Раді Вас бачити!

Алекса

Зранку наступного дня я прокинулася на світанку. Від переживань мені погано спалося, навіть на цьому королівському ліжку. Різні думки стрибали у мене в голові, мов таргани на батутах. Що робити, якщо мене не пустять? Ломитися напролом чи через паркан лізти? Що робити, якщо маг мені відмовить у допомозі? Благати чи погрожувати?

Ще згадався Різ… Як би я не намагалася викинути його з голови, він звідти йти не збирався. Сидить собі, насмішкувато зуби скалить. Нащо я про нього думаю? Він же повний негідник! Хоча, згадуючи своїх знайомих та подруг, всі через таких негідників проходять. Це такий етап життя, вляпатися в кхм… так, туди, а потім навчитися дивитися під ноги, щоб цього більше не повторилося. Я цей етап обов'язково пройду.

Почала збиратися майже одразу як прокинулася. Сніданок вирішила пропустити, щоб від нервів не скрутило шлунок. Вдягла нову сукню, яка, дякуючи Розетті, була без корсета з купою ґудзиків позаду. Справилася я швидко, залишилося зробити зачіску.

Місцеві засоби для волосся, які я знайшла тут у ванній кімнаті, кращі, ніж ті, що були у Марти. Моє волосся стало ще м’якішим та блискучим. Добре розчісувалося та пахло польовими квітами. Я вирішила не ховати цю красу, а показати її цьому світу. 

Повністю розпустила його, лише взяла локони з боків та заколола на потилиці новими прикрасами, які ідеально поєднувалися зі сукнею. Це була чорна шпилька зі срібними камінцями, наче зорі на небі. Виглядала я спокусливо-ніжною панянкою. 

Потренувалася навіть плескати віями, щоб при нагоді почати давити на жалість. Ще б непогано навчитися робити очі, як у рудого кота з мультику. На що тільки не підеш, заради повернення додому. 

Взявши з собою листи від Ангуса та Дункана, вирушила штурмувати просторового мага.

Вийшовши з готелю, я рушила в напрямку Королівського замку, який був помітний здалеку. Його шпилі пронизували небо, наче срібні голки, а масивні стіни, викладені світлим каменем, виблискували на сонці. Замок височів на пагорбі, оточений доглянутими садами та кришталевими фонтанами.

Я дісталася до головних воріт приблизно за пів години. Вони були викувані з темного металу та прикрашені родовими гербами. Їх охороняли двоє вартових — високі, широкоплечі чоловіки у блискучих обладунках з вигравіруваним символом палаючого вогню. Обличчя вартових були суворими, і вони уважно оглянули мене, коли я наблизилася, наче я грабувати прийшла.

Пояснивши куди я прямую й показавши листи для переконливості, мене пропустили за ворота.

Всередині замок виявився ще більш грандіозним, ніж ззовні. Високі аркові стелі, вітражні вікна, що заливали коридори райдужним світлом, та гобелени на стінах. Зала просторого мага розташовувалася у західному крилі, як мені підказав один з придворних.

Діставшись до потрібної зали, я побачила перед собою двері з темного дерева. Поруч була невелика табличка: "Доріаз Валейн, Просторовий Маг. Приймальня".

Відчинивши двері, я потрапила до затишної кімнати. Стіни тут були оббиті темно-синім оксамитом, а єдине вікно виходило на внутрішній двір, де цвів чарівний сад. Уздовж стін стояли зручні м'які крісла, а посередині — низький столик із кількома книгами. Непогано він тут влаштувався, як на прийом до короля потрапила.

За столом сиділа жінка приблизно сорока років, з доглянутим, привітним обличчям. Її темно-каштанове волосся було акуратно зібране у високу зачіску, а вбрана вона була у елегантну темно-зелену сукню, яка підкреслювала її фігуру. Її очі, кольору лісового горіха, сяяли розумом та доброзичливістю. На столі перед нею лежали якісь папери, але вона одразу підняла погляд, помітивши мене.

— Вітаю, пані! Чим можу допомогти? Ви до пана Валейна? Ви записані? — її голос був м'яким та приємним, але трохи здивований.

— Вітаю! На жаль, ні! Я у терміновій справі! Ось, у мене є листи, які мені потрібно показати пану Валейну. Чи можу я потрапити до нього сьогодні? Мені дійсно дуже потрібно! — благально запитала я.

— Я зараз дізнаюся, присядьте на диван, — відповіла вона та енергійно підскочила зі стільця і побігла до кабінету.

Через погано зачинені двері було чутно приглушені уривки розмови.

— Яка дівчина? Я не приймаю відвідувачів… — відповів суворий чоловічий голос.

— У неї листи від Ангуса Дарея та вашого родича Дункана Кроула… — повідомила секретарка.

— Добре. Нехай заходить… — кинув роздратовано чоловік.

Секретарка вийшла та покликала мене рукою, щоб я заходила.

— Дякую! — сказала їй пошепки. Відкрила двері та застигла на місці.

Доріаз

Ці два дні я повністю поринув у роботу, щоб позбутися надокучливих думок. Поки мене не було, моя команда артефакторів працювала над покращенням зразків накопичувачів магії, які створив Ангус Дарей. Цей дивак не захотів працювати зі мною навіть за наказом короля. Єдине, що він погодився зробити, — це ємність для зберігання моєї магії.

Ідея створити такі накопичувачі спала мені на думку після моєї подорожі з Коліном на континент перевертнів. Тоді я також витратив забагато сил, переносячи нас обох з одного континенту на інший і назад. Тоді ж я вирішив: переміщати частину магії, яку не використовую, поки не подорожую світами — у накопичувачі. Це дасть змогу швидко відновитися, коли сили будуть потрібні.

Вже кілька років найкращі артефактори королівства працюють над удосконаленням цього винаходу. З Ангусом було б швидше, його талант прискорив би цей процес. Але що маємо, те маємо. Вже готові два накопичувачі, вони виглядають як маленькі скляні кульки. Цієї кількості замало, звісно, бо за один мій перехід, для повного відновлення, мені потрібні щонайменше п’ять таких ємностей. Щоб задіяти їх та відновити мій резерв, треба розчавити ці кульки в руці, і тоді моя магія повертається до мене через шкіру.

Я якраз збирався перевірити одну з кульок, як до мене зайшла Маріса, моя секретарка, і повідомила мені про якусь відвідувачку.

Дивина якась. За кілька років роботи тут, це вперше до мене завітали цивільні відвідувачі. Ще й з листами від найдивакуватіших моїх знайомих. Відвідувачка така ж дивна буде? Цікавість переважила бажання працювати, тож дозволив пустити її до мене.

У мене ледь щелепа не відвалилась, коли я побачив її… мою білу мишку! Вона була прекрасна, наче Богиня! Її довге волосся струменіло по тілу, мов сніжна лавина, майже чорна, строга сукня робила її невинною дівою. Якби я її не знав, то вирішив би, що це найкраща вихованка пансіонату для шляхетних дівчат.

Ми шоковано дивились один одному в очі кілька секунд, поки в один голос не закричали:

— Ви???

— Ви???

— Що Ви тут робите? — запитала вона, кидаючи блискавки з очей.

— Я тут працюю. А Ви що тут робите? — запитав її не менш роздратованим тоном. Я тільки почав менше думати про неї, а вона взяла і заявилася до мене в кабінет.

— Ви — Доріаз Валейн? — шоковано запитала вона.

— Вгадали! На дверях написано, читати наче ж вмієте! То що Ви тут робите? — хмурячи брови, запитав її.

— Ви ж казали, що Ваше ім’я — Різ? — тихо спитала вона.

— Це скорочений варіант, — вже спокійніше відповів їй. Вона гучно сіла на стілець навпроти мене та закрила обличчя руками, глибоко дихаючи. Кілька секунд їй знадобилося, щоб заспокоїтися.

— Добре! Хай буде так! Мене звати Алекса Браун. Я прийшла до просторового мага за допомогою… — почала вона, продовжуючи глибокі вдихи, наче їй важко дихати.

— Ви до нього прийшли! Яка допомога Вам потрібна? Я Вас уважно слухаю, — відкинувся на спинку стільця, щоб виглядати не як натягнута стріла, готова вистрибнути.

— Три тижні тому Ваш родич — Дункан Кроул, зробив велику помилку. Бажаючи повернути зі світу мертвих доньку своєї сусідки, він перемістив мене з мого світу до вашого…

Я ошелешено на неї подивився. Вона — іншосвітянка? Тепер все стало на свої місця! Всі її дивні вчинки, слова, поведінка… Вона з іншого світу!

— Що? Як він це зробив? Він же маг середнього рівня! Це неможливо! — майже переходячи на крик, запитав її.

— Звідки мені знати! Прочитайте його листа! Цей старий відмовився повертати мене назад, тільки відправив до… Вас! Щоб Ви повернули мене до мого світу! — роздратовано відповіла вона. Тепер впізнаю свою колючку.

Та коли до мене дійшов сенс її слів, я майже зблід. Тобто я повинен повернути її додому? Назавжди?

— Ні! — кинув їй сердито.

— Чому ні? Ви єдиний, хто може це зробити! Мені більше нікуди звернутися по допомогу! — злякано промовила вона.

Справа не в тому, що я не можу, я просто не хочу. Так, егоїстично, але це факт. Коли я її залишав у тому трактирі, я подумав, що колись зможу зустріти свою мишку десь на вулиці чи в крамниці, та якщо я відправлю її до іншого світу, ми більше не побачимося ніколи.

— Я виконую лише накази короля. Ви до королівської сім’ї не маєте жодного відношення! — сухо сказав їй.

— Почитайте листи, будь ласка! Може після них Ви передумаєте, — майже благально попросила Алекса.

Я відкрив перший лист, від дядька моєї матінки. Він багато вибачався, що зробив таке з бідною дівчинкою, просив виправити його помилку та пообіцяв більше такого не робити, благаючи не наказувати його. Я кинув цей лист у відро для сміття. Від цього дівчина округлила очі.

Другий лист від Ангуса. Оце дійсно несподівано. Він писав, що завдяки цій дівчині у нашому світі з’являться дуже корисні винаходи, тому вона заслуговує, щоб її повернули додому. Пообіцяв від себе допомогти з накопичувачами. Нічого собі!

— Ви Ангуса причарували чи що? Щоб він на таке погодився, треба було дуже добре постаратися, — насмішкувато запитав її.

— Ми стали друзями, я йому допомогла, він мені. Ніхто нікого не причарував, — проричала вона.

— Це дійсно шокує. Я знаю Ангуса кілька років. Впертішого мага я досі не зустрічав. Він навіть королю відмовив, а ви змогли за кілька днів спілкування розтопити його черству душу, — усміхнувся їй кутиком рота.

— Ви на щось натякаєте? — крізь зуби запитала дівчина. — Ангус, порівняно з Вами, наймиліше створіння. Бездушний чобот тут тільки Ви!

— Ви впевнені, що образами вмовити мене буде легше? — зі смішком запитав її.

— Хто ще має таку силу, як Ви, здатну мандрувати світами? — проігнорувала вона моє питання, задиркувато піднявши підборіддя.

— Просторовий маг Його Величності короля перевертнів, — відповів їй, дивлячись, як з’являється надія в її очах.

— Чудово! Як туди потрапити? — розправивши плечі, запитала вона.

— На кораблі через весь океан, — вона зблідла. — Якщо не потонете через шторм і доберетеся до мага, то Вам все одно не вдасться повернутися додому.

— Чому? Він такий самий самозакоханий впертюх, як Ви? — піднявши брову, запитала вона. Моя колючка, як же я сумував за цим. Дурень? Дурень!

— Ні, я такий один у цьому світі, — усміхнувся їй кутиком губ. — Щоб потрапити до королівського мага, потрібно отримати дозвіл від самого короля. Але й тут виникає проблема. Він славиться дуже великою захопленістю жіночою красою. Його гарем налічує понад сто наложниць різних рас. Якщо Ви прийдете до нього за допомогою, то замість того, щоб повернути Вас додому, він може зробити головною наложницею, завдяки Вашому гарненькому личку. Отже, не рекомендую туди сунути свій маленький носик.

Її обличчя кілька разів змінювало вираз. Спочатку вона пожвавішала, потім зблідла й одразу зашарілася. Почервоніла від того, що я визнав її гарною? Яка милість.

— Чому Ви не хочете мені допомогти? Це настільки складно? — сумно запитала вона, дивлячись на мене вологими очима. Від цього в мене защеміло серце. Так, мені складно, але не через втрату сили…

— Так! Я тільки повернувся з іншого королівства, де перемістив колишнього короля до іншого світу. Тепер я виснажений і не можу нормально виконувати свої обов'язки ще кілька тижнів. Якщо я поверну Вас, це ще відбере у мене багато часу на роботу, — частково розповів їй правду.

— Це тому Ви були овочем в дорозі? — зі співчуттям запитала Алекса.

— Так, — коротко кинув їй.

— Я майже тиждень провела в тому ящику, нас мало не вбили, потім на коні під дощем… з Вами, щоб дістатися до… Вас. І все марно. Це якась дурна насмішка Долі… — ледь чутним голосом сказала вона. — Мені потрібно додому. У мене там рідні, друзі, життя… А тут я дивна чужинка. Печерна людина!

Хотів їй відповісти, що шкодую про те, що сказав, але почув голос матінки та Маріси.

— Він у кабінеті?

— Так, але у нього відвідувачі, почекайте трохи, будь ласка…

Дідько! Я зовсім забув про матір! Обіцяв навідати, та відволікся на роботу. Завтра у неї день народження, а я ще не знайшов акторку… Може Вільям правий, я дійсно закоханий і тепер замість мозку — в’язка каша?

Наступне я сказав раніше, ніж подумав:

— Я відправлю Вас додому лише за однієї умови!

— Я згодна! Яка умова? — її очі засвітилися від надії.

— Будете місяць моєю фіктивною нареченою! Щоб моя мати повірила! — швидко сказав я, чуючи, що матінка проривається вже з боєм.

— Ви з коня впали та головою вдарилися? — сердито відповіла вона.

— У Вас кілька секунд на роздуми! Іншого варіанту не запропоную, — напружено чекав її відповіді.

— Які гарантії, що через місяць Ви мене відправите додому? — запитала мене, прижмурившись.

— Складемо магічний контракт! Якщо я його не виконаю, будуть великі наслідки для мого життя! Швидше! — чую вмовляння Маріси за дверима, ще трохи та мати вломиться сюди.

— Такий грізний королівський маг, а мамусю боїтесь, — пирснула вона від сміху. — Добре, згодна!

Як тільки вона промовила останнє слово, я вискочив з-за столу та підбіг до переляканої від моїх дій Алекси. Одним рухом підхопив її за талію, ставлячи на ноги, та впився пристрасним поцілунком.

Достатньо було б просто притулитися до її губ, але я не втримався, надто довго цього бажав. Вони дійсно солодкі, м'які, ніжні. Я поглибив поцілунок з такою жадібністю, мов від цього залежало моє життя. Вона відповіла мені на поцілунок таким самим натиском, занурюючи свої ніжні руки мені в волосся на потилиці й притягуючи до себе ще ближче, від чого мій мозок відключився повністю. Я забув про існування всього світу. Зараз є тільки вона і я, і наші язики, які сплелися в шаленому танці.

Я так захопився, що не почув, як у кабінеті з'явився хтось інший.

— Кхм, кхм… — почулося десь недалеко чиєсь покашлювання.

Мені відірватися було важко, вона зробила це перша, одну мить дивлячись на мене потемнілим від бажання поглядом своїх великих синіх очей. Потім відскочила від мене, мов вжалена.

Ми повернулися у бік дверей, де стояла моя матінка, склавши руки на грудях, а також Маріса з винуватим поглядом, переминаючись з однієї ноги на іншу.

— Вибачте, що завадила вашій… розмові. Синку, не познайомиш нас? Це та сама наречена? — підозріло примружилася вона.

— Мамо, наступного разу раджу не вриватися у мій кабінет, а то побачиш, як ми робимо тобі таких бажаних онуків, — сказав їй і подивився на почервонілу, мов помідор, Алексу. Вона підвела на мене свої шоковані очі. — Знайомся, кохана, це моя матінка — Ровена Валейн, магиня води вищого рівня. Мамо, це моя наречена — Алекса Браун.