сталося... серцевий напад! Не смійте так більше робити! — продовжила я вичитувати його, ігноруючи власну реакцію. — Ви хоч раз у житті носили сукні? Упевнена, що ні! Тоді б знали, що це не прогулянка парком!

Не чекаючи на відповідь, яка б вона не була, я гордо обійшла його і почимчикувала до диліжанса.