Раді Вас бачити!

Доріаз

 

Артефактори мене трохи затримали. У них вийшло зробити накопичувач більшого розміру. Поки один, але це вже перемога! Його має вистачити на повне відновлення після одного переходу до іншого світу!

Я більше не буду витрачати багато часу на це! Та й ходити по світах з мішком кульок не дуже зручно, як з одним великим. 

 

Тільки треба дочекатися теперішнього відновлення, щоб почати насичувати своєю магією накопичувач. Зараз мій резерв заповнений десь на чверть від свого об’єму. Поки він заповниться повністю, пройде десь місяць.

 

Трясця! Я знову витрачу магію, цього разу на Алексу, потім ще деякий час не буде змоги наповнити накопичувач. Тобто, щоб випробувати накопичувач, це вийде не раніше, ніж за два-три місяці. 

 

Треба було йти якимось портальником працювати, стояв би на кордоні та переправляв би людей до інших міст… Ну вже як є, почекаємо!

 

Інформація про світ Алекси дасть змогу уникнути переходу до іншого світу цього разу, тому буде час і на відновлення, і на накопичувач. Якраз можна піти у відпустку, яку виділив мені король, — швидше відновлюсь, відпочиваючи десь біля моря.

 

На вулиці вже темно, через годину вечеря, треба поквапитись, щоб встигнути прийняти ванну перед нею. Робочий екіпаж повіз мене додому.

 

Зайшовши в будинок, мене зустрів Колін.

— Як там моя наречена? — спитав його, зупиняючись біля нього.

 

— Ще спить. Тільки хотів відправити Лерію розбудити її та підготувати до вечері, — відповів він мені, схиляючись ближче до мого вуха. — Після вечері чекаю на захоплюючу розповідь твоїх заручин, друже!

 

— Може, до завтра почекаєш? Я втомився сьогодні стільки розмовляти. На рік вперед наговорився, — важко зітхнув я, запускаючи руку у волосся, від чого воно почало неохайно стирчати.

 

— Добре, але зранку від мене не втечеш, наречений! — засміявся Колін. — До речі, наречена дуже вродлива, я навіть заздрити почав!

 

— Дивись скільки заманеться, мені не шкода, тільки не чіпай, вона моя! — відповів йому з хижою посмішкою.

 

— Звісно! Мені ще жити хочеться, — весело сказав він. — Через півгодини вечеря, не затримуйся!

 

— Зрозумів, я тільки швидко до ванної і спущуся, — відповів я та побіг наверх до своєї кімнати.

 

Опинившись в ній, попрямував одразу до ванної кімнати. Відкривши двері, швидко зайшов усередину та застиг: переді мною була Алекса, стоячи спиною до мене, натягувала дуже короткі панталони на свої апетитні, пружні сідниці.

 

— Якого дідька? Доріаз! Що ти тут робиш? — заверещала вона, повернувшись до мене червоним обличчям, чи то від гарячої води, чи то від сорому. Але я стояв мовчки, важко дихаючи та не кліпаючи. 

 

Вона неперевершена красуня! Її ніжна, світла шкіра була рум’яною після ванни, кілька крапель стікали від шиї до соковитих, повних грудей, які ця кофтинка зовсім не ховала. Як би я тільки міг витерти їх своїми губами… Ще кілька стікали по її тонкій талії, ховаючись у… не знаю що це, але мені подобається. Як і тому, що живе у мене в штанях. Прокляття! Треба тримати себе в руках! План був інший: за тридцять днів охолонути до неї, а не навпаки. 

 

Прокашлявшись і прикривши свій сором руками, я все ж таки видавив із себе хрипким голосом:

— Це моя ванна кімната, тому у мене таке саме питання до тебе.

 

Вона вирячилася на мене своїми синіми озерами.

— Ти мене поселив поряд? У тебе вільних кімнат не вистачає? — задиркувато запитала вона, склавши руки на грудях, від чого вони стали ще більшими. Жінко, що ти зі мною робиш? 

 

Я голосно ковтнув, не відводячи погляду від них. Вона це помітила, спочатку опустивши погляд на свої груди, а потім підняла на мене й хижо посміхнулася. Потім почала повільно йти до мене своїми стрункими, довгими та голими ногами. Це якийсь вид тортур? Ще трохи — і я не витримаю…

 

Вона підійшла надто близько, пильно дивлячись у мої очі, спокусливо усміхаючись. Від неї йшов аромат моєї олії для ванни, запах цитрусу та м’яти. Я вдихнув на повні груди аромат, який тепер буде завжди нагадувати мені цей момент, міцно стискаючи руки в кулаки, що прагнули схопити цю маленьку відьму. “Я скеля! Я камінь!” — повторював собі, щоб повернути розум.

 

— Що, пане печерна людина, вперше побачили жінку без верхнього одягу? — повернула вона мені мої ж слова. Так це — помста? Дуже жорстока помста!

 

Я не міг вимовити навіть слово, лише глибоко дихав, розглядаючи її. Алекса простягла свою руку та занурила у моє волосся. О Боги! Що вона робить? Зчепив щелепу так сильно, що мало не розтрощив зуби. Я бездушний камінь, я тверда скеля…

 

— Щось зачіска зіпсувалася, зараз поправлю… — сказала вона пошепки, наближаючи своє обличчя надто близько до мого. Я відчував на своїх губах її дихання…

 

— Тікай… — прошепотів я їй у губи.

 

— Що? — здивовано глянула на мене, прибираючи руку з волосся.

 

— Тікай… швидше… бо вийдеш звідси… вже жінкою… а не цнотливою… дівчиною, — ледь зміг прошипіти їй крізь стиснуту щелепу, загрозливо подивившись в очі. 

 

Вона шоковано відкрила рота, і я загарчав, мов хижак, який вполював свою здобич. Дівчина заверещала та стрімко кинулася тікати до дверей, сильно зачинивши їх з іншого боку.

 

Я продовжував стояти, бо було боляче рухатися. Як я витримав це — поняття не маю. Зробивши кілька глибоких вдихів, повільно підійшов до ще теплої ванни, де лежала оголена дівчина ще кілька хвилин тому. Прокляття! Це остання крапля… Більше не можу… Зняв штани та рукою за кілька рухів зняв накопичену напругу. Як малолітка якась…

 

Який же я ідіот! Вільям був правий! Мені не допоможе позбутися тяжіння до неї її присутність поруч… Це лише перший день, а я вже на грані.

 

Алекса

 

Щось я загралася. Чи не вийде це мені боком? Хотіла подражнити котика, а розбудила тигра. Дуже збудженого тигра.

Я бачила його спроби заховати те, що мені бачити не треба. Ледь втрималася від смішку. Проте його реакція на мене приголомшує. Не такий вже він холодний та черствий, навпаки, я відчувала його жар на відстані кількох метрів.

 

Та коли підійшла ближче, цей вогонь обпікав моє обличчя, наче жерло вулкана. Він дихав важко, його ніздрі розширювалися, очі горіли загрозливим блиском. Стукіт його серця було чутно навіть у моїх вухах, він нагадував дракона, який готовий зжерти здобич.

 

Його тихе “тікай” водночас налякало та заінтригувало. Хотілося тікати якомога далі та в ту ж мить подивитися, що буде, якщо залишуся. Здоровий глузд переміг – я втекла! Зачинивши двері, я побігла до ліжка й заховалася з головою під ковдрою, мов від монстра, як у дитинстві. Стало так смішно, що я не втрималася й розреготалася до сліз.

 

Його перекошене від стримування обличчя я запам’ятаю назавжди. Він же не виконає свою погрозу? Та й звідки він дізнався, що я цнотлива? На лобі не написано, отже, відчуває це чи просто вгадав? 

 

Це справді так: у мене були хлопці, але далі поцілунків я нікого не підпускала. Не трапився ще той самий чоловік, з яким я буду готова. У наш час це звучить дуже дивно, проте мені так хочеться. Щоб це сталося з любові, а не через хіть, яка мине за пів години. У свої дев'ятнадцять я ще ніколи не закохувалася.

 

Раптом пролунав стукіт у двері. Я підстрибнула на ліжку від переляку. Почувся чийсь тихий жіночий голос:

— Пані Алексо, можна увійти? Я Ваша покоївка — Лерія.

 

— Так, заходьте, — вилізла з-під ковдри якраз тоді, коли вона увійшла.

 

— Вітаю! Я Лерія, буду вашою особистою служницею. Допоможу Вам з усім, кличте в будь-який час, — вклонилася та мило усміхнулася мені дівчина. Молода, років двадцяти, невисокого зросту, з акуратно зібраним світло-русявим волоссям. Її обличчя кругле, а сірі очі зацікавлено на мене дивилися. Вона охайно одягнена у сіру сукню з білим фартухом.

 

— Дуже приємно познайомитися! — усміхнулася їй у відповідь.

 

— Через десять хвилин вечеря, треба поспішати. Дозвольте, я допоможу Вам одягтися, — сказала вона, відкриваючи мою шафу.

 

— Я можу і сама, мені не важко. Якось не звикла до допомоги в одяганні, — ніяково промовила я.

 

— Це моя робота, пані, тут нічого соромитися, — щиро усміхнулася вона, дістаючи мою темно-синю сукню, яку я взяла у Марти. Вона має найбільш презентабельний вигляд серед інших.

 

— Колін уже домовився з мадам Розеттою, завтра зранку вона буде тут, — Лерія підійшла до мене та зацікавлено подивилася на мої шорти з майкою. — Вперше таке бачу! Воно виглядає неймовірно! Можна поцікавитися, де Ви таке замовляли?

 

— У Зордарі, — збрехала я, згадуючи нашу легенду з Доріазом. — Завтра хотіла запропонувати мадам Розетті пошити щось схоже. Бо ваші панталони, вибачте, дуже незручні.

 

— Я впевнена, що всі дівчата завалять замовленнями мадам Розетту! Я буду першою в черзі, — засяяла дівчина. Вона така щира та проста, схожа на мою любу Дейзі.

 

— Звісно! Домовимося, щоб спочатку пошила нам, — підморгнула я їй.

 

— Щось ми відволіклися, давайте хутчіш збиратися, бо пан Валейн не любить, коли спізнюються, — прошепотіла вона й почала мене одягати. Дико якось. Востаннє мене вдягала мама на шкільний випускний, після якого я перестала любити довгі пишні сукні.

 

Лерія швидко мене одягла й переплела косу, яка розтріпалася після ванни. Від цього спогаду перед очима знову з’явилося обличчя Доріаза з палаючими очима та міцно стиснутою щелепою. З мене знову виривався сміх. Ух, а якщо він мені також помститися захоче? Від цієї думки по тілу поповзли мурахи, а серце швидко загупало від передчуття чогось невідомого.

 

— Готово! Давайте я Вас проведу, — сказала дівчина та відчинила двері. Я глибоко вдихнула і вийшла.

 

Але на порозі зіштовхнулася з “нареченим”. Він мав уже кращий, свіжіший вигляд: змінив звичну для мене чорну сорочку на білу, яка йому дуже личила. Такий виразний контраст між темним волоссям й очима та білим одягом ще більше підкреслював вроду чоловіка. На мить я задивилася на нього, не кліпаючи. Якби не дурний характер цього експоната чоловічого виду, ціни б йому не було.

 

— Леріє, можеш іти, я сам проведу свою наречену, — сказав він дівчині, не відриваючи від мене уважного погляду. Що він хоче побачити у мене на обличчі? Сором? Страх? Не дочекаєшся!

 

— Добре, пане, приємного вечора, — пискнула вона та кудись побігла.

 

Доріаз підставив лікоть, щоб я взялася за нього, і ми рушили до сходів.

— Що це було? — запитав він тихим голосом.

 

— Де? — я зробила вигляд, що не розумію, про що він.

 

— У ванній, Алексо… — так само тихо додав він.

 

— Вирішила подражнити. А що, тільки тобі можна знущатися? — мило усміхнулася я.

 

— Я не залізний! Я з плоті та крові, — промовив він із докором.

 

— Та бачила я, де саме твоя кров була, — пирснула я від сміху й тієї ж миті опинилася придавлена його тілом до стіни.

 

— Я зараз відкушу твій язичок, якщо він продовжить провокувати мене, — прошепотів він мені в губи, дивлячись палаючими очима в мої. — Не роби так, якщо не хочеш опинитися у моєму ліжку.

 

— Добре, – тихо відповіла я. У ліжко до нього я справді не хочу… чи… ні, не хочу, Алексо!

 

Ще кілька секунд він дивився на мене, не відриваючи погляду, потім м’яко відсторонився, мовчки взяв мене під руку й повів сходами на перший поверх.

 

— Що трапилося з твоєю ванною? — запитав він, допомагаючи мені сісти за великий дерев'яний стіл у просторій вітальні. 

 

Стіл уже був накритий на двох, посуд стояв один навпроти одного. Їжі було повно. Пахло просто неперевершено, чи то я була така голодна. Смажене м’ясо, риба, кілька салатів, якісь бутерброди, незнайомі мені овочі та фрукти й шоколадний торт. М-м-м, свято для шлунка.

 

— Я не знайшла, де увімкнути воду, — знизала я плечима, починаючи їсти.

 

— Чому не покликала покоївку? — запитав він, також взявшись до їжі.

 

— Мені було ніяково просити допомоги, щоб знайти ці кляті камінці, — похмуро відповіла я.

 

— Ця кімната ще жодного разу не була заселена. Ванна нова, тому ці камінці, які лежать на поличці біля дзеркала, треба прикласти до стінки ванни. Якби ти покликала на допомогу, тобі б їх встановили. Ти лягла спати, тому тебе не турбували, — спокійно пояснив він, усміхаючись кутиком рота.

 

— Як вони взагалі працюють? У нашому світі холодна та гаряча вода йде трубами, а потім у ванну тече зі спеціального крана, — зацікавлено запитала я. У Марти я вже питала, але вона в подробицях не розповідала, тільки сказала, що це магія.

 

— Це спеціальні артефакти, в яких міститься магія води та вогню. У білому камені — частина магії води, у жовтому змішані обидві стихії, де вогонь гріє воду. Ці камені потребують підзарядки щотижня. Маги води та вогню з низьким та середнім рівнем працюють з артефакторами, насичуючи ці камінці своєю силою, — пояснив він.

 

— Дуже цікаво! Хотіла б подивитися, як це роблять, — сказала я, усміхаючись, наче дитина.

 

— Якось покажу, — відповів він зі смішком.

 

— Що ще ти хотів обговорити? — запитала я, згадуючи його слова.

 

— Нам треба пізнати одне одного краще, бо завтра буде багато запитань. Буде дивно, якщо ми не знатимемо, коли, наприклад, день народження у нашої пари, — відповів він.

 

— Так, звісно. Я народилася двадцять дев'ятого серпня, — сказала я чоловіку. Зручно те, що назви місяців тут такі самі, як і в нас — хоч із цим не треба плутатися.

 

— У мене п’ятого січня, — сказав він. — Улюблений колір — чорний, їжа — запечена оленина. Люблю плавати та рибалити, хоча коли цим займався востаннє, не пам’ятаю. Ненавиджу молоко та театр.

 

— Мій улюблений колір — блакитний, їжа — піца та смажена картопля, обожнюю все шоколадне. Люблю малювати, готувати та відпочинок у лісі, ненавиджу цибулю та танці, — розповіла я йому зі свого боку.

 

— За танці прикро, бо сьогодні особисто король запросив нас на королівський бал, який відбудеться за два тижні на честь його дня народження, — сказав він, очікуючи моєї реакції.

 

Я була вражена цією новиною.

— Неочікувано. Пропустити ніяк? У мене немає жодного бажання туди йти, — жалібно промовила я. — Я танцювати зовсім не вмію.

 

— Це не проблема, знайду тобі вчителя. У тебе ще два тижні в запасі, — сказав він, розливаючи вино по келихах.

 

— Дякую, коханий! Ти так турбуєшся про мене, — насмішкувато промовила я. Він ледь не розлив вино від мого “коханий”, але швидко опанував себе.

 

— Це мій обов'язок, кохана! Давай вип'ємо за наші вдалі заручини, — він простягнув мені келих. Я взяла його, і, цокнувшись, ми випили по пів келиха одразу.

 

— Що таке піца? — запитав він зацікавлено.

 

— Уяви собі круглий тонкий коржик, змащений томатним соусом, зверху — шматочки шинки або будь-якого м’яса та грибів, ще можна додати помідори, нарізані кружечками, і щедро засипати все твердим сиром. Усе це запікається в печі, поки сир не розплавиться, а краї коржика не стануть хрусткими, — розповіла я йому спокусливим тоном, закочуючи очі. Ну подобається мені його дражнити, ну що поробиш!

 

— Про смажену картоплю ти так само розповісти зможеш? — він уже відверто сміявся з мене.

 

— Обійдешся, — фиркнула я йому у відповідь. Хорошого потроху.

 

— У нас післязавтра важливий гість, мало не забув попередити. Можу домовитися з кухарем, щоб приготував цю піцу на вечерю за твоїми інструкціями, звісно, якщо захочеш, — сказав Доріаз, допиваючи вино.

Одна новина “краща” за іншу.

 

— Хто ж цей гість? — запитала я перед тим, як погоджуватися готувати, і теж відпила вина.

 

— Принц Вільям Аменд'аль, — сказав він так, ніби це якась незначна людина з вулиці.

Від цієї новини я поперхнулася.

 

— Ти з глузду з'їхав? Який принц? Нащо йому сюди йти? Ти йому розповів про мене? — відкашлявшись, засипала я його питаннями.

 

— Дихай глибше! Не нервуй так, він тебе не з’їсть. Вільям — мій найкращий друг. І так, він знає абсолютно все з нашого першого дня знайомства, — відповів він. — Він тобі сподобається. Після моєї розповіді він вперше на мене кричав, захищаючи тебе, мало не кинувся бити мою нестерпну пику.

 

— Справді? Ну добре тоді, буде вам піца, — повеселішала я, доїдаючи останній шматок шоколадного торта.

 

— Треба йти відпочивати, завтра ще один складний день. Ти готова до зустрічі з моєю мамою, кохана? — запитав він, підводячись з-за столу. Він підійшов до мене з простягнутою рукою. Я взяла її та стрімко встала, опинившись надто близько до його обличчя.

 

— Так, коханий! Готова! — прошепотіла я, дивлячись йому в очі. Вони такі заворожуючі, мов глибокі темні колодязі.

 

Доріаз міцніше стиснув мою долоню у своїй та повів нагору. Біля дверей моєї кімнати він зупинився.

— Ти мені не відповів: чому поселив поруч? Також через слуг? — пошепки запитала я.

 

— Так, — відповів він надто різко, та вже м’якше додав: — На добраніч, Алексо!

 

— На добраніч, Різ! — відповіла я та зайшла до кімнати, зачинивши двері.

Нарешті цей день скінчився. Незважаючи на мій недавній сон, я все одно заснула майже одразу.