Раді Вас бачити!

Настав день, на який я чекала майже два місяці — від самого початку моєї появи в цьому світі. Всю ніч я пробродила садом, бо сон зовсім не йшов.

Після тієї важкої розмови в бібліотеці я більше не бачила Доріаза, хоча й чула, як він повертався до себе майже опівночі. Його кроки за стіною віддавали в моєму серці порожнечею.

На світанку я повернулася до кімнати й перевдяглася в одну із суконь, що пошила мені мадам Розетта. Я обрала її на згадку про все, що зі мною сталося, і як доказ для рідних, що я не збожеволіла, коли наважуся розповісти правду. Я ще жодного разу її не вдягала, бо ми більше нікуди не виходили. 

Сукня мала глибокий відтінок хвойного лісу, який у складках тканини плавно переходив у насичену бірюзу. Спідниця спадала м’якими хвилями, завершуючись коротким шлейфом, а золоті візерунки мерехтіли у перших променях сонця. У такому вбранні варто було б танцювати з коханим до ранку… а не тікати від нього назавжди.

Я вирішила не вигадувати безглуздих історій про своє зникнення: ніякої брехні про незаплановані втечі чи викрадення в рабство. Це все було б марним. Я просто розповім мамі та Дейзі все, як було. Сподіваюся, вони мені повірять.

Коли на годиннику було близько одинадцяти ранку, я відчула дивне поколювання на руці — там, де була магічна мітка. Поглянувши на зап’ястя, я побачила, як вона повільно тане, зникаючи без сліду, ніби її ніколи й не було. Залишилася лише чиста шкіра. Все скінчено. Дія договору офіційно завершилася.

За десять хвилин пролунав стукіт. Я відчинила двері й побачила на порозі Вільяма. Він сумно усміхався, підпираючи одвірок плечем.

— Не міг не попрощатися з подругою, — сказав він, заходячи до кімнати. — Ти точно впевнена у своєму рішенні? У тебе ще є кілька хвилин, щоб передумати.

— Ні, Вільяме, я не передумаю, — прошепотіла я тремтячим голосом і раптом, не стримавшись, кинулася йому на шию.

Він так само міцно обійняв мене, притулившись щокою до моєї маківки.

— Я сумуватиму, дурненька моя іншосвітня подруго, — тихо усміхнувся він мені у волосся.

— Я теж! Дякую тобі за все! — пропищала я, ледь не схлипуючи.

— Я приніс тобі дещо на згадку, — Вільям відсторонився і дістав із кишені два аркуші паперу, згорнуті навпіл.

Я тремтячими руками розгорнула їх. Це були малюнки з балу. На одному ми з Вільямом кружляли у танці, а на іншому… на іншому були ми з Доріазом. Ми щасливо усміхалися одне одному, і в наших поглядах було стільки світла, що серце запекло з новою силою. Сльози ринули нестримним потоком. Вільям вчасно перехопив малюнки з моїх пальців, щоб вони не намокли й не зіпсувалися.

— Ну, годі тобі! Ще зіпсуєш моє вродливе обличчя своїми сльозами, і твоя подруга не розгледить, як тобі пощастило, що такий красень, як я, тебе обіймав, — спробував він розвеселити мене.

І в нього вийшло. Я засміялася — вперше за останні два тижні.

— Отак уже краще, — сказав Вільям, дбайливо витираючи моє обличчя чистою хустинкою.

— Дякую. Я поставлю ці малюнки біля ліжка і буду щовечора милуватися ними перед сном, розповідаючи тобі, як минув мій день, — заспокоюючись, промовила я.

— Звучить як погроза, — усміхнувся він ще ширше.

Я знову засміялася, але тієї ж миті сміх застряг у мене в горлі. До кімнати зайшов Доріаз.

Він кинув на нас похмурий, важкий погляд, який зрештою зупинився на мені. Його очі повільно проковзали по моїй постаті — з ніг до голови, — і від цього пильного огляду хвиля тремтіння прокотилася моїм хребтом.

Сьогодні він виглядав бездоганно: охайно одягнений у все чорне, волосся підстрижене та вкладене у строгу зачіску. Обличчя вибрите, і вже не таке бліде, як кілька днів тому. Тільки очі видавали біль, що все ще жив у його глибині.

— Залишу вас, — тихо сказав принц і востаннє міцно притис мене до себе. — Прощавай, Алексо!

Він стрімко вийшов, лише біля самих дверей на мить затримався, мовчки поклавши долоню на плече Доріаза на знак підтримки.

— Мені потрібно взяти тебе за руки, — голосом, сповненим холоду, промовив Доріаз. — Я маю відчути твою енергію крізь простори, щоб відшукати твій дім.

— Добре, — прошепотіла я, підходячи ближче.

Він узяв мої долоні у свої, і від цього дотику по тілу пробігли мурахи. Я звела погляд, вдивляючись у його темні, як ніч, очі. Кілька митей він дивився на мене, а потім заплющив очі й зосередився.

Я відчула, як повітря навколо завібрувало, стаючи густим і важким. Його руки почали випромінювати тепло, з них виходив легкий темний серпанок, який огортав мене, немов ковдра. Страху не було — лише дивний спокій.

Раптом позаду я відчула щось могутнє. Озирнувшись, я побачила, як посеред кімнати розростається тріщина, що мерехтіла крихітними світящимися цятками — тими самими, які я бачила під час своєї першої подорожі крізь світи.

Я востаннє повернулася до коханого, щоб назавжди закарбувати в пам’яті кожну рису його прекрасного обличчя. Не втрималася: піддалася пориву й залишила короткий, невагомий поцілунок на його теплих губах.

— Прощавай, Різе! Дякую за все і… пробач мені, — прошепотіла я.

Я розтисла пальці, вивільняючи свої руки з його долонь, і рішуче розвернулася до тріщини. Вже ступаючи в мерехтливе сяйво, я почула тремтячий, ледь чутний голос Доріаза, від якого все всередині перевернулося:

— Прощавай, моя кохана мишко…

Темрява поглинула мене миттєво. Відчуття польоту тривало недовго — ще одна мить, і я виринула з густого туману, опинившись посеред власної кімнати. Вдома.

На ліжку сиділа мама. Вона ошелешено дивилася на мене заплаканими очима, не вірячи власним очам.

— Я вдома, матусю… — з цими словами я кинулася в її обійми, ридаючи так, ніби весь біль світу намагався вийти з мене разом із цими сльозами.

Доріаз 

Все. Її більше немає. Вона розчинилася в моїй магії, наче короткий, прекрасний сон…

Ноги підкосилися від різкої втрати сил і від того пекучого болю, який тепер, я знав, залишиться зі мною назавжди. 

Ці два тижні пекла роздирали мої нутрощі гострими шипами. Саме цього я завжди боявся найбільше — болю від втрати найдорожчої людини. Саме тому я роками уникав серйозних почуттів. І ось до чого призвела моя віра в те, що з нею все буде інакше. Все стало тільки гірше, ніж я міг уявити. Як тепер вирвати її з пам'яті? Я не мав жодного уявлення.

Єдине, що хоч трохи зігрівало розбите серце — моя обручка, яку вона забрала з собою. Завдяки цьому маленькому артефакту я зможу відчувати її відлуння, знатиму, що вона жива… нехай і не поруч зі мною.

— Пане Валейн, з вами все добре? Може, покликати цілителя? — пролунав переляканий голос Лерії.

Вона зайшла до кімнати з оберемком чистих рушників і тепер застигла, дивлячись на мій стан.

— Не треба цілителя, все гаразд, — тихо відповів я, насилу підводячись на ноги.

— А де пані Алекса? — запитала вона, роззираючись на всі боки в пошуках дівчини.

— Вдома… Я відправив її додому… — відповів я.

Лерія зойкнула і випустила з рук рушники — вони білою купою впали на підлогу.

— Як? Назавжди? — крізь сльози прошепотіла вона.

— Так. Це було її бажання, — я важко зітхнув, відчуваючи, як кожне слово дається з боєм. — Залиш тут усе як є. Зачини кімнату. Ніхто не має сюди заходити за жодних обставин.

— Добре, пане, я все зроблю, — тихо відповіла вона, стримуючи ридання. Раптом її погляд зупинився на столі. — Там… там якийсь лист…

Я підійшов ближче й узяв аркуш паперу. На звороті було виведено: “Для Лерії”.

Я мовчки простягнув листа дівчині й вийшов із кімнати. Для мене вона не залишила нічого… крім розбитого вщент серця.

Спустившись до низу, зустрів співчутливі погляди Вільяма та Коліна.

— Ходімо вип'ємо, як у старі добрі часи, — кинув я друзям, відчиняючи двері й першим виходячи з будинку.

Наступні кілька днів я почувався механічною лялькою: виконував усі дії за інерцією, без жодних емоцій. Я засиджувався на роботі майже до світанку, а потім ішов спати в мою кімнату в палаці. Повертатися додому не було сил — там кожна дрібниця, кожен запах нагадували про неї.

До моїх душевних страждань додалося ще й професійне розчарування. Наші накопичувачі не витримали натиску моєї сили — вони розкололися навпіл, ніби даючи знак, що витягнути її звідти все одно було б неможливо. Тепер мені залишалося працювати по-старому: постійно балансувати на межі цілковитого магічного виснаження, доки артефактори не вигадають щось нове.

Дні минали однаково, Вільям постійно намагався витягнути мене кудись розвіятись, але я завжди відмовлявся, до одного дня, який знову перевернув мій світ догори дригом.