Раді Вас бачити!

Алекса

 

— То що ти хотів розповісти? Голова вже тямить? — запитала я, широко всміхаючись і зручніше вмостившись у нього на плечі.

 

— Не зовсім, але стало трохи легше, — усміхнувся він у відповідь і ще міцніше притиснув мене до себе. — З чого б почати?

 

— Наша різниця в тривалості життя… — я знову згадала про свій головний страх. — Я вже буду старою бабусею, коли ти ще залишатимешся молодим. Навіщо я тобі тоді буду потрібна? — сумно запитала я, дивлячись у стелю.

 

— Є один ритуал, — тихо почав він, перебираючи мої пальці. — Його проводять у храмі Богині Любові. Це трапляється рідко, бо наслідки для магів доволі серйозні, тому не кожен на це наважується. Якщо кохання між магом та людиною щире й сильне, Богиня може продовжити життя людині, наділивши її довголіттям, але натомість вона забирає тридцять років життя у мага.

 

Я затамувала подих, а Доріаз продовжив:

— Але якщо вона відчує, що хтось із закоханих сумнівається у своїх почуттях, то вона забере у мага цілих п’ятдесят років, і при цьому не дасть людині жодного додаткового дня. Це її покарання за те, що її потурбували даремно. Ось така жінка з характером, — додав Доріаз, напівжартома сміючись.

 

— І ти не боїшся ризикнути своїми роками? — схвильовано запитала я, дивлячись у його глибокі очі.

 

— Навіщо мені довге життя, якщо в ньому не буде тебе? — відповів він, ніжно торкаючись моєї щоки. — За ці два місяці я мало не збожеволів. І я впевнений, що Богиня не знайде в нас жодного сумніву, адже наші почуття не змогла зруйнувати навіть відстань між світами.

 

— Добре, з цим більш-менш зрозуміло. Але інше питання — наші діти та їхній рівень магії. Вони ж можуть зненавидіти мене за це, — я відчула, як сльози знову підступають до очей.

 

— Не зненавидять! — твердо заперечив він. 

 

— Ми виховуватимемо їх у любові та турботі, навчимо цінувати одне одного не за рівнем магії. Я зроблю все, щоб вони жили в достатку, і цього вистачило навіть нашим онукам. Не обов’язково працювати на короля — у житті є безліч інших цікавих справ. Зрештою, навіть без магії можна обіймати високу посаду… як ти, наприклад, — він грайливо поворушив бровами й хитро усміхнувся.

 

— Ти це про що? — здивовано перепитала я.

 

— Він призначив тебе радницею з іншосвітніх питань, — від цих слів мої очі полізли на лоб. — А ще ти станеш моєю напарницею в подорожах до інших світів… ми працюватимемо в одному кабінеті. Завжди разом!

 

— Пф, ти впевнений, що не втомишся бачити мене щомиті? — я скептично підняла брову.

 

— Ні, я лише переживаю, що робота просуватиметься повільно, бо нам доведеться робити декілька перерв на день, щоб я міг кохати тебе всюди, — прошепотів він мені в самі губи, а в його очах застрибали збуджені бісики.

 

— То, може, мені краще сидіти поруч із Марісою, щоб не спокушати тебе? — запитала я, легко цілуючи його.

 

— Нізащо, — прохрипів він, покриваючи мою шию гарячими поцілунками й знову розпалюючи в мені лаву пристрасті.

 

— А як ми подорожуватимемо разом? Накопичувачі справді працюють? — запитала я, мліючи від дотиків його гарячих губ та язика.

 

— Ангус дотримав обіцянку, яку дав, коли ми шукали спосіб повернути тебе додому, — він на мить відірвався від моїх грудей, щоб відповісти. — Він створив накопичувач, який з однієї краплі моєї магії здатний самостійно збільшувати її об’єм. За тиждень у ньому накопичується половина мого резерву. Поки що він зробив два таких пристрої, а над іншими працює вже за окрему ціну. Попросив принести йому щось цікаве з твого світу для досліджень.

 

— Ну, іншого я від нього й не очікувала! — я весело засміялася, уявляючи Ангуса з  “земним” ґаджетом.

 

— Знаєш, завдяки тобі він став найбагатшим артефактором на нашому континенті. Він навіть розширив майстерню й найняв кількох помічників, — приголомшив мене Доріаз.

 

— Справжні дива… — прошепотіла я, все ще не вірячи почутому.

 

— Бачиш, зовсім не обов’язково мати магічний дар, щоб бути корисним, — сказав він, легким рухом перекидаючи мене на себе зверху.

 

— Так, але це не моя заслуга. Я лише розповіла про пристрої, які створили інші люди, — знизавши плечима, відповіла я.

 

— Ти пояснила лише принцип їхньої дії, усе інше вже роблять наші артефактори. У результаті виходять зовсім інші механізми, лише зі схожим функціоналом, — пояснив мені Доріаз. — Та на сьогодні годі розмов, перейдемо до цікавішого заняття.

 

Він притягнув моє обличчя до себе і палко поцілував, не давши вимовити ні слова. Його руки лягли на мої сідниці, міцно стиснувши їх, і він неочікувано ляснув мене долонею. Шкіра в місці удару миттєво спалахнула. Я зойкнула, не в змозі зрозуміти, чого в цьому відчутті було більше: болю чи насолоди.

 

— Я обіцяв відшмагати тебе за неслухняність, — широко усміхнувся він.

 

У відповідь я грайливо прикусила його нижню губу. Доріаз тихо засміявся і знову пристрасно поцілував мене, різко насаджуючи на себе.

 

— Алексо, я, звісно, перепрошую, що відволікаю тебе від такого захопливого заняття — судячи по твоїм стогонам на всю квартиру, — почувся докірливий голос Дейзі за дверима, щойно ми закінчили і я втомлено повалилася на Доріаза. — Але скажи мені, будь ласка, ти взагалі збираєшся йти на власне святкування?

 

Ой, матінко... У мене зовсім вилетіло це з голови! Мене ж чекають!

Доріаз дивився на мене абсолютно розгубленим поглядом. Чорт! Я швидко окинула його міцну постать очима і гукнула подрузі за двері:

 

— Я скоро! Тільки маю для тебе ще одне дуже важливе завдання. Будь ласка, збігай у магазин одягу навпроти й купи чорну чоловічу сорочку та джинси. Зріст — приблизно метр вісімдесят п’ять, фігура спортивна. І якісь кросівки сорок п’ятого розміру і носки. Гаманець візьми на полиці в коридорі!

Доріаз витріщився на мене ще дужче.

 

— Гм… ти була настільки голодною, що розірвала на чоловікові одяг? — жартома запитала Дейзі з-за дверей.

 

— Ні! Потім усе поясню. Біжи, бо запізнимося! — крикнула я їй крізь сміх.

 

Я повернулася до Доріаза, який усе ще намагався усвідомити, що відбувається.

— На душ часу немає. Зможеш знову своєю чарівною рукою допомогти? — я грайливо всміхнулася чоловікові.

 

Він лише мовчки змахнув рукою, і я вмить відчула свіжість і чистоту. Боже, як же це зручно — мати під рукою мага! Я кинулася до шафи й почала гарячково одягатися.

 

— Зараз і тебе вдягнемо! Я ходила з тобою на бал і до твоєї матінки, тепер твоя черга йти зі мною. Якраз не доведеться представляти тебе кожному окремо — познайомлю з усіма гуртом! — сяючи від щастя, тараторила я. Я вже буквально бачила ці заціпенілі обличчя, коли вони побачать мого обранця.

 

— А може… не треба? Що я їм скажу? — якось невпевнено запитав він.

 

— Ну, я ж якось викрутилася у твоєму світі, тепер твоя черга бути на моєму місці, — підморгнула я йому і натягнула коротку чорну сукню з паєтками.

 

— Ти в цьому збираєшся йти на свято? — шоковано запитав він, розглядаючи мій відвертий образ.

 

— Звісно, коханий. Це моя найулюбленіша сукня! — я розреготалася, дивлячись на його приголомшене обличчя.

 

— Тепер я розумію, чому тобі було так важко носити вбрання нашого світу… Ти просто звикла ходити в самій білизні, — бурчав Доріаз, оглядаючи довжину сукні, яка ледь прикривала стегна.

 

— Ох, ти навіть не уявляєш, що на тебе ще чекає! Готуйся, — я підійшла до нього і ніжно поцілувала в щоку, насолоджуючись його збентеженням.

 

— Випивка там буде? — важко зітхнув він, приречено дивлячись на двері. — Бо на тверезу голову я цього всього не витримаю.

 

Через десять хвилин знову пролунав стукіт у двері. Я вже встигла нафарбуватися та заплести косу — так швидко я ще ніколи в житті не збиралася.

 

— Алексо, я все принесла! Залишу біля дверей і чекаю на вас на кухні, — гукнула подруга і пішла геть.

 

Я відчинила двері, занесла пакунки до кімнати й нарешті вмовила Доріаза все це вдягнути. Коли він застебнув останній ґудзик сорочки, я мало не втратила мову — він мав вигляд моделі з обкладинки дорогого глянцю. 

 

Тільки його вугільно-чорні очі здавалися чимось чужорідним, хоча так воно і було. Вирішила, що казатиму всім, ніби це спеціальні лінзи для покращення зору.

Жінки в домі точно захлинуться слиною, споглядаючи цього красеня. Треба буде пильнувати його, а то ще вкрадуть прямо з-під носа!

 

— Ну що, пішли? Перша на черзі для знайомства — Дейзі, — сказала я йому, востаннє проводячи гребінцем по його волоссю.

 

— Треба було з’являтися завтра… — зітхнув він, закочуючи очі до стелі.

 

— Великий і суворий маг боїться вечірки з родичами дівчини? — задиркувато підколола я його.

 

— Нареченої, — уточнив він, владно притягуючи мене за талію і цілуючи. — Добре, пішли. Якщо що — прикинуся іноземцем.

 

— Ой, а ти розумів, що казала Дейзі? Я досі не збагну: як я там одразу розуміла вашу мову, а ти тут так само розумієш нашу? — спантеличено запитала я, зупинившись біля дверей.

 

— Не знаю, як саме це працює, але з іншими світами було так само. Щойно я там з’являвся, як одразу починав розуміти мову інших створінь, — знизав плечима він.

 

— Як цікаво… — прошепотіла я, намагаючись усвідомити почуте.

 

Я глибоко вдихнула, набралася хоробрості й відчинила двері. Ми вийшли з кімнати та попрямували до кухні, де на нас чекала Дейзі.

 

Доріаз

 

Усе це сприймалося наче дивний сон. Ще вчора я бігав, мов божевільний: збирав речі та золото у велику просторову сумку, давав останні розпорядження Марісі та артефакторам, знаючи, що мене не буде довго. Я вирішив витратити свої два місяці відпустки від короля, щоб провести цей час у світі Алекси. Через цю незаплановану вечірку я навіть не встиг розповісти їй усі новини.

 

Я досі не вірю, що вона поруч… У цій своїй… кхм, сукні. Вона міцно тримає мене своєю ніжною рукою і веде знайомити з подругою. Тільки зараз я по-справжньому усвідомив, що відчувала моя мишка, потрапивши в зовсім інший світ — вони відрізнялися кардинально. Хоча мені не вперше доводиться бувати в інших вимірах, зараз усе сприймалося інакше. Це не була робота чи обов’язок. Цей світ був частиною Алекси, її домом.

 

Щойно ми зайшли на невеличку кухню, на мене втупилися зелені очі досить привабливої дівчини. Чорне волосся, мініатюрна струнка фігура — вона була на пів голови нижча за Алексу. У такій самій короткій сукні, тільки в блакитній. Якби їй крильця, була б точнісінько як фея.

 

— Дейзі, це Доріаз, — представила мене Алекса, і я відчув, як вона злегка стиснула мою долоню, закликаючи бути чемним. — Доріазе, це моя найкраща подруга Дейзі, про яку я тобі стільки розповідав.

 

— Вітаю, — я ввічливо кивнув їй і спробував усміхнутися так, як усміхався на королівських прийомах — стримано, але привітно.

 

Вона ж просто стояла і навіть не кліпала. Запанувала така тиша, що я почав чути гудіння білої металевої скрині в кутку кімнати.

 

— Ой, вибачте! — нарешті вигукнула вона, наче її вдарило розрядом магії. — Сідайте… Тобто, ласкаво просимо! Доріазе, ви будете чай? Чи, може, щось міцніше? У нас є коньяк, який мама Алекси берегла для “особливих випадків”. Здається, цей випадок не просто настав, він щойно вибив двері ногами!

 

Вона засуєтилася навколо нас, ледь не впустивши стілець. Я помітив, як вона крадькома обернулася до Алекси і, впевнена, що я не почую, беззвучно прошепотіла губами: “Він — відпад!”.

Я стримав усмішку. Її мова була швидкою, а рухи — хаотичними, але від неї виходила тепла енергія.

 

— Коньяк… це було б дуже доречно, — відповів я, з полегшенням опускаючись на стілець, який здався мені небезпечно тендітним під моєю вагою.

 

Дейзі блискавкою метнулася до шафки, дістала пляшку з золотистою рідиною і три келихи. Її руки злегка тремтіли, коли вона наливала напій.

 

— За іменинницю! — вигукнула вона, простягаючи мені келих. — І за те, що деякі її мрії мають властивість матеріалізуватися у сорок п’ятому розмірі взуття!

 

Вона одним махом випила весь вміст келиха. Я зробив те саме — передчував, що цей вечір лише починається і мені знадобиться міцність духу.

 

Раптом кімнату прорізала якась дуже швидка, ритмічна мелодія. Дівчина смикнулася, потягнулася до маленької сумочки на плечі й почала там щось шукати. Нарешті вона витягла прямокутну тонку коробочку, що вигравала музику, і приклала її прямо до вуха.

 

— Слухаю, тітко Роуз! Так, ми вже виїжджаємо. Таксі чекає. Летимо! — поспіхом проговорила вона в цей дивний предмет.

 

— Це той самий “смартфон”, про який ти розповідала? — пошепки запитав я в Алекси. Вона ствердно кивнула.

 

Я з цікавістю вдивлявся у річ, яка дозволяла чути голос людини за багато миль звідси. Наші артефактори якраз працювали над створенням чогось подібного, бо магічної пошти замало для нормального спілкування на відстані, але їхні розробки були втричі більшими за цей тонкий пристрій.

 

— Я тобі потім усе покажу, тільки не роби такі великі очі при людях. Роби вигляд, ніби не бачиш цього вперше, — прошепотіла мені Алекса.

 

— Легко сказати… — пробурчав я у відповідь.

 

— Так, голуб’ята, бігом у таксі! Усі гості вже на місці, чекають на винуватицю свята! Розмови потім, — Дейзі дзвінко ляснула в долоні й першою вибігла з квартири.

 

Алекса міцно взяла мене за руку і потягла за собою. Щойно ми вийшли з будинку, вечірнє повітря цього світу вдарило мені в обличчя незвичними ароматами та гуркотом з боку дороги. Алекса розповідала мені про ці дива техніки — “машини”. Одна з них якраз стояла біля тротуару і ритмічно гарчала, немов роздратований звір. Дейзі вже встигла заскочити на заднє сидіння і активно махала нам рукою через вікно.

 

Коли я сідав усередину, мої довгі ноги заледве помістилися в обмеженому просторі. Я почувався справжнім велетнем, якого силоміць замкнули в дитячій іграшці.

 

Машина зупинилася біля великого приватного будинку, що сяяв вогнями, наче святковий артефакт. Звідти долинав не лише гуркіт музики, а й вигуки людей та плескіт води. Я з величезним полегшенням вибрався з цієї металевої коробки, відчуваючи, як затерплі м'язи нарешті розслаблюються. Поїздка була незвичайна, м’яко кажучи.

 

— Ну що, готовий до головного випробування? — Алекса жартівливо підморгнула мені, поправляючи комір моєї сорочки. — Тут буде весело. У нас у програмі басейн, джакузі й навіть сауна.

 

— Мені тиждень жити з гномами в їхніх підземеллях було не так страшно, як зараз, — жартівливо заскиглив я їй на вухо.

Алекса лише весело засміялася, стиснувши мою руку.

 

— Пішли, коханий. Буду знайомити тебе з батьками, — підморгнула вона й повела мене всередину будинку.

 

Всередині був справжній натовп. Хтось уже встиг перевдягнутися в купальники, хтось розгулював із келихами в руках. Добре, що Алекса встигла багато про що мені розповісти, інакше бачити майже голих дівчат та хлопців посеред свята було б по-справжньому дико. Хоча, відверто кажучи, я і зараз почувався не зовсім затишно, але принаймні був до цього готовий.

 

Поки ми пробиралися крізь зал, її раз у раз зупиняли, вітали та обіймали якісь люди. Я ж відчував на собі десятки цікавих поглядів: дівчата безсоромно розглядали мене, а хлопці — підозріло міряли поглядами.

 

— Мамо, тату! — вигукнула Алекса й активно замахала рукою кудись уперед. Ми підійшли ближче й зупинилися біля пари середніх років. Алекса тепло обійняла їх по черзі.

 

— Доню… — звернулася до неї жінка, неймовірно схожа на Алексу, тільки з темним волоссям. Вона зблідла, щойно підвела погляд на мене. — Невже? Це… він?

 

— Так, знайомтеся, мій наречений — Доріаз Валейн, — представила вона мене.

 

Жінка зблідла ще дужче, наче побачила привида, а батько тим часом насупив брови, вивчаючи мене важким поглядом, але все ж простягнув руку для вітання.

 

— Неочікувано. Ви, мабуть, з тих островів, куди втекла Алекса, поки ми її всім містом шукали? — звернувся до мене чоловік. — Я батько цієї безрозсудної дівчини — Пітер Браун. А це моя колишня дружина, мати Алекси — Роуз Браун.

 

— Мені дуже приємно познайомитися з вами, — відповів я, уникаючи прямої відповіді на його запитання. Ми з Алексою так і не встигли вигадати мені “легенду”.

 

Як дивно повертається життя… Лише три місяці тому я так само знайомив кохану зі своєю матір’ю, вигадуючи їй несправжню біографію, а тепер настала моя черга. Одне радувало — тут навряд чи дійшло б до таких небезпечних інтриг, як нам влаштувала мати.

 

— Тату, не починай. Я вже вибачилася за це. Наче ти не робив нічого божевільного у свої дев’ятнадцять! Ти ж сам розповідав, що ви з друзями витворяли у студентські роки, — з докором сказала Алекса батьку.

 

— Це не те саме. Я чоловік, зі мною нічого серйозного не сталося б, а ти — молода дівчина… — він замовк і спідлоба зиркнув на мене. — Тобі пощастило зустріти нормального чоловіка, а не маніяка, який зачинив би тебе в підвалі.

 

— Я зрозуміла тебе, тату. Давай не будемо псувати настрій, іншим разом поговоримо про це, — втомлено відповіла моя мишка. — Ми підемо оглянемо тут усе.

 

— Твоя… кхм, ваша кімната перша ліворуч на другому поверсі, — невпевнено промовила мати Алекси, все ще розгублено дивлячись на мене.

 

Здавалося, Алекса вже встигла щось їй розповісти, але побачене на власні очі явно не вкладалося в голові Роуз.

 

— Дякую, матусю! — весело відгукнулася Алекса і, не чекаючи нових запитань, потягла мене вглиб будинку.

 

— Я так і не встигла розповісти тобі про офіційну версію свого зникнення, — заговорила Алекса, підходячи до довгого столу, заваленого їжею.

 

Люди просто підходили з порожніми тарілками й самі накладали собі все, що хотіли. Цікавий спосіб годувати гостей — ніяких слуг чи черговості страв.

 

— Правду знають лише мама та Дейзі. Для решти я просто втекла на острови, познайомившись із хлопцем в інтернеті. А повернулася, бо нібито усвідомила безрозсудність своєї витівки. Досить банальна історія, але всі повірили.

 

Вона сказала це таким спокійним тоном, ніби повторювала цю вигадку вже сотні разів.

— А насправді… ти б змогла так вчинити? — запитав я, обережно взявши келих із шипучим напоєм, який вона назвала шампанським.

 

— Звісно ні. Я б ніколи не вчинила так із матір’ю, — вона стенула плечима, накладаючи в тарілку якісь яскраві закуски. — Проте мені повірили, бо напередодні ми з нею багато сварилися. Всі вирішили, що я зробила це їй на зло, навіть ніяких доказів не просили, що я кажу правду. Знайшлася жива-здорова, ну і добре!

 

— Тобто я і є той самий “хлопець з островів”, до якого ти втекла? — запитав я, куштуючи невідому мені страву, яку Алекса дбайливо скормила мені з вилки.

 

— Саме так. Наш курортний роман перетворився на шалене кохання із заручинами, — задиркувато всміхнулася вона, відпиваючи шампанське.

 

— Дуже шалене, — підтвердив я.

 

Я повільно наблизився до її обличчя, збираючись поцілувати свою наречену й нарешті забути про натовп навколо, але плани знову змінилися.

 

— Які ж ви милі! — почувся замріяний голос Дейзі за нашими спинами. — Знову я перериваю вас на найцікавішому, вибачте! Потім встигнете намилуватися, а зараз — привітання іменинниці надворі!

 

Натовп вивалив надвір. Усі навколо почали щось несамовито кричати, і раптом простір вибухнув десятками голосів: “З днем народження!”.

 

Наступної миті нічне небо розцвіло яскравими барвами. Зі свистом у висоту здіймалися вогняні стріли, які розсипалися гучними вибухами та сліпучими іскрами. Феєрверк. У нашому світі щось подібне створювали майстри вогняних стихій на великих королівських святах, але ці земні вогні мали в собі щось особливе — вони не пахли магією, лише порохом і радістю.

Алекса закинула голову вгору, і відблиски різнокольорових вогнів танцювали в її очах. Вона сяяла від щастя.

 

— Це неймовірно! — вигукнула вона мені прямо у вухо, намагаючись перекричати гуркіт у небі.

 

Я міцніше обійняв її за талію, відчуваючи, як моє серце б’ється в унісон із цими вибухами.

— Ти неймовірна, — прошепотів я, знаючи, що вона мене не почує, але вона все одно розвернулася і вдячно притулилася до мого плеча.

 

Після офіційних привітань та вручення подарунків люди розбрелися хто куди, а веселощі почали набирати обертів. Зі всіх боків лунала швидка гучна музика, сміх та вереск дівчат біля басейну. Дивитися на все це було вкрай незвично. Купа напівроздягнених пар просто на очах у всіх плавали в обіймах — нашому світу до таких відвертостей ще дуже далеко.

 

Та найбільше мене шокувала невелика купальня, вода в якій несамовито вирувала.

— Вони що, в окропі плавають? — вражено прошепотів я Алексі на вухо, підозрюючи, що в людей цього світу дуже дивне уявлення про відпочинок.

 

Вона голосно й щиро розсміялася, притулившись до мого плеча.

— Ні, це називається “джакузі”. Там просто тепла вода з бульбашками повітря, — пояснила вона, втираючи сльози від сміху. — Це такий вид масажу, дуже приємно. Пішли танцювати!

 

Вона міцно вхопила мене за руку й потягла на майданчик. Але танці ввели мене в ще більший ступор. Те, що дівчата виробляли поруч із хлопцями, змусило мене буквально втратити дар мови. У нашому світі такі рухи вважалися б прямим запрошенням до спальні, а тут це було просто розвагою на очах у купи людей.

 

— Бідненький, важко таке сприймати? — прошепотіла мені ця бешкетниця, помітивши мій ошелешений вигляд. — Потерпи трохи, ще годинку — і в ліжечко.

 

Вона лукаво підморгнула і почала рухатися в такт музиці. Коли вона почала свій відвертий танець зовсім поруч зі мною, я відчув, як кров прилила до обличчя, а повітря в легенях стало катастрофічно бракувати. 

 

— О боги! Це найбожевільніший світ із тих, де мені доводилося бувати, — пробурмотів я, коли вона почала звабливо рухатися в моїх обіймах, зовсім близько притискаючись до мене.

 

— І я — одна з цих божевільних. Але ж ти покохав мене саме за це, — прошепотіла вона мені на вухо, обвивши руками мою шию. Я міцно притис її до себе, відчуваючи кожну лінію її тіла. — Отже, зможеш полюбити й цей світ на… ой, а коли ти планував повертатися?

 

— Не я, а ми! Без тебе я нікуди не піду, — відповів я серйозно. — Після поїздки до Зордару, король виділив мені два місяці відпустки. Тож я вирішив провести їх тут… з тобою. Хтось же обіцяв мені екскурсію.

 

— Справді? Нічого собі! — вона почала мало не стрибати від радості. — Це найкращий подарунок на день народження, який тільки можна уявити!

 

— Твій справжній подарунок чекає на тебе в кімнаті, я просто не встиг його вручити, — я ніжно торкнувся губами її лоба.

 

— Мій головний подарунок — це ти! Я така щаслива, що ти прийшов… Мені було так погано без тебе, — раптом її голос здригнувся, і в синіх озерах її очей з’явилися сльози.

 

— Мені теж було важко. Я кохаю тебе, моя мишко! — я більше не міг стримуватися і припав до її губ глибоким поцілунком.