Раді Вас бачити!

Алекса

Тиждень дороги минув. Я вже ненавиділа усім серцем цей ящик на колесах. Навіть ніч у готелі не приносила повного відпочинку. Тіло боліло так, ніби мене потяг переїхав. З сусідом ми майже не спілкувались. У готелях їли за різними столиками, ігноруючи один одного. Іноді обмінювалися в салоні кількома дотепами. Що теж не додавало до поїздки позитивних емоцій.

Мені було нудно і сумно, хотілось хоча б простого людського спілкування, але цей павич наче спеціально робив вигляд, що я частина декору. Як же бісить! Ще тиждень, і я заберуся з цього клятого світу, з цим ідіотським транспортом й із зарозумілими магами.

Десь після обіду я трохи задрімала. Крізь сон почула якийсь звук, схожий на пістолетний постріл. Тієї ж миті мене боляче скинули на підлогу спиною й чимось важким привалили зверху. Виявилось, що на мені лежав сусід із дуже серйозним обличчям.

Диліжанс зупинився різко, коні голосно іржали. Кучер щось кричав, але я не змогла розібрати слів. Сон відразу як рукою зняло. Що відбувається?

— Що Ви робите? — сердито прошипіла я, на що, замість відповіді, отримала його долоню на своєму роті.

— Мовчи! На нас напали! Тільки без паніки! Залишайся тут і не виходь, якщо жити хочеш! Зрозуміла? — він тихо й загрозливо прошепотів мені на вухо, а я шоковано витріщилась на нього, серце швидко загупало в грудях. Мені стало дуже страшно.

Чоловік прибрав свою долоню та почав тихо підійматися з мене, показуючи пальцем жест, щоб я мовчала.

З вулиці чулися крики чоловіків, тупіт копит і знову лунали постріли. Сусід швидко витяг із кишені штанів якийсь невеликий мішечок, схожий на чохол для окулярів, й витяг звідти величезного меча. Мої очі полізли на лоб. Як воно туди влізло?

Запитаю потім, зараз не на часі. Він вибив скло у вікні, яке було навпроти дверей, й скинувши на землю меча, виліз сам. Мабуть, щоб розбійники не побачили його, бо звуки від них лунали якраз із боку дверей.

Я залізла в куток, підглядаючи у вікно. До нас наближалися четверо чоловіків, обличчя яких були замотані тканиною, у двох з них були пістолети в руці. Сусіда не видно ніде, заховався, мабуть? Як він узагалі збирається мечем відбиватись від пістолетів? Нам кінець!

Бандити злізли з коней і почали підходити ближче до диліжансу. Кучер почав кричати, щоб їхали геть, бо в нас нічого немає, на що вони тільки зареготали.

— Як мінімум у вас є коні! — сказав один із них насмішкувато.

— Піду перевірю салон, — сказав другий і рушив у мій бік. Інші посунули до коней. Ой, матінко! Що робити?

Дверцята відчинились й на мене витріщився моторошний чоловік з одним оком.

— Тут дівка! Оце так пощастило, хлопці! Гарна! — крикнув він іншим і почав заходити всередину. — Йди сюди, крихітко!

Він простяг до мене свої брудні руки, схопивши за косу. Я скрикнула від болю і через кілька митей на вулиці пролунали крики і шум боротьби.

— Якого біса? — вилаявся мій кривдник, відпустивши моє волосся й вистрибуючи з салону.

Мене всю трясло від переляку. Серце, мов навіжене, гупало в грудях. Тут я раптом згадала, що Ангус подарував мені магічний електрошокер, чи щось таке, не згадаю зараз його назву. Швидко полізла до валізи, переривши всі речі, нарешті знайшла його. Взяла міцніше цю дерев'яну палицю і визирнула з дверей на подвір’я. За кілька метрів від диліжансу побачила, як сусід бився на мечах одразу з трьома, четвертий лежав у калюжі крові неподалік.

Мій супутник загарчав, кидаючись на бандитів, які оточили його, наче зграя голодних вовків. Незважаючи на значні розміри його зброї, він рухався з дивовижною грацією: кожен його поворот був швидким, а захист – легким і точним. Одним стрімким рухом він змусив першого бандита відступити, а потім зробив зворотний помах, залишивши глибоку, червону лінію на його боці, і вже атакував другого ворога, не даючи йому оговтатись. Другий відволікав увагу, почавши нападати, мов скажений пес, поки третій, той самий, що ліз до мене, відійшов на невелику відстань, дістаючи пістолет і направляючи його на мого супутника.

Не встигла навіть подумати, як направила цю штуковину на бандита й активувала, натиснувши на синій камінець. У нього полетіла велика яскрава блискавка, потрапляючи в тіло одночасно з його пострілом. Я заплющила очі, боялась побачити вбитого сусіда. Гарячі сльози потекли по обличчю. Я не встигла?

На вулиці все стихло... Не було чутно ні криків, ні звуків битви... Раптом почувся звук кроків, які наближалися в мій бік. Хвиля страху знову пройшла по тілу. Я розплющила очі й полегшено зітхнула, побачивши мого буркотуна, живого і цілого.

Я вискочила з диліжанса, ринулася йому назустріч і стиснула його за талію в міцних обіймах. Він всім тілом закляк. Сама від себе не очікувала такого пориву, мабуть, стрес позначився на роботі мозку.

Мене ще більше почало трусити від пережитого, коли я уявляла, що могли померти тут, серед поля, як ці кляті бандити. Я вбила людину? Гірка істерика підступила до горла, і сльози градом посипалися з обличчя. Відчула теплі, заспокійливі обійми. Сусід огорнув мене своїми сильними й міцними руками. Я ридала, уткнувшись носом йому в сорочку.

— Усе закінчилось. Заспокойтеся. Ви цілі? — запитав він ніжним, тихим голосом.

— Т-так... – схлипуючи, відповіла я. — Вас не поранили? Я так злякалася, що не встигла зупинити того покидька...

Я підняла на нього заплакані очі, неохоче розриваючи обійми. Він дивився на мене незрозумілим поглядом своїх заворожуючих темних очей.

— Завдяки Вам, він промазав! Дякую, що врятували мене, — сказав він, усміхнувшись кутиком рота.

— Я його вбила? — перелякано запитала його.

— Ні, він лише непритомний, не хвилюйтеся! — заспокоїв він мене. Мені одразу стало легше на душі. Вбивати когось, навіть бандитів, у мої життєві плани не входило.

— І Вам дякую, Ви знешкодили одразу трьох, — усміхнулася йому у відповідь. Кілька секунд ми мовчки дивились один одному в очі.

Я згадала про кучера й стрімко обернулась, шукаючи його. Він сидів біля лежачого коня, з якого стирчала стріла. Прокляття! Це щоб зупинити нас, поки самі доскачуть? Покидьки! Я підбігла ближче.

— З Вами все добре? — запитала я його, поклавши руку на плече.

— Я в порядку, постраждав тільки кінь, — сумно відповів він. — Я відправив магічний вісник до патруля найближчого міста. Вони скоро будуть тут. Боюся, що Вам доведеться шукати інший транспорт, якщо поспішаєте. Мені потрібно зо три дні, щоб знайти нового коня і відремонтувати пошкодження.

— Можна купити у Вас одного коня? Я не можу стільки чекати. Заплачу потрійну ціну, також залишу гроші, як за всю поїздку і відшкодую за пошкоджене вікно, — пролунав поряд роздратований голос сусіда.

— Добре, я згоден, — відповів кучер, піднімаючись на ноги.

Стривай, як же я? Мені теж треба якнайшвидше потрапити до столиці! Я дуже хочу додому, особливо після сьогоднішнього. Добре, що в мене волосся й так біле, сивини видно не буде, яка, я впевнена, щойно з’явилася.

Що робити? Їхати до якогось села і чекати, поки кучер розбереться з наслідками розбою, чи благати сусіда, щоб взяв мене із собою? Друге, звісно, малоймовірно, але спробувати можна, оскільки варіант застрягти ще на кілька днів залишається.

Чоловіки домовились за гроші, сусід дістав кілька золотих монет із кишені штанів й віддав їх кучеру. Кучер, своєю чергою, почав визволяти чорного коня з білою смужкою на лобі з упряжі. Сусід заліз за своєю валізою, щось дістаючи з неї.

Я підійшла ближче й запитала:

— Можна мені з Вами? Я також поспішаю до Форенса, чекати ще три дні, на жаль, не можу. Обіцяю мовчати і не створювати проблем.

Чоловік подивився на мене, здивовано піднявши брови, потім відвернувся й знову почав щось шукати у валізі.

— Ні! — коротко відповів він.

— Чому? — не розуміючи, запитала я.

— Ви верхи вмієте їздити? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Ні... — сумно відповіла я.

— Тобто, Ви хочете скакати вдвох на одному коні кілька діб? Як Ви собі це уявляєте? — повернувся він до мене роздратовано.

— Я багато місця не займу, буду сидіти позаду Вас. Скаржитись, сваритись чи ще щось — не буду! Змилуйтеся! Ну будь ласка! Будь ласка! Будь ласка! — почала жалібно просити його, склавши долоні в благальному жесті. На маму це діяло.

— Ні! — знову кинув мені коротко й рився далі. Який же впертюх!

— Я Вам узагалі-то життя врятувала! Тож Ви мій боржник! — сказала я, склавши руки вбоки. Ну, якщо жалість не підходить, будемо грубіше.

— Я Вас також врятував, Ви мені самі це сказали, тож нічого я Вам не винен, — похмуро відповів мені.

— Ну що Вам шкода? Не самому ж на спині тягти! — не здавалася я.

— За що ж мене боги покарали? — простогнав він, закочуючи очі. — Як Ви збираєтесь валізу свою тягти на коні? Чи поїдете без речей?

Ой, про це я не подумала. Дійсно, деякі речі я не можу залишити, листи, наприклад. Раптом дощ, і вони зіпсуються. Я поникло опустила плечі, готуючись визнати поразку.

— Я можу віддати свою просторову сумку, — втрутився в нашу розмову кучер.

Що за просторова сумка? Вперше чую.

— Туди влізуть усі речі з валізи. Місця багато. Це буде компенсація за зірвану поїздку, — сказав кучер, очікуючи моєї відповіді.

— Добре! Поїдемо разом! Тільки Ви будете найслухнянішим створінням у світі! — суворо сказав він мені. Я від радості запищала і кинулась обіймати спочатку кучера, потім сусіда.

— Дякую! Ви не пошкодуєте, обіцяю! — поцілувала його в щоку, від чого він шоковано витріщив на мене очі.

— Я вже шкодую... — важко зітхнувши, відповів він.