Раді Вас бачити!

Алекса

Коли наш екіпаж зупинився перед розкішним маєтком мадам Валейн, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Доріаз допоміг мені вийти, міцно стиснувши мою руку — цей жест мав заспокоїти, але він лише додав електрики в повітрі. Всю поїздку сюди він мене заспокоював, давав поради як до кого звертатися, що казати та кого обходити стороною.

Ми підійшли до високих подвійних дверей, за якими вже чувся приглушений гомін голосів та звуки скрипки. Двоє лакеїв у золотавих лівреях одночасно відчинили стулки, і Доріаз повів мене всередину.

Раптом у залі стало так тихо, що я почула власний пульс у вухах. Десятки очей — холодних, зацікавлених, оцінювальних — втупилися в нас. Блиск діамантів, шурхіт важких тканин і важкий запах дорогих парфумів на мить запаморочили голову. Але згадала, що я — наречена королівського мага і я не дам нікому себе залякати.

Доріаз відчув мою напругу й ледь помітно пригорнув мою руку до свого боку. Його обличчя знову стало непроникною маскою.

— Голову вище, кохана, — ледь чутно прошепотів він.

У центрі зали я побачила жінку, яка стояла рівно, наче натягнута струна. Її темно-синє вбрання було майже такого ж відтінку, як моє, а погляд сірих очей був настільки гострим, що міг би розрізати папір. Пані Валейн. 

Підійшовши ближче, ми привітали її з днем народження. Слуга приніс наш подарунок з екіпажу та поставив його до купи інших.

— Прошу уваги! — гучно звернулася мати Доріаза до гостей. — Хочу познайомити вас із нареченою мого сина — Алексою Браун. Скільки б я не намагалася підібрати йому партію сама, все було марно. Вже думала, що з ним щось не так. Тому новина про його заручини стала для мене цілковитою несподіванкою. Я дуже рада, що він нарешті взявся за розум і невдовзі ощасливить мене онуками.

Залою прокотився сміх подруг пані Валейн. Навіщо вона так принижує його перед усіма? Усередині мене росло обурення її поведінкою. Доріаз мовчав, міцно стиснувши щелепу, а його погляд кидав у бік матері справжні блискавки.

— Прошу всіх до столу! Мої кухарі працювали на повну силу, щоб порадувати гостей незрівнянними стравами, — запросила вона присутніх і сіла в центрі довгого стола, що аж вгинався від кількості страв.

Нас посадили ліворуч від іменинниці. Мене посадили ближче до неї — мабуть, щоб увесь вечір закидати питаннями, наче на іспиті. Навпроти мене сиділа приваблива жінка середніх років, брюнетка з легкою сивиною у волоссі — можливо, одна з подруг пані Валейн. Поряд із нею — молода дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти. Вона не піднімала очей від своїх рук, складених на колінах, але час від часу кидала швидкі погляди спідлоба на Доріаза. А це цікаво… Нова прихильниця?

Якась поважна пані виголосила тост за господиню свята. Усі випили вина й приступили до їжі.

— Розкажіть про себе, люба Алексо. Звідки ви? — запитала фіктивна свекруха.

Ну ось, іспит розпочався. Вдих-видих, я готова! Ні, не готова — я геть забула свою легенду! Прокляття! Залишається тільки імпровізувати.

— Я донька барона Брауна з далеких північних земель Зордару. Ми вели дуже закритий спосіб життя. Я ніде не бувала, крім нашого маленького містечка, поки вся моя родина не згасла від невідомої хвороби. Живою залишилася лише я… — почала я вигадувати на ходу, пускаючи сльозу.

Раптом я відчула теплу долоню Доріаза на своєму коліні. Збоку це виглядало як жест підтримки, але я зрозуміла натяк: “Не перебільшуй!”.

— Я якраз діставалася до свого дядька, рідного брата батька, в інший кінець королівства. Він забажав стати моїм опікуном, поки я не вийду заміж. І саме тоді доля неочікувано звела мене з цим неймовірним чоловіком, — закінчила я, ніжно поглянувши на Доріаза  й усміхнулася найнасліпучішою усмішкою, на яку тільки була здатна. Він кілька митей кліпав очима, а потім узяв мою руку й ніжно поцілував. По залі прокотилися жіночі зітхання.

— Я щодня дякую за це Богині Долі! — промовив Доріаз, не зводячи з мене очей.

— Як саме ви познайомилися? — наступне запитання матері було адресоване вже сину.

— У мене була дуже складна робота зі старим королем Зордару, я вичерпав майже весь свій резерв. Залишатися відновлюватися там не захотів, бо міг не встигнути на твоє свято, матінко! Тому вирушив до кордону наших королівств, щоб диліжансом дістатися додому. Дорогою мені стало зле, я мало не впав, та мене вчасно підтримала ця тендітна дівчина. Поки ми йшли до диліжанса, розговорилися, і я дізнався, що Алекса шукає роботу, бо не хоче бути тягарем для дядька. Мені спало на думку найняти її доглядальницею в дорогу, а вже потім відправити додому.

У залі панувала цілковита тиша. Усі слухали, роззявивши роти, навіть я заслухалася — так захопливо він розповідав.

— Дорога в нас була складна. Першого ж дня лив сильний дощ, шляхи розмило, і коні не могли йти далі, щоб не зірватися з урвища неподалік. Ми залишилися ночувати посеред дороги в холодному салоні. Залишками магії я зігрів свою доглядальницю, щоб потім не довелося доглядати вже за нею, — залою прокотився легкий сміх.

Він справді витратив на мене залишки магії чи це лише частина легенди?

— Кілька днів були відносно спокійними, хоча все тіло боліло від постійної тряски — навіть відпочинок у заїжджих дворах не допомагав. Та одного сонячного дня на наш диліжанс напали, — залою прокотилися перелякані зойки дам. — Нападників було четверо. Трьох я вбив, але четвертий підкрався ззаду й націлив у мене пістолет. Пролунав постріл. Я вже подумки попрощався з життям, але продовжував стояти… цілий. Обернувшись, я побачив свою доглядальницю: вона встигла поранити стрільця, і куля пролетіла повз мене. Вона врятувала мені життя! У ту саму мить я зрозумів, що закохався.

Залом прокотилися захоплені зітхання, хтось із жінок навіть почав схлипувати від зворушення, а чоловіки схвально заплескали в долоні на знак поваги. Ця розповідь викликала справжній фурор! Я була впевнена: її смакуватимуть у вищому світі ще не один місяць.

— Це ще не все, — усміхнувся мені Доріаз і міцно стиснув мою руку. — Бандити вбили коня та пошкодили диліжанс. Часу чекати на ремонт не було, тому ми вирішили продовжити шлях удвох на одному коні, якого я викупив у кучера. Ми не встигли дістатися найближчого заїжджого двору, як на наші голови знову обрушилася сильна злива. Ми змокли до останньої нитки. Небо розколювалося навпіл, спалахували блискавки... Ми ледь знайшли печеру в урвищі біля річки, щоб перечекати негоду. Дощ лив усю ніч, тож довелося залишитися там до ранку. Ця ніч і цей ранок перевернули все в моїй душі. Я зрозумів, що більше не зможу без цієї дівчини… тому запропонував їй стати моєю дружиною. І вона погодилася.

На останньому реченні він знову дивився тільки мені в очі. Якби я не знала правди, то й сама повірила б, що він говорить це щиро.

— Оце так історія кохання…

— Хоч книжку пиши…

— Вони такі закохані, очі аж блищать…

— Погляньте, як вони дивляться одне на одного…

Залою покотилися захоплені коментарі та обговорення.

— Я дуже рада, сину, що ти зустрів ту саму! Бачу, ти став ніжнішим і частіше усміхаєшся, ніж хмуриш брови, — почала пані Валейн, але щирості у її словах не було чутно. — Алексо, а якою магією Ви володієте?

Ну все, зараз я завалю цей іспит, зуб даю.

— Я не володію магією. Я звичайна людина… — як тільки я це вимовила, в залі повисла мертва тиша.

Очі “свекрухи” розширилися. Вона не змогла втримати ту кам’яну маску, з якою сиділа весь час, поки Доріаз розповідав нашу легенду. Камінь тріснув, і я побачила справжню емоцію — огиду, ніби перед нею сиділа якась бридка комаха. Це тривало лише мить, та я встигла помітити. Іспит провалено остаточно. Вона мене не прийме. Хоч би не задумала отруїти, як у тих книжках пишуть!

— Зрозуміло. Ваша краса компенсує цей... недолік, — натягнуто промовила вона й миттєво втратила до мене інтерес. — Синку, я хотіла познайомити тебе з моєю подругою Сандрою та її донькою Шерон. Їхній батько — один із радників короля. Вся родина володіє магією вогню високого рівня. Шерон лише вісімнадцять, але вона найкраща студентка у Вищій Академії Магії.

Ого, вже сватає його з іншою! Це кепський знак. Тільки дурний не помітить, до чого вона хилить. Бідний Доріаз, не ту він вибрав на роль фіктивної нареченої.

— Дуже приємно познайомитися, — сухо кинув він, знову стискаючи мою руку. До кінця вечора вона в мене синьою стане від таких ніжностей! — Кохана, хочеш прогулятися? У матері дуже гарний сад із фонтаном.

— Залюбки, милий! — я щиро всміхнулася йому, бо й справді понад усе хотіла втекти звідси.

— Вибач, матінко, ми скоро повернемося, — кинув Доріаз, навіть не глянувши на неї, і допоміг мені піднятися з-за столу.

Ми вийшли під прицілом десятків зацікавлених поглядів. Я відчувала спиною, як мати Доріаза буквально пропалює в мені дірку, а молода “вогняна” Шерон, мабуть, уже подумки спопелила мою синю сукню.

Тільки-но двері зали зачинилися за нашими спинами, і ми опинилися в прохолодному коридорі, я полегшено видихнула.

— Фух... Це було жорстко. Дякую, що витягнув мене звідти, — сказала я чоловіку.

Доріаз нарешті послабив хватку на моїй руці й важко зітхнув. Його обличчя в напівтемряві коридору виглчдало втомленим.

— Вибач, що втягнув тебе в це! Я зробив дурницю. Якби не магічний договір, я б негайно звільнив тебе від цього абсурду, — сумно всміхнувся він і повів мене в бік фонтана, що стояв у самому серці саду, оточений трояндами найрізноманітніших кольорів.

— А що буде в разі недотримання його умов? — запитала я, тільки зараз усвідомивши, що навіть не поцікавилася цим під час підписання.

— Мітка спочатку почне боляче пекти руку, поступово нарощуючи інтенсивність. Чим довше не виконуватиметься умова, тим сильнішим ставатиме біль. Бували випадки, коли люди залишалися без руки — вона просто згорала вщент. Це те, що стосується людей… — мені аж погано стало від такого пояснення. — У створінь із магією мітка ще й спустошує резерв із блискавичною швидкістю.

— Ну і якого дідька ти мені цього не сказав, коли ми підписували цю демонічну хрінь? — крізь зуби прошипіла я.

— Якщо скажу, що забув, ти мені вибачиш? — винувато усміхнувся цей негідник. — Нічого надважкого для дотримання договору немає. Ти чудово граєш свою роль! Твоя легенда звучала дуже переконливо.

— Як і твоя! Патологічний брехун! — я сердито штовхнула його кулаком у плече.

— Брехні там майже не було… — пошепки додав він, але я почула.

— Ти ж розумієш, що це все одно не допомогло? — я проігнорувала його дивне зізнання, бо серце раптом зрадницько тьохнуло. — Як тільки твоя мати дізналася про відсутність у мене магії, вона одразу почала сватати тобі ту вогняну магиню! Просто при твоїй “нареченій”! — я роздратовано зобразила «лапки» пальцями.

— Розумію… Вона невиправна, — він втомлено заплющив очі й зупинився.

— Невже ти ніяк не можеш її зупинити? Це ж ненормально! Ти дорослий, самодостатній чоловік, який сам здатен вирішити, як і з ким тобі жити! — обурювалася я.

— Вона робить тільки те, що їй заманеться. Ніякі розмови, вмовляння чи навіть погрози припинити спілкування не діють. Я довго жив при королівському дворі, щоб тільки не бачитися з нею, але вона й там примудрялася підкладати мені в ліжко дівчат. Довелося купувати власний маєток і тікати туди. Вона терпіти не може Коліна, тому дуже рідко навідується до мене. Лише закидає його та мою пошту стосами листів. Це просто нестерпно! Батьків, на жаль, не обирають, — стиснувши кулаки, прогарчав Доріаз.

— Може, їй якесь заняття знайти? Це більше схоже на поведінку людини, якій просто нудно, тому вона й втручається в життя інших. Хай йогою займеться чи якийсь благодійний фонд для нужденних організує, — запропонувала я.

— Що таке “йога”? — уже веселіше запитав він.

— Ну, це щось на кшталт фізичних вправ. Я б показала, та боюся, ти знову сприймеш це як домагання, — я розсміялася, побачивши його шокований вираз обличчя.

— Заінтригувала, — широко усміхнувся він. — Хотів ще спитати про твою… кхм… білизну. У вашому світі в такому сплять чи на вулиці ходять?

— І те, і інше. Усе залежить від тканини та рівня сором’язливості дівчини, — я вже просто реготала з його реакції. — То ти ще купальників не бачив та трусів-ниточок! А ще у нас є нудистські пляжі, де жінки та чоловіки засмагають повністю голими.

— Це світ божевільних? — очі Доріаза стали круглими, як монети. — Ти також у такому одязі ходиш вулицями й на пляжі відпочиваєш... без нічого?

— На такі пляжі не ходжу. Тільки одного разу з подругою заблукали й випадково на такий натрапили. Бігли звідти червоні, мов помідори! Нам тоді років по чотирнадцять було. А щодо одягу — так, короткі шорти та майку іноді вдягаю. До речі, я замовила собі кілька речей, схожих на вбрання з мого світу. Мадам Розетта допоможе змінити моду в цьому королівстві, щоб на дівчатах було хоч трохи менше тканин, — розповіла я йому, широко всміхаючись.

Він важко зглотнув, наче йому раптом забракло повітря.

— Не такі ми вже й божевільні. Ну, подумаєш — відмовилися тягати на собі купи ганчір'я. Раніше в нас було так само, як у вас, але час іде, усе змінюється. Приходь у мій світ, сам побачиш! Багато чого нового дізнаєшся. Можливо, знайдеш мене — я влаштую тобі екскурсію!

Думка про те, що я зможу побачити його знову, але вже у своєму світі, чомусь зігріла серце. Зрадливе серце! Не можна давати собі танути, бо місяць пролетить дуже швидко.

— Я подумаю… — настрій у нього одразу впав, голос став тихішим.

— Час повертатися. Ще з пів години цих тортур — і зможемо вирушати додому. Готова? — запитав він, знову беручи мене за руку.

— Так, — тихо відповіла я.

Ми пішли стежкою назад до будинку, так і не дійшовши до фонтана. Виявилося, що коли я спілкуюся з ним, то перестаю помічати все, що діється навколо.