Раді Вас бачити!

Алекса

Він приходив ще кілька разів. Я не відчинила... Я просто не знаю, що йому казати, як поводитися! Мені так боляче, що сльози просто не висихають. Весь вечір я сиджу на підлозі посеред розгромленої кімнати.

Я не знайшла цю кляту капсулу! Я перевернула все догори дриґом: перетрусила весь одяг, постіль, зазирнула в усі закутки, випотрошила шафи та шухляди, навіть стіни промацала до міліметра. Нічого! Де вона могла її заховати? А що, як це лише залякування, і насправді ніякої отрути немає? Але перевірити я не можу — ціна занадто висока, це коштуватиме Вільяму життя. Ніхто не знає, що в голові у тієї маніячки. Божевільна баба! Щоб тебе грець ухопив!

Ну чому не може бути “довго і щасливо” без клятих лиходіїв? Ситуація точнісінько як у книжках Дейзі, але то — папір, а у мене — реальність. Ніякої гарантії, що все налагодиться і ніхто не постраждає. 

Хочеться кричати на весь голос, але я стримуюся, бо Доріаз тоді точно виб’є двері й витрясе з мене правду. І що тоді? У цьому домі є людина Ровени, яка миттєво її попередить, і тоді життя Вільяма обірветься... через мене. Ні, я не можу цього допустити!

Та ще й ці її слова про дітей... про те, наскільки довше живуть маги. Це пригнічує найсильніше. Вона права. Я йому не пара. Ми занадто різні. Я тут чужа…

Заснула я вже під самий ранок, виснажена фізично й морально. Здавалося, ніби з мене витягнули все життя, залишивши лише порожню оболонку.

Лишилося трохи менше двох тижнів — і я відправлюся додому. Там мені стане легше... напевно. Але в цю мить, засинаючи в холодному ліжку в розгромленій кімнаті, я відчувала лише одне: моє справжнє життя закінчується саме тут.

Я прокинулася від відчуття, що хтось поруч. Розплющила очі й побачила Доріаза. Він мав такий виснажений вигляд, ніби не спав усю ніч, і я була впевнена — так воно і було. Вибач, коханий…

— Пробач, я не дочекався твого дозволу і увійшов через ванну кімнату. Але я не піду звідси, поки не дізнаюся, що з тобою коїться, — спокійно промовив він, хоча в його очах горіла тривога.

Я всю ніч прокручувала в голові, що саме скажу йому, коли він вимагатиме пояснень. Зараз мені знадобиться все моє самовладання та акторські навички. Він мусить повірити в те, що я зараз скажу… Навіть якщо це розіб'є йому серце.

Я сіла в ліжку, навмисно уникаючи його погляду, і обхопила себе руками, ніби мені було холодно. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, Доріаз міг його почути.

— Ти правий, — почала я тихим, безбарвним голосом. — Вчора в палаці... коли я побачила тебе там, у твоєму кабінеті, серед усіх цих магічних сувоїв, накопичувачів та людей, які дивляться на тебе з благоговінням, на твою магію... я раптом все зрозуміла.

— Що ти зрозуміла, Алексо? — він підійшов ближче, намагаючись зазирнути мені в очі, але я відвернулася. Його близькість палила мене, як вогонь.

— Що я тут ніколи не буду своєю, — я витиснула з себе гірку посмішку. – Я просто дівчина, яку твій родич помилково вирвав з мого життя, мого світу. 

Я зробила глибокий вдих і вимовила найважчі слова:

— Доріазе, я зрозуміла, що не кохаю тебе достатньо, щоб жити в цій золотій клітці. Ті кілька днів разом та вчорашня пристрасть... це було лише короткочасне затьмарення. Можливо, я просто шукала захисту. Але я хочу додому. Там моє життя – не тут!

В кімнаті запала мертва тиша. Я чула, як він перестав дихати. Я відчувала, як повітря навколо нього почало густішати — його магія реагувала на біль та гнів, які я щойно встромила йому в серце, як ніж.

— Ти кажеш мені це зараз? — його голос став хрипким і небезпечним. — Після всього, що було між нами? Після того, як ми вчора...

— Саме тому, що це було вчора! — я нарешті подивилася на нього, намагаючись, щоб мої очі були холодними, попри сльози, що підступали до горла. — Це був фінал. Красивий десерт, як я і сказала. А тепер я хочу, щоб ти виконав свою обіцянку. Відправ мене додому, Доріазе і не повертайся за мною ніколи! Я буду виконувати свою частку договору до кінця відведеного місяця і на цьому все! “Нас” більше немає. Пробач.

— Це якась нісенітниця! Я не можу в це повірити! Скажи мені правду! — прошипів він крізь міцно стиснуті зуби.

В його очах загрозливо палахкотіла лють, він так сильно стискав кулаки, що вени на руках здулися, а повітря в кімнаті, здавалося, стало гарячим і густим.

Я здригнулася, але змусила себе не відводити погляду. Це був мій єдиний шанс.

— Це і є правда, Доріазе, — мій голос звучав на диво рівно, хоча всередині все кричало від болю. — Просто вона тобі не подобається. Ти звик, що всі схиляються перед твоєю силою, що жінки мріють про твою увагу. Ти не можеш припустити, що я... я просто хочу звичайного життя. Я… випадкова перехожа в твоєму житті.

Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. 

Його погляд став прозорим і крижаним, немов магічний кристал.

— Ось воно як… — тихо промовив він, і цей спокійний голос злякав мене більше, ніж його крик. — Випадкова перехожа. Помилка. Золота клітка.

Він повільно відступив на крок, розриваючи ту невидиму нитку, що пов'язувала нас, навіть через зачинені двері.

— Я був готовий змінити заради тебе цей світ, Алексо. Я шукав спосіб зробити тебе частиною свого життя, а не короткою пригодою. Але якщо я для тебе — лише в’язниця, то тримати силою не стану.

Він випростався, знову стаючи тим самим холодним і недосяжним, якого я побачила в перший день нашої подорожі у диліжансі. 

— Два тижні, — відрізав він, і в цьому слові почувся вирок нашому щастю. — В день, коли дія магічного договору закінчиться, я відправлю тебе додому. Ці два тижні живи тут, як забажаєш. Я не турбуватиму тебе своєю присутністю.

Він розвернувся, щоб піти, але на порозі зупинився, не озираючись:

— Я сподіваюся, ти отримаєш ту свободу, про яку мрієш.

Двері за ним зачинилися тихо, без жодного зайвого звуку. І тільки тоді я нарешті дозволила собі впасти на обличчя в подушку і закричати в неї від нестерпного, розриваючого болю. 

Доріаз 

Сьогодні на роботі я так і не з’явився. Після розмови з Алексою ноги самі привели мене до найгіршої таверни в окрузі. Я сидів там, у напівтемряві, й глушив нестерпний біль дешевим віскі, що обпікав горло, але не міг випекти її слова з моєї пам’яті.

Я ніяк не міг збагнути: що пішло не так? Усе ж було чудово! Її очі не могли брехати — вона була щаслива в моїх обіймах, вона... вона ж кохала мене! Я відчував це кожним нервом, кожним подихом. Що могло змінитися за кілька годин?

— Ось ти де! — на стілець поруч важко впав Вільям. Він був одягнений у просте вбрання городянина, щоб не привертати зайвої уваги.

— Що ти тут робиш? — прохрипів я, намагаючись сфокусувати зір на його обличчі.

— Прийшов витягнути тебе з цього кубла! Досить страждати, друже. Ходімо до мене, — він підвівся і силоміць підняв мене, закинувши мою руку собі на плечі.

Світ навколо гойдався, і ноги майже відмовлялися йти, але Вільям тримав міцно.

В екіпажі я заснув миттєво. Далася взнаки минула ніч, яку я провів у кабінеті, згораючи від тривоги за Алексу. Вільям привіз мене до палацу і потягнув чорним ходом до кімнати, яка досі вважалася моєю.

— Що трапилося, друже? Тобі вже потрібні носовички, щоб виплакатися? — принц спробував усміхнутися, але в його очах не було веселощів, лише щире занепокоєння.

— Дякую, що привіз, — я проігнорував його спробу пожартувати. Сил на іронію не лишилося.

— Колін надіслав мені магічного листа з проханням відшукати тебе, — уже серйозно заговорив Вільям.

— Вона мене кинула... — я відкинув голову на подушку і заплющив очі, відчуваючи, як кожне слово дається з болем. — Виявляється, ніяких почуттів не було. Вона просто хоче додому. Назавжди.

— Цього не може бути! Таке неможливо зіграти, я ж бачив, як вона на тебе дивиться, — Вільям підвівся з краю ліжка. Його голос звучав твердо. — Щось тут не так. Я сам поговорю з нею, а ти тримай себе в руках. Розвів тут шмарклі...

Він кинув на мене короткий погляд і додав уже м’якше:

— Спи. Я скоро повернуся.

З цими словами він стрімко покинув кімнату, а я миттєво провалився в сон — виснаження та велика кількість алкоголю нарешті взяли своє.

Алекса 

Весь день я провела, прибираючи кімнату. Мені потрібно було бодай чимось відволіктися від сліз, які ніяк не вщухали, та й соромно стало перед Лерією — вона не зобов'язана була розгрібати наслідки мого відчаю. 

Від сніданку та обіду я відмовилася: їжа не лізла в горло. Мені взагалі більше нічого не хотілося, окрім одного — щоб ці кляті два тижні нарешті скінчилися.

До вечора я нарешті розібралася з безладом, який влаштувала, і вже хотіла прийняти ванну, аж раптом почувся стукіт у двері.

— Алексо, мене впустиш чи мені наказ у батька просити? — почувся голос принца.

Сльози знову підступили до очей. Так, вдих-видих, Алексо! Зберися! Він теж не повинен нічого запідозрити.

— Зараз, почекай хвилину, будь ласка, — гукнула я, намагаючись вирівняти голос.

Я глянула у дзеркало і жахнулася власного відображення: очі червоні та опухлі, обличчя бліде, з такими темними колами під очима, ніби я тижнями не просихала від алкоголю, а волосся стирчало в різні боки. Який кошмар! Спробувавши надати собі бодай відносно притомного вигляду, я нарешті відчинила двері.

На порозі стояв усміхнений Вільям із тацею, на якій парували чашки з чаєм та золотилися панкейки з медом. Він і справді був незвичайним принцом. Хто б ще з королівських осіб так вчинив? Від цього жесту щирої турботи я ще більше впевнилася: я вчинила правильно. Моє щастя — мізерна ціна за життя цього чудового чоловіка та майбутнє Доріаза.

— Повечеряєш зі мною? — запитав він, обережно ставлячи тацю на стіл.

— Добре, — тихо відповіла я, опускаючись на стілець.

— Після балу мені бракувало наших розмов і твоїх смаколиків. Ось, випросив у Маркуса приготувати твої панкейки, — із сумною усмішкою сказав він, роблячи ковток чаю.

— Мені теж бракувало... — я теж відпила трохи. Шлунок миттєво відгукнувся — я не їла вже добу, і цей солодкий аромат ледь не запаморочив мені голову.

— Тоді чому ти так хочеш втекти додому? Тобі тут погано? Хтось образив тебе? Скажи, я допоможу з будь-якими проблемами! Саме для цього й існують друзі, — промовив він із глибоким занепокоєнням.

— Ніхто мене не ображав. Просто я зрозуміла, що мені тут не місце, — відповіла я майже спокійним голосом, щосили намагаючись приховати тремтіння в руках. — Сумую за близькими... Мені не вистачає мами та Дейзі.

— Доріаз якраз працює над цим! — вигукнув Вільям. — Завдяки цим накопичувачам він зможе частіше відкривати прориви між світами. Ти зможеш бачитися з близькими! Можливо, не щодня, але на свята він переноситиме тебе туди, а потім повертатиме назад… до себе! — розповів він, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Мені не потрібні жертви з його боку, — відрізала я. — Йому потрібні сили, щоб приносити користь королівству, а мої “походеньки” додому лише відбиратимуть його час та магію. Це безглузда затія. Я розповіла йому достатньо про свій світ, тож тепер йому зовсім не обов'язково туди ходити.

Я намагалася не відводити погляду, щоб він повірив: я говорю це щиро.

— Ти його кохаєш? — раптом запитав він, насупивши брови.

— Думала, що так, але зрозуміла, що свій світ я люблю більше, — збрехала я і миттєво сховала очі в чашці з чаєм, бо знала — вони видадуть правду.

— Я тобі не вірю! — Вільям відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях.

Я нічого не відповіла, лише байдуже знизала плечима й почала їсти млинець, хоча він здавався мені шматком сухого картону.

— Сьогодні він не з'явився на роботі, — тихо, з докором промовив принц. — Я знайшов Доріаза в якійсь занедбаній таверні, він був ледь при тямі. Я ще ніколи не бачив його настільки… позбавленим життя.

— З ним усе буде добре, щойно я піду. Він сильний чоловік, переживе якесь там короткочасне захоплення, — промовила я спокійним голосом, хоча всередині відчула такий різкий біль, ніби серце стиснули лещатами. Я зробила коханому боляче! Навіщо я тоді вночі пішла до нього? Зараз було б набагато простіше тримати дистанцію... напевно.

— Яке ще захоплення? Він кохає тебе! Ти перша, хто зміг завоювати його серце! Не роби дурниць! — Вільям майже благав. — Я не знаю, що саме сталося, але впевнений: ти кохаєш його так само! Скажи мені, яка справжня причина твоєї поведінки?

Я бачила в його очах щире прагнення допомогти. На якусь секунду я мало не піддалася спокусі розповісти про капсулу, але в останню мить стрималася. Ровена не заспокоїться, вона вигадає щось інше.

Якщо я залишуся, постраждає ще більше дорогих мені людей. 

— Ти помиляєшся, я його не кохаю, — відрізала я, допиваючи чай. — Будь ласка, залишмо цю тему, я все одно не передумаю. Не витрачай на це час і нерви. Дякую за вечерю, Ваша Світлосте! Якщо у вас більше немає запитань — я б хотіла відпочити.

Я підвелася зі стільця, ховаючи тремтячі руки за спиною. Вільям здивовано підняв брови, приголомшений моєю холодністю.

— Ти вирішила і від мене триматися подалі? — здивовано запитав Вільям, повільно підводячись на ноги. — Я тебе не впізнаю, Алексо.

— Мені прикро, але так буде краще для всіх, — відповіла я, втупившись поглядом у підлогу, аби він не побачив, як дрижать мої вії.

— “Краще” вже ніколи не буде, — крізь стиснуті зуби кинув принц. — Принаймні доти, доки ти не перестанеш корчити з себе крижану брилу, якою насправді не є.

Він стрімко вийшов із кімнати, навіть не озирнувшись. Щойно двері зачинилися, я більше не змогла стримувати емоції — сльози новим гарячим потоком хлинули з очей. Я затиснула рот руками, щоб не закричати від нестерпного розпачу.

Як же боляче... Сподіваюся, ви колись зможете мені вибачити.

Наступні кілька днів Доріаз додому не повертався. І це було на краще — бачити його щодня було б просто нестерпно. Весь цей час я проводила в бібліотеці, намагаючись забити голову хоч чимось, аби витіснити думки про нього.

Я написала листи для Марти та Ангуса: подякувала за все і попрощалася назавжди. Ці конверти я віддала Коліну з проханням відправити їх лише тоді, коли я назавжди повернуся у свій світ. Друг Доріаза дивився на мене з сумішшю жалю та нерозуміння, але листи взяв.

Лерія кілька разів намагалася витягнути мене на розмову, приносила чай і мовчки сиділа поруч, але я зовсім замкнулася в собі. Слова втратили сенс. Я майже ні з ким не розмовляла, перетворившись на тінь у цьому великому й тепер такому чужому маєтку. Дні тягнулися, мов гумка. Здавалося, я потрапила в якусь часову петлю, з якої немає виходу.

За три дні до мого повернення додому до бібліотеки неочікувано зайшов Доріаз.

Він виглядав змарнілим: небритий, із розпатланим волоссям, він помітно схуд — на щоках навіть з’явилися впадини. Його очі були червоними, ніби він взагалі забув, що таке сон. Моє серце боляче стиснулося від туги та відчаю, але я доклала надлюдських зусиль, щоб не видати своїх справжніх почуттів.

Я повільно відклала книгу на стіл і підвелася. Він мовчки дивився на мене, пропалюючи наскрізь поглядом, ніби намагався прочитати мої думки або знайти в них бодай краплю тієї любові, яку я так старанно приховувала.

Він повільно підійшов до мене, не зводячи з моїх очей пильного погляду. Зупинився лише за кілька сантиметрів, і я відчула запах терпкого алкоголю та втоми.

— Скажи це ще раз… — промовив він охриплим, надтріснутим голосом. — Скажи, що справді мене не кохаєш…

У горлі наче став кілок, я не змогла вичавити з себе ні слова. Доріаз розцінив моє мовчання по-своєму — він різко подався вперед і накинувся на мене з диким, майже несамовитим поцілунком. Я відчула біль: і в розбитому серці, і на губах, які він нещадно терзав.

Я не відповідала. Стояла нерухомо, зі стиснутими губами, поки він намагався вирвати в мене бодай якийсь відгук. Його руки жадібно блукали моїм тілом, із силою притискаючи мене до себе, ніби він хотів зростися зі мною, аби я нікуди не зникла.

Зібравши останні крихти витримки, я вперлася долонями в його груди й різко відштовхнула від себе.

Його потемнілі очі спершу дивилися розгублено, ніби він до останнього не вірив, що все це відбувається насправді. Але за мить у них з’явився такий холод, від якого мені стало важко дихати. Я зрозуміла: це кінець. Його серце, яке ще мить тому палало від розпачу, остаточно охололо.

— Я… тебе… не… кохаю! — промовила я повільно, карбуючи кожне слово. — Не смій більше так робити!

Я швидко обійшла його, не чекаючи відповіді, і кинулася до своєї кімнати. Дороги перед собою я майже не бачила — очі застилали пекучі сльози, що нарешті прорвалися назовні.