Раді Вас бачити!

Три бутерброди з копченим м’ясом творять дива: світ навколо перестав здаватися таким поганим, а шлунок нарешті заспокоївся. Якби ще сукня не нагадувала вогкий компрес на ногах, життя було б майже ідеальним.

Мій сусід тим часом розлігся на весь ряд сидінь, повернувшись до мене спиною. Схоже, він вирішив викреслити мою присутність із реальності. Ну й нехай! Визирнула у вікно й побачила, що дощ нарешті вщух, залишивши по собі важкі хмари. Ми проїжджали безкраї поля: золото зернових чергувалося з килимами дивовижних квітів. Усе виглядало напрочуд знайомим. Якби не магія та феї в Манессі, я б заприсяглася, що ми десь за містом у моєму світі.

Я згадала про книгу, яку в останню мить підсунув мені Ангус. “Історія створення та розвиток Світу Арканум”. Артефактор тоді буркнув, що читання корисне для мого мозку. Засранець! Але зараз я була йому щиро вдячна. Добре, що з переміщенням мені бонусом дісталося знання мови — інакше я б просто розглядала картинки. 

Цікаво, хто це влаштував? Боги? Ангус нічим не допоміг з цією таємницею, а до того діда йти не хотіла. Думка про Дункана викликали напад роздратування. Марту я пробачила, а от цього старого експериментатора — ні. Знав же, що не тягне таку складну магію, а все одно поліз у дірки між світами. А розгрібати тепер мені.

Книга виявилася напрочуд цікавою. За легендою, Арканум створили боги, які щороку насичують сонце своєю енергією, а воно, як гігантська батарейка, віддає магію всьому живому.

Але одна сторінка змусила мене здригнутися. Двісті років тому континент населяли орки — могутня раса, яка зникла за лічені дні від невідомої хвороби. Найкращі маги досі б’ються над цією загадкою, боячись, що “смерть орків” може повернутися. Від цих описів по шкірі пробіг холодок.

Я так заглибилася в історію, що не помітила, як почало смеркати. Тіло вимагало руху: ноги затерпли, а сечовий міхур почав натякати, що зупинка була б дуже доречною. Сусід уже не спав — він мовчки дивився у вікно, занурений у свої, вочевидь, не дуже приємні думки. Навіть не помітила, коли він прокинувся.

Раптом диліжанс різко смикнувся і зупинився. Я за інерцією мало не вилетіла з сидіння, чим знову викликала глузливу посмішку у павича. Дверцята відчинилися, і в отворі з’явилося винувате обличчя кучера.

— Прошу пробачення... Нам доведеться ночувати тут. Дорогу розмило, багнюка по коліна, а попереду небезпечний обрив. Коні ледь тримаються на ногах, я не ризикну їхати в темряві.

Мій супутник тихо, але дуже виразно вилаявся, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Типова реакція аристократа, якому зіпсували плани. А мені стало шкода і коней, і кучера, який виглядав справді пригніченим.

— Нічого страшного, — я підбадьорливо усміхнулася чоловікові. — Одну ніч якось переживемо. Конячкам теж потрібен відпочинок, а безпека понад усе. Дякую, що дбаєте про нас.

Кучер вдячно кивнув, а я відчула на собі пильний погляд темних очей сусіда. Схоже, моя ввічливість здивувала його не менше, ніж моє падіння.

Кучер розплився в широкій вдячній усмішці:

— Дякую на доброму слові, пані! Якщо забажаєте, у мене є гарячий чай. З їжею, на жаль, туго, але зігрітися допоможе.

— О, це було б чудово! Не відмовлюся, — відповіла я, відчуваючи, як по спині пробігає черговий холодок. Вогка сукня перетворилася на крижаний панцир. Я наївно вважала, що наприкінці весни тепло буде завжди, тому не взяла нічого теплішого за плащ. Тепер залишалося лише чекати темряви, щоб цей павич заснув, і я змогла переодягнутися.

Невдовзі кучер приніс нам по великій залізній кружці. Аромат польових квітів та трав миттєво заповнив кабіну. Сусід, на мій подив, теж не відмовився. Він мовчки цідив напій, не зводячи очей із темного вікна.

Швидко покінчивши з чаєм, я вилізла надворі. Цього разу обійшлося без акробатичних номерів. Повернувши посуд кучеру, я попередила, що мені треба на хвилинку відійти.

— Тільки не далеко, пані! — гукнув він мені вслід. — Ліс тут густий, диких звірів вистачає.

Знайшовши кремезне дерево, я нарешті отримала омріяну приватність. Поки я боролася з нескінченними шарами тканини, прокляла всіх кравців Аркануму разом узятих та пожаліла жінок. Як вони тут не плутаються у власних спідницях щодня? Це ж справжній квест на виживання!

Коли я нарешті впоралася і вийшла з-за дерева, моє серце мало не вискочило з грудей. Я заверещала так, що, мабуть, усі звірі втекли подалі. За п’ять метрів від мене стояв сусід. Спокійно, склавши руки на грудях, він спостерігав за мною з темряви. Маніяк, не інакше!

— Ви з глузду з’їхали?! Хто ж так підкрадається? Я ледь не вмерла від переляку! — випалила я, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Мало мені вовків, так ще й цей “джентльмен” із засідки вистрибує.

— Кучер попросив перевірити, чи не сталося з Вами щось. Ви застрягли там на вічність. Знову в сукні заплуталися? — у його голосі чітко чулося глузування.

Це було вперше, коли він звернувся до мене напряму. Попри бажання тріснути його чимось важким, я мимоволі зачепилася за його голос. Глибокий, низький, із ледь помітною вібрацією, від якої по шкірі побігли зовсім не “холодні” мурашки. Такий голос проникав кудись глибоко під свідомість, розпалюючи дивне збентеження.

— Завдяки вам майже сталося... серцевий напад! Не смійте так більше робити! — продовжила я вичитувати його, ігноруючи власну реакцію. — Ви хоч раз у житті носили сукні? Упевнена, що ні! Тоді б знали, що це не прогулянка парком!

Не чекаючи на відповідь, яка б вона не була, я гордо обійшла його і почимчикувала до диліжанса.