Раді Вас бачити!

Алекса

 

Прокидатися в його гарячих обіймах стало моєю найкращою звичкою, як і приймати разом ванну. Потім я весь день відчувала на собі відлуння його дотиків.

Не знаю, що саме вчора сказала йому мати — я не стала розпитувати, захоче — сам розповість. Але Різ став ще ніжнішим і водночас палкішим, ніби хтось справді хотів забрати мене в нього. Невгамовна жінка! Твій син щасливий, що тобі ще потрібно?

 

Сьогодні був перший день, коли Вільям не прийшов. Уроки закінчилися, і в маєтку стало незвично тихо й навіть нудно. 

 

Пообідавши наодинці, я відчула, як у голові зріє божевільна ідея: піти на роботу до Доріаза й нагодувати його… обідом. Від цієї спокусливої думки мене кинуло в жар.

 

Я вирішила підготуватися ретельно. Одягла новий комплект мереживної білизни — вугільно-чорної, якраз під колір вбрання мого чоловіка. Зверху накинула сукню з тонкої тканини, зовсім не пишну, яка м’яко окреслювала фігуру. Взяла про всяк випадок плащ і просторову сумку.

 

Спустившись на кухню, я приготувала кілька сендвічів “для прикриття” і попросила Коліна підготувати для мене екіпаж. Управитель здивувався моєму раптовому бажанню покинути дім, але мовчки виконав доручення.

 

— Будьте обережні, пані Алексо! Нікуди самі не йдіть і ні з ким не спілкуйтеся, — дав мені останні настанови Колін, зачиняючи дверцята екіпажу.

 

— Добре, я лише до Різа — і одразу додому, — пообіцяла я.

 

На крилах кохання я долетіла до робочого крила палацу. В приймальні мене зустріла усміхнена Маріса. Бідна жінка була майже з головою завалена горами сувоїв, паперів та шкіряних тек.

 

— Вітаю, Марісо! Доріаз у себе? — запитала я, відчуваючи, як серце шалено калатає від усвідомлення моєї майбутньої витівки.

 

— Доброго дня, пані Алексо! Ні, він зараз у відділі артефакторів, — відповіла вона, відриваючись від роботи. — Зачекайте в кабінеті, я зараз повідомлю йому, що ви прийшли.

 

— Дякую, ви мене дуже виручите! — я ледь стримала переможну усмішку.

 

Це було навіть краще, ніж я планувала. Щойно двері кабінету зачинилися за мною, я почала діяти. Швидко скинула сукню, акуратно згорнула її в просторову сумку і залишилася в одній лише мереживній білизні. Накинула зверху плащ — про всяк випадок, якщо хтось вирішить зайти без стуку — і по-господарськи всілася в його масивне шкіряне крісло. Тепер залишалося лише чекати на господаря кабінету.

 

Минуло близько п’яти хвилин, перш ніж Доріаз увійшов до кабінету. Побачивши мене у своєму кріслі, він зупинився на порозі, здивовано кліпаючи очима.

— Щось сталося, кохана? — стурбовано запитав він.

 

— Закрий, будь ласка, двері на замок, — попросила я ніжним голосом, спокусливо прикушуючи нижню губу. Його брови злетіли вгору від подиву, але він мовчки виконав моє прохання.

 

Я повільно підвелася, щільно кутаючись у плащ, і крок за кроком підійшла до нього.

— Що ти задумала, бешкетнице? — грайливо запитав Різ, хоча в його очах уже почав розгорятися вогонь.

 

Замість відповіді я скинула плащ, який м’якою хмаркою впав до моїх ніг. Доріаз завмер.

— Ти не перестаєш мене дивувати, мишко… — хрипким голосом промовив він, роздивляючись мене голодним поглядом з ніг до голови. — Ти прекрасна, кохана!

 

— Я привезла тобі обід, щоб ти не голодував… сідай на диван, — я легенько штовхнула його в бік шкіряної софи.

 

Він слухняно сів, не зводячи з мене палкого погляду. Я опустилася на коліна прямо перед ним і впевненими рухами почала розстібати його штани. Я чула, як його дихання стає важким і уривчастим від збудження, яке вже неможливо було приховати.

 

Я бачила, як напружилися м’язи на його руках, коли він вчепився пальцями в край дивана, намагаючись стриматися.

Я діяла повільно, насолоджуючись своєю владою над цим сильним чоловіком. Мої губи торкнулися його гарячої, пульсуючої шкіри, і я відчула, як він здригнувся всім тілом. Кожен мій рух, кожне торкання язика викликало в нього хвилю збудження, яку не могла приховати жодна витримка.

 

— Алексо… — вистогнав він, і моє ім'я прозвучало як благання. Його пальці зарилися в моє волосся, але він не відштовхував, а лише притискав мене ближче, направляючи.

 

Я відчувала смак його збудження, бачила, як на його обличчі відбивається суміш задоволення та майже болісної насолоди. Коли я пришвидшила темп, заглиблюючись сильніше, Доріаз різко видихнув, його тіло вигнулося. За мить він видав глухий, тваринний звук, здаючись на милість того задоволення, яке я йому дарувала. 

 

Коли я підвелася, Доріаз не став чекати ні секунди. Він підхопив мене під стегна, змушуючи обхопити його торс ногами, і одним рухом посадив на себе. Тонка тканина моїх трусиків тертям об його штани висікала іскри збудження, а мереживо білизни здавалося зайвою перешкодою, яку він швидко відсунув убік.

 

Коли ми нарешті з’єдналися, я мимоволі закинула голову назад, видаючи довгий, солодкий стогін. Відчуття повноти було настільки гострим, що на мить усе перед очима попливло. Доріаз міцно стиснув мою талію, втискаючи пальці в шкіру, і почав рухатися — впевнено, глибоко, задаючи ритм, від якого збивалося дихання.

 

— Дивись на мене, — прохрипів він, змушуючи мене відкрити очі.

 

Його погляд був темним, майже чорним від жаги. Я почала рухатися в такт його поштовхам, відчуваючи, як усередині все стискається в тугий вузол. Кожен рух відгукувався електричним розрядом, що пронизував тіло від кінчиків пальців до коріння волосся. Я вчепилася нігтями в його плечі, намагаючись втриматися на цій хвилі насолоди, яка ставала дедалі вищою.

 

Звуки в кабінеті розчинилися в нашому диханні. Хлюпання вологої плоті, низький рик Доріаза, коли він штовхав сильніше, і мій безладний шепіт — усе змішалося в один суцільний потік пристрасті. Я відчувала, як його гаряче тіло напружується під моїми руками, як пульсує магія в його жилах, відгукуючись на мій стан.

 

Темп ставав несамовитим. Я відчула, як насолода починає вибухати всередині тисячею дрібних зірок. Доріаз різко притягнув мене до себе, впиваючись у мої губи владним поцілунком, і в цей момент нас обох накрило фінальною хвилею. Його тіло вигнулося, м’язи закам’яніли, а з грудей вирвався тваринний стогін. Я здригалася в його обіймах, відчуваючи кожну пульсацію, кожну краплю його любові, що тепер належала лише мені.

 

Кілька хвилин ми приходили в себе, міцно обіймаючись. 

— Це найкращий обід у моєму житті! — засміявся Різ, занурюючись обличчям у моє розпатлане волосся та вдихаючи його аромат.

 

— Я його справді принесла, просто вирішила почати з десерту, — усміхнулася я, заглядаючи в його очі, що все ще блищали від задоволення.

 

— А добавка буде? — грайливо запитав він, притягуючи мене за талію ще ближче, ніби натякаючи, що робота може почекати.

 

— Ні, хорошого потрошку! Наступна порція — тільки вдома. Тобі ще працювати треба, — я напустила на себе суворий вигляд і повчально підняла вгору вказівний палець.

 

— І як мені тепер працювати з цією дурнуватою усмішкою на обличчі? — побідкався він. — Підлеглі ж боятися перестануть! Вирішать, що я якихось магічних грибів нанюхався.

 

Він почав обсипати моє тіло короткими, лоскотними поцілунками, змушуючи мене вигинатися від сміху.

— Це вже твої проблеми. Моя справа була — нагодувати тебе, — я востаннє поцілувала його в кінчик носа і рішуче встала з його колін.

 

— Зараз я допоможу, — сказав Доріаз і злегка махнув рукою.

 

Я миттєво відчула, як мою шкіру огорнуло приємне, лоскотне тепло. Магія? Я поглянула на себе і здивовано кліпнула очима: я була абсолютно чистою. Жодного сліду нашого бурхливого “обіду” не залишилося.

 

— З твоїм постійним виснаженням я іноді забуваю, що ти могутній маг, а не звичайний чоловік. Як круто! Ти магією можеш не тільки одяг сушити, а ще й тіло мити? — я шоковано дивилася на нього.

 

— Я все можу потроху. Після того, як тебе поверну, буду дивувати тебе частіше. Зараз я бережу сили, щоб частину в накопичувач помістити, все інше треба для твого безпечного перенесення.

 

Слова про “перенесення” на мить затьмарили мій настрій. Це нагадування про те, що незабаром нам доведеться розлучитися, хоч і на короткий час, боляче кололо серце. Але дивлячись на Доріаза, я розуміла: він зробить усе, щоб я повернулася.

 

Він усе ж таки з’їв справжній обід, і я, поцілувавши його на прощання, залишила кабінет. Я і так забрала забагато його робочого часу.

 

Вже майже на виході з палацу, коли я вже бачила попереду світло великого холу, хтось раптово затулив мені рота міцною долонею і грубо затяг у напівтемну комору. Серце вмить провалилося в п’яти від дикого страху. Тут було волого й сиро, неприємно тхнуло старим ганчір’ям та пилом.

 

— Не кричи, а то шию скручу, — просичав над вухом низький чоловічий голос.

 

— Відпусти її, Деріне, і залиш нас наодинці, — пролунав жіночий голос, який я впізнала б із тисячі.

Ровена. Мати Доріаза.

 

Я шоковано завмерла, не зводячи з неї очей. Вона холоднокровно запалила магічний світильник і звичним жестом створила навколо нас купол тиші. Чоловік вийшов, замкнувши двері з того боку. Я опинилася в пастці.

 

— Що все це означає? Поясніть! — сердито зажадала я. Що цій жінці знову від мене потрібно?

 

— Хотіла побалакати без зайвих свідків, — холодно відповіла вона, сідаючи на єдиний старий стілець, що стояв у кутку.

 

— Про що? Чому саме так, а не по-людськи — в парку чи в таверні? — обурилася я, войовничо склавши руки на грудях.

 

— Тому що ніхто не повинен знати, що я з тобою розмовляла. Мені неабияк пощастило зустріти тебе тут, інакше довелося б виманювати тебе з маєтку сина, — вона видавила з себе глузливу, майже зміїну посмішку.

 

— Я вас слухаю, — сухо кинула я. Хотілося, щоб вона швидше сказала те, що задумала, і дала мені піти. Це місце і ця розмова викликали в мене огиду.

 

— Розірви заручини з Доріазом і зникни з його життя назавжди! — раптом прогарчала вона, і її очі блиснули недобрим вогнем.

 

— Це неможливо, — спокійно відрізала я, скептично піднявши брову. — Це все, що ви хотіли сказати?

 

— Ні, не все! Хочу тобі дещо розповісти: наша родина славиться найсильнішими магами протягом восьми поколінь! Доріаз не просто так єдиний на цьому континенті просторовий маг найвищого рівня — це заслуга всіх наших предків, які століттями підтримували чистоту крові, пов'язуючи життя лише з магами віщого рівня! — пафосно почала вона, але я не дала їй закінчити.

 

— А як же Дункан? — холодно перебила я її. 

— Ваш родич — лише маг середнього рівня. Очевидно, чистота роду десь таки дала збій? 

 

Я згадала того клятого діда, який силоміць висмикнув мене з мого світу, і на душі стало ще гірше.

 

— Не смій називати цього байстрюка моїм родичем! — прошипіла вона, і повітря навколо неї затремтіло від магічної напруги. 

 

— Він — помилка, яку нагуляв мій дід із безродною покоївкою. Він взагалі не мав з’являтися на світ!

Її очі запалали холодною, несамовитою люттю. 

 

— Дункан — єдина ганьба нашої родини! І я не дозволю, щоб мої онуки стали такими ж ізгоями! Ти взагалі розумієш, що на тебе чекає? Ти народиш магічно слабких дітей від найсильнішого мага континенту! Власний рід їх зненавидить, над ними насміхатимуться. Їх ніколи не візьмуть на нормальну посаду при королівському дворі. У найкращому випадку вони стоятимуть у портальній залі, переміщуючи на дрібні відстані кожного зустрічного! Ти цього для них хочеш? — Вона підступила ближче, її голос став схожим на шелест сухої трави. — Доріаз теж з часом пошкодує, що зв'язався з тобою. Йому буде соромно називати їх своїми дітьми, і тоді тебе зненавидить ще й він. А знаєш, чому ще ти йому зовсім не пара? Скільки ви, люди, живете? Сімдесят-вісімдесят років? А Доріаз зі своїм рівнем сили проживе до ста сімдесяти! Ти здохнеш набагато раніше за нього, залишивши його вдівцем у самому розквіті сил. То нащо взагалі псувати йому життя своїм коротким існуванням?

 

— Проте це життя буде щасливим… — тихо мовила я.

 

Я намагалася триматися, але вона все ж домоглася свого: сумніви, наче отруйні змії, прокралися в моє серце. Чи маю я право прирікати Доріаза на роки самотності? Чи маю право дарувати йому дітей, яких зневажатиме власне оточення?

 

— Це твоє коротке щастя перекриє всі майбутні біди? Кожна мати бажає для своєї дитини найкращого! Я хочу сили та величі для Доріаза, а ти лише стаєш йому на заваді! — вона різко підвелася зі стільця. — Ти не даси нічого хорошого ні своїм дітям, ні моєму сину! Зникни, поки я не прибрала тебе сама!

 

— Ви… ви вб’єте мене, якщо я не піду? — я шоковано втупилася в неї, не вірячи, що вона може так відкрито погрожувати розправою.

 

— Мені не доведеться бруднити руки, — хижо посміхнулася Ровена. — Тебе вб’є король. Після того, як тебе звинуватять у вбивстві принца Вільяма.

 

— Ви про що? — прошепотіла я, ледь стримуючи істеричні сльози, що вже кілька хвилин душили мене зсередини. — Яке вбивство принца?

 

Вона повільно дістала з маленької кишені сукні червону скляну капсулу, що зловісно виблискувала в світлі магічного ліхтаря. Я нічого не розуміючи дивилася на цей предмет, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний холодок.

 

— Це отрута кривавої змії, від якої не існує ліків. Король заборонив її виготовлення ще кілька років тому, але якщо знати, де шукати, можна дістати навіть таку рідкісну речовину. У мене є три такі капсули. Вони не звичайні, а магічно пов'язані між собою. Одна зараз у мене, інша вже захована серед твоїх речей, а третя — у принца.

 

Вона піднесла червону сферу до моїх очей, і в її глибині ніби запульсувала сама смерть.

— Як тільки я дізнаюся, що ти передумала зникнути або зважилася розповісти комусь про нашу розмову — мені вистачить одного слова, щоб активувати викид отрути в кімнаті Вільяма. Його не стане за десять хвилин. Другу капсулу знайдуть у тебе — я потурбуюся, щоб ти стала першою і єдиною підозрюваною. За вбивство спадкоємця трону тобі світить страта в найжорстокіший спосіб: король особисто спалить тебе живцем своєю вогняною магією на центральній площі, на очах у всього міста!

Ровена зробила паузу, насолоджуючись моїм заціпенінням, і її голос перейшов у солодке шепотіння: — Перед смертю ти побачиш обличчя Доріаза, сповнене ненависті до людини, яка вбила його найкращого друга та розтоптала його кохання. Це буде останнє, що ти запам'ятаєш.

 

Я стояла мов закам'яніла. Вона говорила ці жахливі речі з маніакальною насолодою, ніби вже бачила на власні очі площу, вогонь і мій попіл. У коморі стало так холодно, що я перестала відчувати власні пальці.

 

— Доріаз усе одно дізнається, що ви приклали до цього руку. Коли емоції вщухнуть, він зрозуміє... — промовила я тремтячим голосом, намагаючись знайти хоч якусь опору.

 

— Не дізнається. А якщо і так — я все одно буду задоволена, що здихалася тебе, — холодно відрізала вона. — До того часу його втішатиме Шерон. Вона швидко завагітніє, і в нього не буде іншого виходу, окрім як одружитися з нею та виховувати магічно сильних спадкоємців. Наш рід не буде спаплюжений людинкою. Я виграю в будь-якому разі.

 

— Ви — монстр! — прогарчала я через силу. — Ви готові погубити кілька життів заради “чистоти крові”! Це божевілля! Ви божевільна!

 

— Це не божевілля, це порятунок моєї дитини від необдуманих кроків! — прошипіла вона, наближаючи своє обличчя до мого. — Будь розумницею, зникни спокійно — і всі лишаться живими. Сподіваюся, ти мене зрозуміла. А тепер зникни з моїх очей! Деріне, відчини!

 

— Мені потрібні лише два тижні... і я зникну, — прошепотіла я голосом, у якому вигоріла остання надія. — Не вбивайте принца, благаю.

Замок у дверях сухо клацнув. Вони відчинилися, випускаючи мене назад у життя, яке більше ніколи не буде щасливим.

 

Доріаз

 

Після обіду робота зовсім не клеїлася. Я дивився в папери, але бачив лише Алексу: як вона опускалася на коліна, як виглядала у своєму відвертому, неймовірно спокусливому вбранні... Такий “обід” я пам'ятатиму до скону.

 

Єдине корисне, що я встиг зробити — наповнив накопичувач. Хоча і це пройшло не надто гладко. Артефакт почав поводитися дивно: зсередини чувся виразний звук тріску, хоча візуально поверхня залишалася цілою. Ронан пообіцяв розібратися з цією аномалією.

 

Я покладав на ці накопичувачі великі надії. Вони мали допомогти витягнути мою мишку з її світу без фатальних наслідків для мого власного резерву. Без них усе ставало значно складнішим. Моїх сил вистачило б, щоб стрибнути туди й назад наодинці, але я ще ніколи не здійснював міжсвітовий перехід із кимось на руках. Я не знаю точно, скільки магії може поглинути такий стрибок.

 

Ледь дочекавшись вечора, я буквально помчав до своєї крихітки — встиг засумувати за нею так, ніби ми не бачилися вічність.

Якби хтось іще місяць тому сказав мені, що я буду літати палацом, наче закоханий підліток, я б просто розреготався йому в обличчя, почувши таку нісенітницю. Королівський маг, холоднокровний і стриманий... і ось я тут, рахую хвилини до зустрічі з жінкою, яка перевернула мій світ догори дриґом. Кожна думка про неї викликала мимовільну усмішку, яку я марно намагався приховати від цікавих очей придворних.

 

Я вже уявляв, як відчиню двері нашої спальні, як вона обернеться на мій крок... 

Повернувшись додому, я зустрів похмурого Коліна. Він чекав мене у холі, нервово міряючи кроками підлогу.

 

— Що трапилося? — занепокоєно запитав я друга, відчуваючи, як передчуття біди липкою хвилею прокотилося по спині.

 

— У вас з Алексою нічого не сталося? Вона повернулася сама не своя, вся червона від сліз. Зачинилася у кімнаті й наказала не турбувати її, навіть на вечерю кликати заборонила. Навіть Лерію виставила за двері, — розповів він.

 

Серце миттєво забилося в шаленому ритмі — суміш страху та раптової люті на того, хто міг образити мою мишку.

 

— У нас точно все добре. Я б сказав — краще не буває. Вона вийшла від мене абсолютно щасливою, — розгублено відповів я і, не чекаючи більше ні секунди, кинувся наверх.

 

Біля її дверей я зупинився на мить, щоб перевести подих і вгамувати хвилювання. Тихенько постукав. Спробував натиснути на ручку, але замок не піддався.

— Алексо, кохана, впусти мене! — покликав я її.

 

— Залиш мене, будь ласка... я хочу спати, — пролунав із-за дверей її тремтячий голос, від якого мені стало фізично боляче.

 

— Що трапилось? Я тебе чимось образив? — запитав я, важко ковтаючи клубок, що підступив до горла. 

 

— Ні, ти нічим мене не образив. Я просто не дуже добре почуваюся, але скоро стане краще. Залиш мене, поговоримо пізніше, — відповіла вона напрочуд спокійно, але я все одно почув приглушене схлипування.

 

— Ти плачеш? Тобі боляче? Давай я покличу цілителя! Ти мене лякаєш, Алексо! — я не здавався. Як я міг піти, знаючи, що їй погано? Кожен звук її болю відгукувався в мені фізичним ударом.

 

— Не треба! Я не хвора! Доріазе, йди, будь ласка! — крикнула вона, і в її голосі прорвалися майже істеричні нотки.

 

— Добре, я піду, але ненадовго! Я не зможу заспокоїтися, поки не дізнаюся, що сталося! — відповів я, важко зітхаючи.

 

Не почувши більше нічого у відповідь, я попрямував донизу. Мені потрібно було знайти Лерію — можливо, вона помітила щось, чого не бачив я.

 

— Коліне, де Лерія? — запитав я, щойно спустившись на перший поверх.

 

— На кухні. Ти дізнався хоч щось? — стривожено запитав друг.

 

— Нічого. Сказала, що хоче спати і поговоримо пізніше. Я взагалі нічого не розумію! — я в розпачі запустив пальці у власне волосся, міцно стискаючи його.

 

— Може, в неї… кхм… ну, ці… “дівочі справи”? — ніяково пробурмотів Колін, відводячи погляд. — Лерія в такі дні теж сама не своя ходить.

 

— Але сьогодні в кабінеті… — я вчасно замовк, відчувши, як обличчя обдало жаром, але Колін і без слів усе зрозумів.

 

— Ну, може, якраз після зустрічі й почалося… — він знизав плечима, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення.

 

У цей момент з’явилася Лерія. Я буквально підлетів до неї, від чого дівчина перелякано на мене втупилася.

— Леріє, ти щось знаєш? Що сталося, коли вона повернулася? — випалив я, мимоволі схопивши її за плечі.

 

— Пане Валейн, я сама нічого не розумію, — сумно відповіла вона, не намагаючись вирватися. — Щойно пані Алекса приїхала, вона стрімко побігла до кімнати. Я встигла заскочити слідом, поки вона не зачинилася. Вона була вся заплакана, очі опухли від сліз... Я намагалася дізнатися, що трапилося, чим допомогти. Але вона лише твердила, що все добре і їй нічого не треба. Попросила залишити її саму і не турбувати, поки вона сама не вийде.

 

— Чортівня якась! Трясця! — вилаявся я, не стримуючи люті.

 

Я з силою вдарив кулаком по одвірку. Ненавиджу відчувати себе безпорадним! Особливо, коли це стосується її.

– Вечерю не накривайте, але залиште на кухні, раптом зголодніє. Я буду в кабінеті, – кинув я Коліну та пішов на другий поверх.