Раді Вас бачити!

Доріаз

Виїхали ми десь через годину, після того, як дочекалися патруль, і дали свідчення про напад на нас. З ними розмовляв я, щоб дівчина не дізналась, що всі нападники мертві; тому я попросив її сидіти всередині диліжансу, поки все не закінчиться. Вона була й не проти, бо дивитись на закривавлених чоловіків не мала бажання.

Мишка складала речі в просторову сумку з таким виразом обличчя, що я ледь утримався, аби не зареготати. Вона дійсно дивна: реагує на все, наче маленька дитина, яка тільки пізнає світ.

Я посадив її на коня попереду себе, бо боявся, що вона не втримається позаду, а так хоч я зможу її тримати. Вона ідеально вмостилася поряд, спираючись спиною на мене. Така маленька, справжня мишка. Я намагався не звертати уваги, що її сідниці терлися об мої стегна. Я ще раз пошкодував, що дав згоду на ці тортури. Який же я дурень!

Години дві ми їхали з великою швидкістю, бо я хотів встигнути до найближчого заїжджого двору, доки не стемніє. До того ж, погода почала псуватися: дощові хмари наближалися до нас із неймовірною швидкістю.

Дівчина дійсно виконувала свою обіцянку — не скаржитися та мовчати, хоч я відчував, що їй важко дається ця дорога.

Щойно ми заглибилися у старий ліс, повітря стало густим і важким. Світло, що просочувалося крізь густі крони, миттєво потьмяніло. Кінь почав неспокійно переступати копитами, відчуваючи зміну погоди.

За мить спокій розірвався гучним громом. Небо, здавалося, розкололося. Дівчина злякано здригнулася, притулившись до мене ще міцніше.

— Нам треба знайти місце, щоб сховатися, ми не встигнемо до заїжджого двору, — сказав я їй на вухо. Вона мовчки кивнула.

Злива накотилася раптовою, холодною стіною. Дощ перетворився на суцільний, шалений потік, який миттєво просочив наш одяг. Слідом накрив глухий, безперервний шум води, що бив по листю дерев та по обличчю. З мокрого волосся збігала вода, застеляючи очі, що не давало побачити, куди саме сховатися.

Раптом, у густому сірому мареві, спалахнула блискавка. Вона була настільки яскравою, що на мить висвітлила кожну мокру гілку навколо нас, і в цей момент я побачив досить великий обрив, що утворився внаслідок підмивання ґрунту річкою, яка протікала поблизу. Природна низина з густими кущами та деревами згори допоможе нам перечекати зливу, тож я направив туди коня, який щоразу після вибухів грому намагався стати дибки, від чого дівчина лячно скрикувала.

Я зіскочив з коня на землю та допоміг зняти з нього промоклу до нитки супутницю, яка тремтіла від холоду, цокаючи зубами. Як тільки вона опинилась на ногах, я задіяв магію, щоб висушити спочатку її, потім себе та коня. Нам не вистачало ще, щоб хтось із нас зліг з лихоманкою.

У мене трохи запаморочилось у голові від застосування магії, тож я поспішив сісти на повалене дерево, що було тут. Цей обрив добре захистить від зливи та вітру, отже, можемо залишитися тут на ночівлю, бо дощ не припиниться до ранку, я певен.

— Скоро це перейде в звичку — сушити Вас від дощу, — сказав я, дивлячись, як дівчина розпливлася в щасливій усмішці, оглядаючи себе з усіх боків.

— Мені б хотілося мати таку здібність, бо сушити моє волосся займає багато часу, — мрійливо усміхнувшись, відповіла вона.

— Не втомилися ходити з такою довгою косою? Може, було б простіше її зрізати? — запитав я її, а у відповідь почув фиркання їжака.

— Я з самого дитинства з нею, вона — частина мене. Не уявляю себе з коротким волоссям. Може, колись, коли буде надто заважати — відріжу! — усе ж відповіла вона.

Дівчина почала збирати гілки та листя, що були поруч, знайшла товсту зламану гілку й склала це все докупи.

— Що Ви робите? — запитав я її.

— Хочу спробувати запалити багаття, щоб не змерзнути вночі, — відповіла вона, продовжуючи збирати гілки.

— Ви це робили хоч раз? — Мені було цікаво спостерігати за її спробами знайти сухі гілки, яких тут майже немає.

— Ні, але колись потрібно ж спробувати, все одно нічим більше займатися, — відповіла вона й розвела руки в сторони.

Я знаю одне цікаве зігрівальне заняття, але не можна. Вона ще якийсь час збирала гілки, потім знайшла два камінці та почала бити один об один. Я закрив долонею рот, щоб не засміятись. Так вперто їх бити потрібні міцні нерви. Звісно, нічого не вийшло, бо все було вологе.

Дощ продовжував лити, мов з відра. Єдине, що тішить — це те, що грім більше не турбує, бо кінь його погано переносить, та й мишка лякається.

Хоча зараз вона мене лякає більше — своїм поглядом, ніби хоче очима вогонь розвести. Зрештою, вона втомилась та сіла поруч зі мною на товсту гілку.

— Хай йому грець! Клятий дощ! — нервував цей гризун.

Я вирішив трохи її порадувати, бо день і так був важкий. Я направив рукою трохи магії на купку гілок та запалив вогонь. Гілки миттю спалахнули яскравим полум’ям. Мишка встала та почала стрибати від щастя, плескаючи в долоні.

— Дивовижно! Як Ви це робите? Дякую! — кинулась вона мене обіймати за шию.

Як просто її порадувати! Я ще не зустрічав таких жінок: проста, дотепна, вперта, добра, з гострим язиком та неймовірно гарна. Де вона взялася на мою голову? Кілька днів — і я їх більше не побачу.

Ця думка викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, мені прикро прощатися з нею, бо більше не буде наших битв дотепами, її фиркання поруч, її дзвінкого сміху, що розноситься навколо, мов плескіт річки, її сліпучої усмішки, що сяє, наче сонце після дощу. З іншого — я хочу втекти якомога далі, щоб ці почуття не стали сильнішими.

Моє єдине кохання — це робота! Вона займає майже весь мій час. Тривалі стосунки з кимось усе одно закінчаться, бо мало яка жінка витримає постійну відсутність чоловіка. Не хочу страждати сам та змушувати страждати й жінку.

— Можна лише одне запитання? Більше турбувати не буду, я пам’ятаю свою обіцянку, — знову сівши поруч, запитала вона, дивлячись мені в очі з надією, що я дам згоду.

— Добре, запитуйте, — відповів я їй. Стало цікаво, що ж їй так кортить дізнатися.

— Як Вас звуть? Ми вже тиждень у тісному середовищі перебуваємо, стільки всього пережили, а ім’я досі залишається загадкою, — усміхнувшись, запитала вона, прикусивши нижню губу.

Я задивився на цей жест, забувши, що потрібно щось відповісти. Як підліток, чесне слово…

— Різ! — усе ж відповів я їй. Так мене називають лише близькі люди, але їй про це знати не обов'язково.

— Мене Алекса звати, дуже приємно познайомитись нарешті, — простягнула вона мені руку та засміялася.

Від дотику її шкіри до моєї в мене перехопило дихання. Я швидко потиснув їй руку та прибрав.

Отже — Алекса! Дуже гарне та незвичне ім’я, як і його господиня. Воно їй підходить.

— Різ, це скорочено чи повне? — знову запитала вона мене.

— Не скажу! Умова була на одне питання! Тепер виконуйте свою обіцянку мовчати, — відповів я їй, повертаючи собі образ негідника, так буде краще для нас обох.

— Ви нестерпний! Самі не втомилися від своїх гойдалок настрою? — цокнувши язиком та закотивши очі, сказала вона.

Я нічого не відповів. Мовчки піднявся, щоб влаштуватися на ночівлю.

Валізу свою я залишив у кучера, він її пообіцяв відправити магічною поштою додому. Звідти я взяв тільки кілька речей, що можуть стати в пригоді в дорозі. Їх я поклав до невеликої натільної сумки, що також була у валізі.

Одна з цих речей — спальний мішок. Тепер виникла ще одна проблема — де буде спати дівчина? У мішку, теоретично, ми вдвох зможемо розміститися, але доведеться спати впритул, тобто в обіймах. Вкотре я пошкодував, що взяв її із собою. Краще б залишив із кучером: дісталася б з більшим комфортом до столиці.

Алекса в цей момент полізла до своєї сумки, дістаючи плащ, пляшку з водою та невеликий пакунок з їжею. Я також голодний, проте їжі із собою не було. Я сподіваюся, що зранку ми вирушимо в дорогу та доберемося якнайшвидше до найближчого населеного пункту.

Я вже кілька разів прокляв старого короля Зордара, через якого мені доводиться проходити через усе це. Така подорож запам’ятається до кінця життя.

​Розклавши спальник біля найдальшої стіни вглиб обриву, я повернувся і побачив поруч дівчину, яка мовчки простягала мені шматок грибного пирога, взятого сьогодні вранці в готелі.

— Ви ділитеся зі мною їжею? — здивовано запитав її. На що вона ствердно кивнула головою. Образилась, тепер у мовчанку грає? — Не обов'язково мовчати постійно, лише не задавайте мені багато запитань, добре?

— Їжте, Містере Буркотун, а то передумаю і з’їм усе сама, — насуплюючи брови, сказала дівчина та взяла мою руку, вклавши в неї пиріг.

— Містер Буркотун? Це так Ви мене подумки називали, тому спитали моє ім'я? — усміхнувшись, спитав її, взявши міцніше пиріг.

— Це найпристойніше прізвисько. У Вас багато їх у мене, — хитро примружилась вона, відповідаючи.

— Цікаво, які ж? — запитально підняв брови.

— Не скажу! Їжте мовчки, шановний! — показала мені язика та пішла сісти на гілку.

— Дякую за пиріг, — вдячно кивнув їй. Вона зробила вигляд, наче не чула.

Образилась. Вибач, маленька, але по-іншому я не можу. Їли ми й дійсно мовчки. Кожен був занурений у свої думки.

— Спати нам доведеться разом. Спальник тільки один, а відпочинок потрібен нам обом, — порушив я мовчанку. 

Поки їв — нічого в голову не прийшло. Зранку їхати ще не одну годину, нам обом потрібні сили, щоб подужати цю складну подорож. До того ж, через таку сильну зливу, дорога може бути зіпсована, треба буде об’їжджати або сповільнюватися, щоб кінь не зламав собі кінцівки на багні.

— Що? — вона шоковано дивилась на мене. — Ні, дякую! Я посплю сидячи, загорнувшись у плащ.

— Ви так не зможете відпочити нормально, потім мені доведеться Вас ловити з коня! Не сперечайтеся! Я Вас не з’їм. Одну ніч якось переживете, — намагався достукатися до неї.

— Не боїтеся, що я Вас з’їсти можу? Ми ж не знайомі, я можу бути ким завгодно. Вбивцею якоюсь або ґвалтівницею, — задерикувато відповіла вона. Ґвалтівницею? Ох, жінко, ти навіть не уявляєш, як я цього бажаю. 

Зглотнув грудку та спробував повернути собі впевнений голос:

— Ви теж не знаєте, хто я, але напросилися їхати зі мною наодинці. Я також можу бути небезпечним!

— Ні, я в це не вірю! Були б Ви кимось поганим, то не ризикували б своїм життям заради незнайомих Вам людей. Тож думаю — Ви безпечний… тільки з дуже паскудним характером, що іноді Вас хочеться задушити, — промовила вона, задиркувато піднявши підборіддя, — Не бійтеся, вбивати не буду, Ви мені ще потрібні. Без Вас буде складніше потрапити до Форенса.

 Я поперхнувся пирогом від цієї заяви. 

— Почуваюся використаним, — зробив вигляд, наче розсердився. — Давайте спати.

Я бачив по її очах, що вона бореться сама з собою, мабуть, вирішуючи, що краще: спати зі мною чи не спати взагалі. Дам їй час на роздуми.

Багаття вирішив не гасити. Воно підтримується часткою моєї магії, а гілки, насправді, там мало що вирішують. Невеликий вогонь розвести на голій землі може кожен маг, з будь-яким типом магії, навіть найслабший.

Дощ заспокоювався, переходячи у тихе покрапування, вітер стих і більше не завивав, мов зграя вовків.

Знявши чоботи, я першим заліз до спальника. Не надто м’яко, та все ж краще, ніж гола й холодна земля.

Дівчина закінчила боротьбу у своїй світлій голові й почала знімати плащ. Бажання виспатись пересилило зніяковілість спати з майже незнайомим чоловіком під боком? Розумниця.

Я заплющив очі, ніби вже провалювався у сон. Що ж вона буде робити далі? Вона мовчки підійшла до мене, також зняла взуття й почала залазити в спальник.

Вмостилась спиною до мене, максимально тримаючи дистанцію, щоб не доторкнутися до мого тіла, наскільки це взагалі дозволяв розмір спальника.

Її волосся лоскотало мені носа. Воно пахло медом та дощем. Стримався, щоб не вдихнути на повні груди. ​Її тіло було напруженим, немов струна. Я відчував це навіть через спальник, через незначну відстань, яку вона так відчайдушно намагалася зберегти. Хвилини тяглися повільно.

​Потім напруга зникла. ​Її дихання стало глибоким і рівномірним. Це було ледь помітне, але різке полегшення. Вона, нарешті, здалася сну.

​

Я розплющив очі й побачив, як вона стиснулася, злегка тремтячи від вогкості, що все ще відчувалася в повітрі. Хоча багаття світило і гріло, цього було недостатньо.

​

Я зітхнув, відкидаючи ніяковість, і, максимально повільно, щоб не розбудити її, посунувся ближче. Підтягнувшись до неї впритул спиною, я просунув руку за її талію і міцно притиснув до себе.

Вона тихо застогнала, але не прокинулася.

​Її спина, притиснута до моїх грудей, була теплою і м’якою. Я накрив її другою рукою, створюючи живий кокон тепла. Тільки тепер, відчуваючи її тепло та рівне дихання, я відчув, що можу заснути сам, вдихаючи солодкий аромат її волосся.