Раді Вас бачити!

Доріаз

Вирішив провести її на ярмарок, познайомити з нашими стравами та солодощами.

Ярмарок зустрів нас неймовірним розмаїттям ароматів: від пряної кориці та паленого цукру до солодкого меду й свіжої випічки. Це було справжнє свято для нюху, і Алекса, здається, зовсім забула про недавній візит Сандри. Її очі сяяли так яскраво, що я не міг відвести від неї погляду.

— Ого! Це що, гігантські льодяники? — вона потягнула мене за руку до однієї з лавок. — Доріазе, вони ж світяться!

— Це карамель із додаванням світляного цукрового кореню, — усміхнувся я, насолоджуючись її захватом. — На смак як літо й трохи м'яти. Хочеш спробувати?

— Хочу! А он там що? Це... магічна цукрова вата? — вона вказала на величезні рожеві хмари, що повільно плавали в повітрі над іншим прилавком.

— Майже. Це хмаринки солодкого марева. Якщо їх з’їсти, то протягом години твій голос буде звучати як спів пташки, — я дістав гаманець, але Алекса раптом зупинилася, побачивши щось справді дивне.

Перед нами був старий майстер, який випікав маленькі пряники у формі сонця. Як тільки вони виходили з печі, вони починали тихо “дзижчати” і намагалися злетіти, але майстер вправно накривав їх скляним ковпаком.

— Живі пряники? Ти жартуєш! — вона притиснула долоні до щік. — Вони ж втечуть, якщо я спробую їх з’їсти!

— У цьому й сенс! Треба встигнути вкусити, поки сонце не полетіло до неба, — я купив їй цілий пакунок цих “втікачів”.

Ми сіли на край кам’яного фонтану в центрі площі. Алекса відкусила шматочок сонця, і її очі округлилися від подиву — мабуть, відчула, як магія лоскоче язик.

— Дякую, це дуже смачно, — промовила вона з набитим ротом.

— Я радий, що зміг порадувати тебе, — відповів я, непомітно стираючи крихту цукру з її щоки.

Раптом иузика на ярмарку залунала ще гучніше — це група вуличних музикантів з лютнями, флейтами та невеликими барабанами висипала на середину площі. Ритм був таким запальним, що ноги самі просилися до танцю. Люди навколо почали підхоплювати мелодію, плескаючи в долоні та утворюючи велике коло.

— О, як круто! — вигукнула Алекса, підстрибуючи на місці. 

Я бачив, як вона сяє, і раптом зрозумів: зараз або ніколи.

— Пані, дозвольте запросити вас на танець? — я вишукано вклонився, простягаючи їй руку. Моє серце калатало швидше, ніж ці барабани.

— Прямо тут? На очах у всіх? — вона здивовано підняла брови, але її очі вже сміялися.

— Саме тут. Королівський маг, який прогулює роботу, має право на маленьке божевілля, — я притягнув її до себе.

Ми закружляли в ритмі швидкого танцю. Спочатку Алекса трохи плуталася в кроках, але швидко підхопила темп. Я впевнено вів її, відчуваючи, як її долоня стискає мою. Нас закрутив вир музики, сміху та тепла. На мить світ навколо перестав існувати — не було ні матері, ні інтриг, ні Шерон. Були тільки її усмішка, розчервонілі щоки та ця шалена мелодія.

Коли музика стихла, ми зупинилися, важко дихаючи. Навколо нас люди аплодували, а хтось навіть кинув монетку до капелюха музикантів.

— Ти непогано танцюєш, мишка, а казала, що не вмієш, — прошепотів їй, не поспішаючи відпускати її руку.

— У мене був чудовий стимул не осоромитися, — відповіла вона, дивлячись на мене сяючими очима. Я відчув, що цей момент я не забуду ніколи.

Алекса

Додому ми повернулися вже затемна: зморені, наївшись купи не надто корисної їжі, з болем у м'язах обличчя від постійного сміху, а головне — щасливими. Це був найкращий день у моєму житті! І нехай усе це скоро закінчиться — я відкидала ці думки, вирішивши просто жити й насолоджуватися кожною миттю, що мені тут відведена.

Ми знову зупинилися біля дверей моєї кімнати.

— Дякую за цей день! Тебе не виженуть, якщо ти ще раз прогуляєш роботу? — запитала я, ледь стримуючи сміх.

— Ні, мене ніким замінити, тож їм доведеться терпіти мої витівки, — усміхнувся він мені у відповідь. — Ми обов'язково це повторимо. Мені теж сподобалося... Давно я так не розважався.

— На добраніч, Різе! — тихо промовила я.

Так кортіло його поцілувати, але я стримувалася — як і він. Я бачила, що Доріаз дивиться на мої губи, роздумуючи, чи варто перетинати ту межу, після якої все неминуче зміниться.

— На добраніч, Алексо! — сказав він хрипким голосом і стрімко рушив до дверей своєї кімнати.

Мабуть, справді не варто цього робити, бо потім буде надто боляче обом.

Наступні кілька днів промайнули як одна мить. До балу залишилося всього три дні. Вільям щоранку приходив вчити мене танцювати, і це вже дало свої результати, а під час обіду я розповідала йому про свій світ.

Мадам Розетта надіслала мені решту замовлень: кілька суконь для дому та прогулянок, зручні шорти й маєчки, та головне — сукню для балу. Вона була казкова! Здавалося, вбрання виткане із самих сутінків та застиглого інею. Глибокий лазуровий колір тканини плавно переходив у сяйливі розсипи дрібних кристалів, що нагадували далекі зірки на нічному небосхилі. Обтислий ліф із високим коміром був прикрашений тонким мереживом, яке, мов візерунок паморозі на склі, обіймало мої плечі та руки. Кожен мій рух під час примірки супроводжувався м’яким шурхотом важкого подолу, що розтікався по підлозі розкішною хвилею, немов жива вода гірського озера.

Тепер я чекала на бал лише заради цієї сукні та можливості побачити реакцію Доріаза, коли він нарешті побачить мене в ній.

Наші стосунки були дивними. Нас нестримно тягнуло один до одного, це відчувалося на якомусь ментальному рівні, але ми вперто уникали цього тяжіння, задовольняючись вечірніми розмовами біля каміна. 

Він, як і Вільям, розпитував про мій світ, хоча теми у них відрізнялися. Принца більше цікавили політичні та економічні питання, Доріаз же розпитував про пристрої, техніку та культуру.

Іноді ми збиралися всі разом, наче найкращі друзі. Під час таких посиденьок я балувала їх стравами, які готувала власноруч. Дякую Маркусу, що виділив мені куточок на своїй кухні — там я почувалася майже як вдома.

Я назавжди запам’ятаю кожен день у цьому чужому і водночас уже майже рідному світі.

Сьогодні, повечерявши з Доріазом, ми, як зазвичай, розійшлися по своїх кімнатах.

Прийнявши ванну й залізши в ліжко, я помітила, що погода на вулиці стрімко псується. Вітер почав свистіти та бити у вікна, яскраві блискавки розрізали густі чорні хмари, а гриміло так, наче небо збиралося розколотися навпіл. Справжній кінець світу. Бр-р, як же лячно...

Заховавшись із головою під ковдру, я довго намагалася заснути, але марно. Навіть через затулені вуха гуркіт грому здавався нестерпним. Після чергового потужного “бабаху” я не витримала: з переляканим вереском вискочила з ліжка й кинулася до кімнати Доріаза через суміжні ванні кімнати. Байдуже, як це виглядає, — мені справді було до смерті страшно.

Забігши в його спальню, я в цілковитій темряві намацала ліжко й миттєво залізла під ковдру.

— Алексо? Це ти? Що ти тут робиш? — хрипким від сну голосом запитав він, розвертаючись до мене.

— Там на вулиці щось жахливе коїться... мені дуже страшно! Можна я посплю в тебе? — жалібно проскиглила я, тулячись ближче до нього.

— Йди сюди, моя ляклива мишко... Спи, я поруч, — він важко зітхнув і міцно пригорнув мене до себе, наче захищаючи від усіх негараздів цього світу.

Я відчула, як його міцні руки обійняли мене, а по тілу розійшлося знайоме тепло його магії. Гуркіт грому зовні одразу став тихішим, ніби він створив навколо нас невидимий кокон. Поступово мій переляк минув, поступившись місцем незвіданому раніше почуттю цілковитої безпеки. Вдихаючи його запах — суміш магії та свіжості, — я нарешті почала занурюватися в глибокий, безтурботний сон.