Раді Вас бачити!

Доріаз

Наступного ранку після нашого повернення до вітальні буквально влетів Вільям. Не встиг я й слова мовити, як він на ходу згріб Алексу в міцні обійми. Я навіть відчув ревнощі від такого бурхливого прояву його почуттів.

— Дурненька, ніколи більше не вір, що мені загрожує небезпека! Це не так. Навіть волосина на моїй голові не постраждає — стільки на мені заховано захисних артефактів, — сказав він, нарешті відсторонившись від неї. — Мені, звісно, приємно, що ти пішла на таку жертву заради мого порятунку, але більше так не роби. Я просто не витримаю нових ридань цього страждальця!

Він кивнув у мій бік, і Алекса щиро засміялася, сама обіймаючи Вільяма у відповідь.

— Я сумувала, Ваша Світлосте! — прошепотіла вона.

Так, ці “ніжності” пора було закінчувати. Я підійшов і рішуче визволив Алексу з обіймів принца, притягуючи її до свого боку.

— Ой, не ревнуй, дурнику! Ми ж любимо один одного як брат із сестрою, — закотивши очі, промовив Вільям із зухвалою усмішкою.

— Та хто тебе знає, дівочий спокуснику! Навіть малюнок твоєї мармизки звів із розуму одну бідолашну дівчину, — промовив я, власницьким жестом притягуючи Алексу до себе за талію.

— Кого це? — щиро здивувався він, подавшись уперед.

— Дейзі. Моя найкраща подруга, я тобі розповідала про неї, — відповіла за мене Алекса і важко зітхнула.

— М-м-м, цікаво! Чекаю на подробиці, — енергійно вигукнув Вільям і зручно вмостився на дивані у вітальні, готуючись до цікавої історії.

— Та які там подробиці?! Просто вона — романтична душа, яка завжди чекала на принца на білому коні. І ось тут з’являюся я, розповідаю про тебе, ще й малюнок показую… і вона “попливла”, — сумно констатувала Алекса. — Сподіваюся, її скоро відпустить, бо цей невгамовний вихор перетворився на якесь постійно зітхаюче створіння.

— Ну що поробиш, якщо я таким гарним вродився? — Вільям широко й зухвало усміхнувся, явно задоволений почутим.

— Тримай, це ми тобі привезли. Подивися на їхній божевільний світ! Я ледь не посивів від усіх тих дивацтв, — весело промовив я, простягаючи йому чималу стопку фотографій.

— Що це таке? — він ошелешено розглядав наші зображення, не розуміючи, як малюнок може бути настільки реалістичним.

— Фотографії, — усміхнулася Алекса. — Я привезла із собою спеціальний пристрій. Зробимо знімок із тобою, і Доріаз наступного разу роздрукує його. Щоб Дейзі пускала слини на твою справжню вроду, а не на малюнок.

— А чого це ви тут... майже голі? — Вільям помітно зніяковів і вкрився рум’янцем, споглядаючи наші фото з пляжу.

— Це в них такий одяг. Максимально мінімальний, — відповів я йому, згадуючи свій перший вихід на вулицю в шортах та майці. — Дуже зручно, скажу я тобі, хоч перший тиждень було дико й шалено незвично. Алекса тоді мало не собою мене затуляла від жадібних поглядів перехожих панянок.

— То це і є Дейзі? — він раптом затих і зачаровано вставився в один зі знімків.

На фото була дівчина в самому лише купальнику, яка сиділа на піску на фоні безкрайнього моря, мрійливо дивлячись у далечінь.

— Так, це вона. Просила передати тобі, там ще є з десяток її фото з різних ракурсів — щоб ти точно нічого не пропустив! — Алекса голосно розсміялася, побачивши шокований погляд принца.

Вільям мовчав, не в змозі відірвати очей від знімка. Його самовпевненість кудись зникла, поступившись місцем розгубленості й зацікавленості.

— Доріаз… у мене для тебе є дуже важливе завдання… — нарешті промовив принц охриплим від хвилювання голосом.

Він підвів на мене свої закохані очі, що лише підсилило наш з Алексою регіт. Здається, тепер у нашому королівстві з’явився ще один “страждалець”, і я вже точно знаю, про що він збирається мене просити.

Алекса

Сьогодні я, мабуть, посивію від хвилювання. За кілька хвилин ми прибудемо до храму Богині Любові на ритуал з’єднання закоханих сердець. Доріаз хотів вирушити туди ще того ж дня, коли ми повернулися, але я вмовила його почекати тиждень — нібито щоб відпочити після перенесення та насолодитися одне одним.

Насправді ж я просто до смерті боялася, що нічого не вийде, і він втратить п’ятдесят років свого життя марно. Я не сумніваюся в наших почуттях, але хтозна, чи буде їх достатньо для Богині?

Виїхали ми вп’ятьох. Окрім нас, поїхали Лерія з Коліном та Вільям — наша група підтримки.

Цей храм розташовувався далеко за містом, високо в горах — такий собі додатковий іспит для пар, які бажали звернутися до Богині. Добре, що я здогадалася взяти із собою кросівки! У місцевих туфлях навіть по дому ходити важко, не те що дертися на гору.

За цей тиждень наше з Доріазом оточення вже втомилося дивуватися речам, які я сюди притягла. Особливо щасливими були артефактори, коли отримали мої книжки. Ось уже три дні, як я офіційно працюю на Його Величність радником з іншосвітніх питань. Більшу частину часу проводжу за перекладом літератури, щоб майстрам був зрозуміліший принцип роботи різних земних пристроїв. Решту часу сиджу в кабінеті Доріаза: пишу звіти про виконану роботу та намагаюся втекти від палких залицянь свого нареченого.

Останнє мені вдається кепсько, бо я надто швидко здаюся йому в полон. Бідна Маріса вже навіть стукати боїться, щоб не заскочити нас за тим самим “захопливим заняттям”, як назвала це Дейзі.

Подарунок Ангусу ми вже відправили, на що отримали лист із запрошенням на відкриття його нового виробництва та жартівливою “погрозою” зацілувати нас із Доріазом до смерті за ці дива. Доріаз вибрав для нього справжні скарби: набори професійних ручок та олівців, інструменти для будівництва та книжки про створення електроенергії. Але головним сюрпризом став планшет, забитий науковими відео, і кілька потужних павербанків, щоб Ангус міг безперестанку їх переглядати.

Дивно, як та сумка не репнула від такої кількості речей, що ми сюди притягли!

Мадам Розетту я також ледь не довела до серцевого нападу своїми каталогами. Вона вже найняла цілий штат помічниць, адже її плани щодо створення нової моди в королівстві просто грандіозні. Сподіваюся, місцеві панянки з радістю перевдягнуться в легкі сукні замість того, щоб щодня плутатися в трьох метрах тканини, яку вони змушені тягати на собі.

Ми нарешті доїхали до підніжжя гори. Свою підтримку залишили біля карети, а вдвох з коханим пішли вгору.

Підйом до храму виявився тим ще випробуванням. Якби не магічна підтримка Доріаза та моє вперте бажання дійти туди на власних ногах, я б, напевно, здалася ще на першій третині шляху.

Стежка, що вела до святилища, була вузькою і підступною. Вона змійкою пролягала по самому краю прірви, то ховаючись у тіні старих сосен, то виводячи нас на відкриті ділянки, де вітер намагався збити з ніг.

Попереду впевнено йшов Доріаз. Він рухався граціозно, наче гірський барс, час від часу зупиняючись, щоб простягнути мені руку на крутих уступах. 

Найважчим став останній відрізок — “Сходи Подиху”. Це були майже стрімкі сходинки, затягнуті густим туманом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і кожний вдих давався з зусиллям.

Я відчула, як мої легені горять, а ноги стають ватяними. Доріаз зупинився, чекаючи на мене.

— Ще зовсім трохи, мишко. Бачиш те сяйво попереду? Це вже брама, — він обійняв мене за талію, передаючи частинку свого тепла і магічної сили.

Коли ми нарешті видерлися на плато, де стояв храм, ми просто завмерли. Весь світ залишився десь там, під густими білими хмарами, а тут панувала тиша, порушувана лише кришталевим дзвоном вітру.

Перед нами відкрилася панорама, від якої перехопило подих. Храм був відкритим: замість стін його оточувало подвійне кільце високих, тонких колон, що нагадували застиглі струмені води. Вони здіймалися високо в небо, підтримуючи купол, який був не суцільним, а сплетеним із живих квітів та золотих лоз, що ніколи не в’янули.

Підлога була викладена гладким рожевим мармуром, який під сонячними променями здавався теплим на дотик.

Завдяки кришталевим вставкам у колонах, світло всередині храму заломлювалося, створюючи тисячі маленьких веселок, що танцювали на наших обличчях.

Повітря було напрочуд свіжим, прохолодним і просякнутим тонким ароматом диких півоній та гірської хвої.

У самому центрі храму, під відкритим небом, знаходилося невелике заглиблення у формі чаші, наповнене кришталево чистою водою, яка світилася м’яким блакитним світлом.

Я зупинилася біля самого входу, відчуваючи, як мої кросівки кумедно виглядають на фоні цієї древньої величі. Доріаз стиснув мою руку, і я відчула, як від храму виходить хвиля спокою.

– Тут час тече інакше, Алекса, — тихо промовив він, дивлячись на вівтар. — Тут немає минулого чи майбутнього. Тільки те, що ми відчуваємо зараз.

— Що нам треба робити? — пошепки запитала я, заворожено дивлячись на чашу з водою.

— Потрібно взятися за руки, стоячи по різні боки від чаші, та занурити їх у воду, дивлячись в очі одне одному. Якщо Богиня повірить у наше кохання, вода замерехтить червоним, якщо ж ні — стане чорною, — відповів Доріаз, міцно стискаючи мої тремтячі долоні. — Все у нас вийде, не хвилюйся!

— Я кохаю тебе, Різе! — прошепотіла я.

— А я кохаю тебе, Алексо! — відповів він, і ми одночасно опустили руки в чашу.

Я заплющила очі від хвилювання і подумки звернулася до небес: “Благаю, Богине! Подаруй мені довге життя з цим неймовірним чоловіком! Я хочу розділити з ним кожен день у щасті та любові!”

— Алексо, відкрий очі, будь ласка, — тихо промовив Доріаз. Його голос тремтів від незвичної емоції.

Я повільно підняла повіки й ахнула. Над чашею розлилося густе червоне сяйво. Воно огортало наші руки, наче жива нитка, і виплітало на зап’ястях візерунки того ж магічного кольору.

— Що це? — перелякано запитала я, дивлячись на спантеличеного, але щасливого Доріаза.

— Богиня не просто подарувала тобі довге життя... Вона визнала нас створеними одне для одного. У перевертнів це називають “істинною парою”, у нас — “доленосними”. Це стається вкрай рідко. Зі стародавніх сувоїв мені відомо лише про п’ять таких союзів за всю історію, — пояснив він, і я від подиву ледь не втратила дар мови. — Я ж казав, що все буде добре!

— Дякую, Богине! Ми тобі безмежно вдячні! — я підвела голову до неба, шепочучи слова вдячності.

Доріаз притягнув мене до себе, міцно притиснув і накрив мої губи палким поцілунком.

Ми вирішили більше не бентежити Богиню своєю присутністю й вирушили до друзів, які терпляче чекали на нас біля підніжжя гори. Спускатися було значно легше — чи то піднесений настрій допомагав, чи то магія самих схилів, але подолали ми зворотний шлях дуже швидко.

Друзі зустріли нас вигуками радості. Вони були щиро щасливі за нас, хоча наші мітки від Богині викликали в них не менший подив, ніж у нас самих.

— Ну, Доріазе, тепер ти офіційно “прибраний до рук” на вищому рівні! — Вільям з цікавістю розглядав візерунок на моєму зап’ясті. — Доленосні… Це ж треба! Тепер про вас складатимуть балади.

Лерія просто міцно обійняла мене, витираючи сльози радості, а Колін впевнено потис руку Доріазу та обійняв. Ми поверталися додому, відчуваючи, що справжнє життя тільки починається.
 

Дарую промокод на безкоштовне читання до своєї платної книги "Заручниця скла: Магія темного кохання" дійсний до 8.06.2026   

P-11a224f4717e8eea   Бажаю приємного читання тому, хто перший активує❤️