Раді Вас бачити!

Доріаз

Минуло два тижні з дня арешту моєї матері. Король виніс суворий, але справедливий вирок: тридцять років ув’язнення. Шерон отримала п’ять років за ґратами з подальшою забороною обіймати будь-які державні посади — розплата за змову та намір використати заборонений еліксир.

Справедливість перемогла, але на душі було порожньо. Повернення коханої залишалося недосяжною мрією. Мій магічний резерв після її примусового переміщення був вичерпаний на половину і потребував ще відновлення. А накопичувачі... вони стали моїм прокляттям. Пристрої не працювали так, як ми розраховували: з часом вони просто вибухали, марно розсіюючи дорогоцінну магію в повітрі.

Я днями й ночами просиджував у майстернях разом із найкращими артефакторами королівства. Вони покинули всі інші справи, працюючи на межі можливостей, щоб допомогти мені знайти вихід із цього глухого кута.

Кожен день без неї давався мені все важче. Щодня я заходив через ванну до її порожньої кімнати й, наче божевільний, вдихав запах її одягу, що ще зберігав аромат її шкіри. Мені бракувало її… до болю.

Вільям також брав активну участь у пошуках. Він вирушив у дипломатичні подорожі до сусідніх королівств, сподіваючись знайти там майстра, здатного вдосконалити наші накопичувачі в обмін на креслення пристроїв зі світу Алекси.

Минув ще місяць виснажливої та марної праці. Я вже був готовий здатися — збирався вирушити до Алекси без жодних накопичувачів і залишитися в її світі назавжди, аби лише не ризикувати її життям під час зворотного переходу. І саме тоді я отримав листа від… Ангуса! Це було цілковитою несподіванкою.

Він запрошував мене навідатися до нього, бо мав дещо для мене на знак подяки за те, що я допоміг Алексі повернутися додому. Знав би він, чим насправді обернулася для нас ця “допомога”…

Я не став чекати жодної хвилини й миттєво перемістився прямо до його майстерні.

Мене зустрів той самий занедбаний дім, яким я його пам’ятав ще з нашої минулої зустрічі, коли марно намагався вмовити цього відлюдника працювати на мене. Тільки мотлоху в дворі побільшало, а до основного будинку добудували незграбну прибудову. Цікаво, що там?

Щойно я постукав, двері відчинив худорлявий хлопчина років п’ятнадцяти з бешкетним вогником в очах.

— Ви до майстра Ангуса? — запитав він, перегороджуючи мені шлях усередину.

— Так, він на мене чекає. Передай йому, що прийшов Доріаз, — відказав я.

У хлопця брови полізли на лоб від подиву.

— Ви той самий просторовий маг? Нічого собі! — захоплено вигукнув він. — Я в захваті від винаходів, які ви принесли з інших світів! Я тому й пішов в учні до майстра Ангуса, бо він також виготовляє деякі з них у шаленій кількості. Замовлень стає лише більше! Проходьте, пане, вибачте мені! Зараз я його покличу.

Учень побіг углиб будинку, щойно я переступив поріг. Тут панував хаос, який, здавалося, був природною стихією господаря. Купи незрозумілого мотлоху валялися всюди, а під стелею за допомогою магії ширяли різні пристрої та інструменти. З боку прибудови долинав гучний металевий стукіт та голоси кількох чоловіків. Мені стало цікаво, що ж там відбувається.

Відчинивши двері, я побачив ще одну майстерню. Там працювало не менше десятка підлітків. Вони так захоплено щось збирали, що навіть не помітили моєї появи.

— Я вже сам не справляюся, от і найняв дітвору допомагати, — раптом пролунав поруч голос Ангуса. Я аж здригнувся від несподіванки. — Наша спільна знайома допомогла мені розбагатіти та розширити виробництво. Вже почав зводити велику будівлю, щоб було зручніше працювати й найняти більше людей та артефакторів із низин.

Це був найдовший монолог, який я коли-небудь чув від нього. Оце так зміни!

— Я вражений, Ангусе! Ти ж казав, що любиш працювати наодинці, тому й відмовився йти до моєї команди. А сам налагодив ціле виробництво, — зауважив я, слідуючи за ним до кабінету.

— Усе змінюється, Доріазе! — філософськи сказав він. — Я чув, ти шукаєш майстра, який створить для тебе надміцний накопичувач. Навіщо він тобі? — Ангус опустився в крісло й жестом запросив мене сісти навпроти.

— Повернути Алексу, — відповів я прямо, без зайвих вигадок.

Чоловік здивовано підняв брови.

— Навіщо? Вона ж так прагнула додому… Стривай, я зрозумів, — промовив він, уважно вгледівшись у моє обличчя. — Я ж кажу: все змінюється, навіть ти! Холодний і грізний королівський маг закохався у звичайне дівчисько з іншого світу.

Ангус зайшовся щирим реготом.

— Ти краще за інших знаєш, що вона не “звичайна”, — похмуро відрізав я. — Я мушу її повернути. Вона вирішила залишитися зі мною, але в справу втрутилися обставини…

Я коротко виклав йому нашу історію, не заглиблюючись у болючі деталі. 

Коли я закінчив, Ангус лише вражено присвиснув.

— Оце так драма! — мовив він, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Ті маленькі накопичувачі, які я робив — не працюють?

— Ні, вони з часом вибухають, — відповів я.

— Шкода. Що ж, я обіцяв ще в тому листі, який тобі передала Алекса: за допомогу їй я допоможу тобі. 

Він нахилився, щось дістаючи з глибокої шухляди стола. Поклавши перед собою невеликий згорток, загорнутий у цупку тканину, він мовчки підштовхнув його до мене. Я повільно відгорнув край матерії й побачив кулю завбільшки з яблуко. Вона була скляною і здавалася абсолютно порожньою. Не розуміючи, у чому річ, я підвів погляд на Ангуса, чекаючи пояснень.

— Це вдосконалений накопичувач, але не простий! — у його голосі почулася гордість. — Я довго над ним працював і мені вдалося те, чого ще ніхто не зміг. Цей пристрій не потребує постійного поповнення величезною кількістю твоєї магії. Достатньо лише однієї краплі. Куля сама збільшує об’єм енергії, розмножуючи ту краплину в рази. Вона здатна самотужки накопичити половину твого резерву всього за тиждень. І не вибухає.

Я шоковано дивився на Ангуса. У це було майже неможливо повірити!

— Ти впевнений, що вона працює? — я все ще не міг повірити своїм вухам.

— Ображаєш! — пирхнув Ангус. — Я перевіряв систему разом із твоїм родичем, усе працює без збоїв. Тільки затям: цей накопичувач не збільшує вже наявний резерв мага, він лише фантастично пришвидшує його відновлення.

Я ледь не перестрибнув через стіл, щоб обійняти цього генія. Ангус аж зойкнув від несподіванки.

— Ти навіть не уявляєш, що ти для мене зробив! Я готовий тебе розцілувати! — вигукнув я, усміхаючись на всі тридцять два.

— Побережи ці ніжності для Алекси! — він спробував вивільнитися з моїх залізних обіймів. — Я зробив це не для тебе, а заради неї. Хотів допомогти їй виконати бажання повернутися у свій світ. Я ж знав, що ти так просто її не відправиш, тому й запропонував допомогу... Хто ж знав, що повертати її додому вже не обов'язково.

— Обов'язково. Ми уклали магічний договір, — ніяково промовив я.

Ангус знову вирячився на мене, а потім з розмаху ляснув себе долонею по обличчю.

— Бовдур! — зітхнув він.

— Справжнісінький, — не став заперечувати я. Бо так воно і було.

— Гаразд, слухай сюди. Розкажу, як із цією штукою працювати, і вали вже повертати ту невгамовну, — втомлено мовив Ангус і почав пояснювати мені тонкощі роботи накопичувача.

Алекса 

Дні змінювалися тижнями. Я намагалася повернутися до звичного ритму, сподіваючись, що біль нарешті вщухне, але він не минав. Аби відволіктися від сумних думок і бути ближче до мами, я пішла працювати до її цеху. Проте не швачкою: до моїх обов'язків входило приймати замовлення та займатися відправленнями. 

Мама була на сьомому небі від щастя, що я поруч і працюю разом із нею.

Я працювала з ранку до пізнього вечора, постійно розмовляла з робітницями та замовниками — у цьому гаморі ставало трохи легше. Але щойно я поверталася додому, посеред ночі мене накривало істерикою. І так щодня.

У вихідні Дейзі витягувала мене куди завгодно, аби тільки я не сиділа вдома і не рюмсала в подушку. Ми ходили на концерти, виставки, у кіно, на майстер-класи з виготовлення пряників та льодяників, навіть на макраме. І я була рада цьому безглуздю — воно допомагало надолужити втрачений час і заповнити порожнечу спілкуванням із найкращою подругою.

Дейзі просто тероризувала мене розповідями про Вільяма — вона не на жарт захопилася цим чоловіком. Навіть зробила копію мого малюнка і тепер постійно ним милується. Це ж треба, як її “поплавило” лише від одного зображення! Боюся навіть уявити, що б із нею сталося, якби вона побачила принца вживу. Мабуть, розтанула б калюжею. Дурненька.

Іноді мені справді ставало весело, поки поруч хтось був. Та на самоті бути було нестерпно.

Сьогодні мій день народження, і мої любі дівчата — мама та Дейзі — вирішили відсвяткувати його з розмахом, у колі друзів та родичів. Вони затіяли грандіозну вечірку на честь мого двадцятиріччя: зняли триповерховий будинок із басейном, сауною та джакузі. Навіть офіціантів найняли, бо гостей очікується безліч. Ну от навіщо це все?

Вони там метушаться, готуються щосили, а я лежу в ліжку і не маю сили навіть встати, щоб прийняти душ і почати збиратися на вечір.

Все ж таки я підвелася. Не хотілося їх засмучувати — вони справді старалися мене розвеселити, тож я мала віддячити їм хоча б своєю появою на власному святі.

Скупавшись та помивши своє волосся, яке вже неодноразово хотіла обстригти, та щоразу мати мене зупиняла, я вилізла з ванни. Я не встигла навіть повністю обмотатися рушником, підняла очі та  заверещала від переляку.

— Якого дідька? Доріазе! Що ти тут робиш?

Він з’явився раптово, просто посеред ванної кімнати. Він стояв і дивився на мене таким палким поглядом, що цей жар миттєво передався і мені.

— Десь я вже це бачив та чув… — промовив він низьким, спокусливим голосом, ледь усміхаючись. Згадав нашу зустріч у його ванній кімнаті.

— Навіщо ти прийшов? — запитала я голосом, що тремтів від щастя та шоку, водночас намагаючись прикритися рушником.

— Прийшов побити одну дуже гарненьку й неслухняну дупку, — з хижим блиском в очах він рушив до мене. — Вона якраз нічим не прикрита.

— Що? — перепитала я ошелешено, але замість відповіді він накинувся на мене з шаленою дикістю, впиваючись у мої губи так, ніби від цього залежало життя всього світу.

Я не змогла знову стояти крижаною брилою і відповіла з не меншою пристрастю на цей жаданий поцілунок. Боже, як я мріяла знову відчути його! Я запустила пальці в його волосся, притягуючи Доріаза ще ближче, прагнучи розчинитися в ньому. Рушник тим часом безсило впав на підлогу, але я навіть не помітила цього. Це шаленство тривало доти, поки нам обом не забракло подиху.

— Більше ніколи так не роби, чуєш? — він відсторонився, важко дихаючи і серйозно дивлячись мені в очі. — Я більше такого не винесу! Відтепер ти завжди розповідатимеш мені, якщо хтось тебе ображатиме, шантажуватиме чи погрожуватиме! Ти негайно скажеш мені про це цим солодким ротиком! Інакше змушу укласти магічний договір, за яким ти присягнешся нічого від мене не приховувати!

— Ти про все знаєш? — перелякано запитала я. — Вільям живий?

— Не існує ніякої “кривавої змії”, а тим паче такої отрути. Вона тебе обдурила, — сказав він, пильно спостерігаючи за моєю реакцією. — Йому нічого не загрожувало. Та капсула справді містила заборонену речовину, але то був лише еліксир бажання. Мати хотіла з ним відправити до мене Шерон, але я вчасно почув усю розмову. Тепер мати ув’язнена на тридцять років. Шерон теж за ґратами, але її термін менший.

— Вибач, що не сказала… Вона говорила так переконливо, я просто злякалася! — сльози знову покотилися по щоках. Доріаз ніжно витер їх великими пальцями. — Але все одно залишається інша причина: я людина! Я житиму вдвічі менше за тебе, наші діти будуть ізгоями, ти мене розлюбиш…

У мене вже починалася справжня істерика.

— Чш-ш-ш, не накручуй себе! Це все не проблема. Я тобі все поясню, але не зараз. Моя голова ледь тямить, коли ти стоїш абсолютно оголена в моїх обіймах, — він грайливо підняв брови.

Я опустила погляд донизу і тільки зараз усвідомила, що й справді стою зовсім гола — зовсім забула, що випустила рушник, поки ми цілувалися.

— Ой, я й не помітила… — я широко усміхнулася, а потім раптом зойкнула: — Стривай, коли ти встиг висушити мені волосся?

— Не хочу, щоб ти захворіла у свій день народження. Вітаю, кохана! — прошепотів він і знову накрив мої губи поцілунком.

— Ура! Тепер у мене знову є “фен на ніжках”! — нарешті відірвавшись від нього, прокричала я і голосно розреготалася.

— Обожнюю тебе, моя мишко! — він засміявся у відповідь, і цей звук був найсолодою для моїх вух. 

— Ну все, я більше не можу… Я так сумував за тобою, — промовив він, коли сміх вщух.

Погляд Доріаза знову став темним і палким. Він почав шалено цілувати мене, легко підхоплюючи під стегна й притискаючи до себе, ніби прагнучи надолужити кожну секунду нашої розлуки. Він помахом руки відчинив двері та в кілька широких кроків подолав відстань до ліжка.

Коли моя спина торкнулася прохолодного простирадла, я на мить затамувала подих. Доріаз навис наді мною, наче хижак над здобиччю, і я побачила в його очах те, чого так жадала всі ці тижні — голод, відчай і безмежне кохання.

— Ти моя, — прохрипів він, і ці слова відгукнулися вібрацією десь глибоко в моєму животі. Я ж не сплю? Він дійсно тут?

Руки Доріаза ковзали по моїй шкірі, наче він намагався переконатися, що я справжня, наче так само не вірив в реальність цього шаленства. Він гаряче цілував шию, ключиці, спускаючись нижче, змушуючи мене вигинатися й стогнати, вплітаючи пальці в його густе волосся. Кожен його дотик розпалював у мені пожежу.

Я відчула його кожним нервом, коли він нарешті увійшов у мене — різко, глибоко, заповнюючи собою всю ту порожнечу, що випалювала мене зсередини протягом розлуки. Я скрикнула, впиваючись нігтями в його напружені плечі, і закинула голову назад. Це був не просто секс — це було зіткнення двох світів.

Доріаз рухався в мені з шаленою пристрастю, на межі з дикістю. Він тримав мої руки над головою, дивлячись мені прямо в очі, і я бачила в них відблиски його магії, що пульсувала в такт нашим рухам. З кожним поштовхом, з кожним важким видихом я відчувала, як ми стаємо єдиним цілим… назавжди. Я обхопила його ногами, притягуючи ще ближче, благаючи про більше, про швидше.

Напруга всередині зростала, стаючи нестерпно солодкою, поки нарешті не розірвалася сліпучим спалахом. Я відчула, як Доріаз здригнувся, міцно притискаючи мене до себе. У цей момент я зрозуміла — я вдома. Неважливо, в якому світі ми перебуваємо, мій дім там, де він.

Ми лежали, сплетені руками й ногами, намагаючись відновити дихання. Доріаз обережно цілував мої очі, присмак солі на яких уже не був гірким.

— Я не відпущу тебе більше, — прошепотів він мені в губи.