Раді Вас бачити!

Через двадцять хвилин ми вже стояли перед будинком Ангуса. Серце калатало десь у горлі. Ця розмова мала стати моїм квитком додому або ж повним крахом. А ще я пообіцяла собі: якщо вдасться заробити, обов’язково поділюся з Мартою. Ця жінка заслуговує на трохи спокою.

Продираючись крізь завали “цінних матеріалів”, ми нарешті дісталися до старих дерев’яних дверей. Постукали раз, вдруге — тиша. Марта не витримала і почала гукати господаря на ім’я. За дверима почувся метушливий шурхіт, тричі клацнув замок, і на порозі з’явився він.

Худий чоловік років сорока з вогненно-рудим волоссям, що стирчало в різні боки, наче після удару струмом. Його обличчя, загалом досить приємне, було замазане чимось чорним — чи то мастилом, чи то чорнилом. Старий робочий фартух, який колись, ймовірно, був білим, тепер нагадував ганчірку для миття котлів.

Він кілька секунд мовчки вивчав нас, а потім невдоволено буркнув:

— З чим прийшли, пані? Я страшенно зайнятий. Викладайте швидко і не витрачайте мій час дарма!

Оце так привітність! Ну, тримайся, рудий, ми теж не пальцем роблені.

— Вітаю вас, пане Ангус! — випалила я впевненим, механічним голосом, копіюючи манеру дівчат із кол-центрів, які вдома втюхували мені непотрібні курси. — Мене звати Алекса, я гостя з іншого світу. Маю для вас надзвичайно вигідну пропозицію щодо пристроїв, яких цей світ ще не бачив. Але якщо ви настільки зайняті, ми не сміємо вас відволікати. Запропонуємо комусь іншому. На все добре!

Я демонстративно розвернулася на підборах, вдаючи, що збираюся піти.

— Стривайте! — голос Ангуса миттєво втратив роздратування. — Ви про що саме?

— Може, запросите нас досередини? — я обернулася і сліпуче усміхнулася. — Ця розмова явно не для порогу.

Він прикусив губу, вагаючись, але цікавість перемогла:

— Проходьте. Тільки дивіться під ноги, щоб нічого не розчавити!

Всередині панував хаос, порівняно з яким подвір’я здавалося операційною. Повітря було важким і пахло чимось горілим. Ми з Мартою пробиралися до столу майже на пальчиках. Стіни та стеля були вкриті обвугленими плямами — ніби тут регулярно щось вибухало, а пил на вікнах був такий завтовшки, що на ньому можна було писати мемуари. Ангус явно не чув про існування ганчірки.

Господар по-хазяйськи відкинувся на стілець і закинув ноги на стіл. У фільмах про дивакуватих геніїв усе саме так і виглядає, тож я навіть не здивувалася.

— Я вас слухаю, пані, — мовив він, свердлячи мене поглядом.

— Вчора мене помилково витягли з моєї планети — Землі. Мій єдиний шлях назад — допомога королівського мага у столиці. На дорогу мені потрібні кошти. Марта розповіла, що ви — видатний артефактор, тому я пропоную вам угоду. Я опишу і навіть накреслю пристрої з мого світу, які можуть бути корисними для королівства, в обмін на гідну грошову винагороду. Як вам така ідея, пане Ангус?

Дейзі точно б мною пишалася. Після її театральних гуртків я так увійшла в роль ділової леді, що в самої спина стала прямою, як струна.

Чоловік застиг. Кілька хвилин він мовчки пропалював у мені дірку, а потім повільно опустив ноги зі столу. Його очі збуджено блиснули.

— І про які саме винаходи ви можете розповісти? — запитав він, подавшись уперед.

— Я ще занадто мало бачила у вашому світі, щоб знати напевно, — почала я, намагаючись витримувати тон досвідченого експерта. — Тому скажіть мені ви: чи існує тут прилад, здатний зшивати тканини майже самостійно? Як я зрозуміла, одяг у вас шиють виключно вручну?

Я вирішила піти з козирів — запропонувати швейну машину. Знання конструкції механізмів, які я так ретельно впихала в голову перед іспитом, виявилися напрочуд свіжими. Поки вони не вивітрилися, треба було конвертувати їх у дзвінку монету.

— Такого в нас точно немає! — очі Ангуса загорілися фанатичним вогнем. — Як воно зветься? Розкажіть докладніше!

— Це швейна машина. Вона дозволяє майстрам працювати в десятки разів швидше, ніж голкою. Я можу накреслити основні вузли та пояснити принцип роботи. То як, ви згодні заплатити за таку ідею? — я вичікувально звела брову. Правило перше: спочатку передоплата, потім — креслення. Хто його знає, цього чудика, ще обдурить.

— Так, згоден! — Ангус ледь не вистрибував із крісла. — Я вже бачу черги кравців, які битимуться за це диво. Сто золотих монет, згодні?

Я на мить розгубилася. Сто золотих — це цілий статок чи копійки на хліб? Я кинула запитальний погляд на Марту. Вона зрозуміла все без слів і ледь помітно, але дуже рішуче кивнула.

— Згодна! Але гроші наперед, будь ласка. — Я зробила паузу, дозволяючи йому усвідомити суму. — І ще... за тридцять монет я додам опис пристрою, що подрібнює м'ясо на дрібні частинки за лічені секунди. М’ясорубка. Кожна господиня у вашому королівстві мріятиме про неї.

Здалося, у артефактора зараз потече слина від захвату. Я ледь придушила смішок, повернувши собі маску серйозної ділової леді. Ангус кинувся до шухляди столу, клацнув замком і витягнув важкий мішок. Оце так безпека! А якби ми були грабіжниками?

Він почав відраховувати монети в окрему купку. Рівно сто тридцять. Золото приємно дзвонило, заповнюючи порожній мішечок, який він нарешті простягнув мені:

— Ось, тримайте! Тепер ваша черга дивувати!

— Дякую. Чи є у вас папір та олівець? — запитала я, відчуваючи, як серце калатає від щастя.

— Олівець? Це що за звір? — Ангус виклав на стіл великий аркуш щільного паперу.

— Це дерев'яна паличка з графітовим стрижнем усередині. Можна малювати чіткі лінії, які не розтікаються, на відміну від чорнила, — пояснила я, і по обличчю майстра пробігла тінь чергового осяяння.

— Завдяки вам я стану найбагатшим артефактором на континенті! — вигукнув він. — Ви точно хочете додому? З вашими ідеями можна накопичити стільки золота, що перевершить  королівську скарбницю.

— Додому я хочу більше за все багатство світу, — серйозно відповіла я.

Я взяла перо і почала обережно малювати схеми: махове колесо, голководій, човник... Я малювала вузол за вузлом, пояснюючи принцип синхронізації. Ангус слухав мене, мов заворожений студент на лекції року, засипаючи такою кількістю запитань, що я ледь встигала відповідати.

На детальне обговорення всіх вузлів — від голководія швейної машинки до гвинта м’ясорубки — пішло понад чотири години. Коли я нарешті відклала перо, за вікном уже панували глибокі сутінки.

Спину нещадно ломило: далося взнаки довге стояння над столом у незручній позі, поки я виводила кожен механізм. Горло пересохло так, ніби я наковталася того самого пилу з маминого цеху — довелося пояснювати кожну дрібницю по кілька разів. 

Я почувалася вичавленою, наче лимон, проте тепер ніхто не посмів би сказати, що ці гроші дісталися мені легко. Я їх чесно заробила власним розумом та пам’яттю… й спиною.

Ангус, здавалося, був готовий тримати мене в заручниках до ранку. Його очі горіли фанатичним вогнем дослідника. Він ніяк не хотів мене відпускати, засипаючи новими й новими запитаннями про побут на Землі. 

Зрештою, ми уклали ще одну угоду: протягом наступних кількох днів, поки я чекатиму на диліжанс, я заходитиму до нього “на лекції”. За кожну годину таких розповідей дивакуватий артефактор пообіцяв платити мені по п’ять золотих монет. Ну, хто я така, щоб відмовлятися від додаткових грошей? У столиці вони точно зайвими не будуть.

До будинку Марти ми з нею ледь допленталися. Ноги були наче налиті свинцем, а мозок відмовлявся приймати будь-яку нову інформацію. Сил вистачило лише на те, щоб нашвидкуруч змити з себе денну втому в гарячій воді та завалитися в ліжко.

Засинаючи, я відчувала приємну важкість мішечка з монетами під подушкою. Перший крок додому був зроблений.