Раді Вас бачити!

Доріаз

Вечір минув доволі спокійно, якщо не брати до уваги нашу зустріч у ванній. Ця смілива мишка зовсім не боїться провокувати мене або ж просто не розуміє наслідків. Навіть погроза відкусити її гострий язичок не справила на неї жодного враження. На словах вона погоджується так більше не робити, але очі говорять інше: їй подобається мене дражнити, тому вона повторить це за будь-якої іншої нагоди.

І я мав рацію. Те, як вона розповідала про піцу, не на жарт розбурхало мою уяву — аж у горлі пересохло. Знову смикає кота за вуса, безстрашне дівчисько. Я змусив себе не реагувати на її спроби вивести мене на емоції, і мені це вдалося — через сміх. 

Щойно я розсміявся, вона одразу втратила інтерес зачіпати мене за живе.

В іншому — мені сподобалося з нею розмовляти, я отримував велику насолоду від простого спілкування.

Її питання про кімнати дещо спантеличило мене, довелося відверто збрехати. Не скажу ж я, що поселити її поруч — це моя примха, а не необхідність через слуг? Через них, звісно, також, але більше — через моє власне бажання тримати її поруч.

Сам себе вже не розумію. Мої думки розриваються навпіл: одна частина хоче якнайшвидше це все закінчити й відпустити її, інша — рветься до неї, шалено бажаючи зробити своєю.

Коли нарешті опинився в ліжку, засинаючи, в голові все ще лунало її ніжне: “На добраніч, Різ”.

Зранку на мене чекав запашний сніданок та заінтригований Колін, який приніс цей самий сніданок прямо до мене в кімнату.

— Я уважно слухаю! Ледь дотерпів до ранку, — Колін завалився у крісло й закинув ногу на ногу, готуючись поглинати кожне моє слово.

— Слухай, ти точно колишній військовий, а не місцева пліткарка? Спілкування зі слугами погано на тебе впливає, друже! — засміявся я.

— Тобі скоро на роботу! Не відволікайся, розповідай давай, — насупив брови Колін.

Поки я снідав, коротко переповів йому події, щоб він був у курсі справи та міг підтримувати нашу легенду.

— Оце так історія! Переплюнула всі романтичні книжки Лерії, — промовив він згодом.

— Ти досі з нею? Пів року вже, здається? На тебе це не схоже, — задиркувато запитав я.

— Ми зараз про тебе говоримо, не переводь тему! — похмуро відповів Колін. — Хочу впевнено сказати одне: вам і грати нічого не потрібно. Від вас аж шкварчить коли ви поруч. Це навіть сліпому видно.

— Не перебільшуй, це лише гра для слуг! Лерії — ні слова! — загрозливо сказав я йому.

— Та само собою, не переймайся! Я все розумію. Допоможу всім, чим зможу, — спокійно відповів він і додав: — За пів години приїде мадам Розетта з одягом. Лерія вже зняла мірки її взуття, тож я замовив кілька пар, а також дещо з прикрас на перший час. Потім сам будеш дарувати подарунки своїй нареченій. Також я підготував дещо для твоєї матері.

— Дякую, друже! Що б я без тебе робив?! — усміхнувся я. — Ще одне: завтра до нас на вечерю прийде Вільям. Алексі треба поговорити з головним кухарем, щоб він допоміг приготувати страву з її світу. Проведи її на кухню після того, як вона закінчить з одягом, та познайом їх, — дав я вказівки на день, починаючи збиратися на роботу.

— Буде виконано, пане Валейн! — жартома схилив він голову. — Екіпаж чекатиме о шостій годині вечора, не запізнюйся!

З цими словами він вийшов із кімнати. За кілька хвилин я був повністю зібраний і поспішив на роботу.

Біля дверей Алекси я зупинився, роздумуючи, чи варто привітатися та побажати гарного дня? Ні, не буду. А що, як вона ще спить або знову стоїть посеред кімнати у своїй надто відвертій білизні? Я ж потім цілий день працювати не зможу.

Треба буде якось розпитати про одяг її світу. Якщо вона плутається в довгій сукні, отже, там їх не носять? Одягають короткі сукні чи штани, як чоловіки? Сподіваюся, вони ходять не в такому вбранні, яке було на ній. Думка про те, що її такою бачили інші чоловіки, викликала напад люті. Трясця! Не треба про це думати.

Шкода, що я досі не бував у її світі. Я ігнорував його через відсутність магії, яку зовсім не відчув, коли одного разу створив туди розлом. Не міг уявити, чим наш магічний світ він зможе доповнити. Виходить, що дарма. Обов’язково навідаюся туди колись... можливо, щоб ще раз побачити свою білу мишку…

Алекса

Давно я так гарно не спала. Кожна клітинка мого організму була легка, мов пір’їнка, хотілося літати, наче пташка. Сонечко яскраво світило у вікно, даруючи приємне літнє тепло. Настрій був пречудовий.

Скоро повинна прийти мадам Розетта, тож треба вмитися та переодягнутися. Я зайшла у ванну й одразу помітила камінці, які були прикріплені до стінки. Мабуть, поки ми вчора вечеряли, Лерія потурбувалася про цей дуже важливий момент. 

Ризикувати й ходити до ванної Доріаза я більше не буду. Краще дражнити його там, де є люди, а не наодинці. Знаю, що на цю делікатну тему його краще не чіпати, та воно якось само собою виходить. Може, мені варто язика прикушувати, аби він мені його не відгриз?

Згадалося, що саме він робив із цим язиком учора в кабінеті... Хвиля жару обпалила мої щоки, а після — спустилася донизу живота. Як же добре він цілується… Це справді було вчора? Таке враження, що вже тиждень пролетів, не менше.

Я вмилася холодною водою, щоб щоки так не палали, і повернулася до кімнати якраз вчасно — у двері постукали.

— Пані Алексо! Можна зайти? Це Лерія та мадам Розетта, — почувся голос дівчини.

— Так, звичайно, заходьте! — гукнула їй через двері.

Переодягнутися я не встигла, тому про всяк випадок накинула на себе ковдру. Раптом із ними хтось із чоловіків — Колін, наприклад, чи Різ проходитиме повз? Але ні, до кімнати зайшли тільки Лерія та мадам Розетта. 

Остання тримала велику сумку; я підозрювала, що вона просторова, як у мене й там лежать готові сукні для сьогоднішнього вечора.

— Вітаю, пані Алексо! Я така вдячна вам, що ви обрали саме мене для пошиття вашого гардероба! Дякую вам! — вклонилася мені жінка.

Мені стало якось ніяково — я ж не аристократка якась.

— Це вам дякую за ваші чарівні руки. Я закохалася в усі ваші сукні! — щиро сказала я, скидаючи ковдру.

Мадам Розетта одразу оглянула мене професійним поглядом.

— Що це на вас? Яка чудова ідея! — у неї загорілися очі від побаченого.

Отже, я не помилилася, коли обрала її своєю кравчинею.

— Якраз про це я також хотіла з вами поговорити, — хитро усміхнулася я.

Мадам Розетта пішла від мене годин через чотири — втомлена, але щаслива, що отримала таку кількість замовлень. Вона принесла з собою три вечірні сукні, які я купила одразу. Не бачила сенсу шити щось інше, якщо вже є готові варіанти, які мені ідеально підходять.

Замовила твкож сукню для королівського балу, покладаючись на досвід мадам Розетти, яка обіцяла створити для мене шедевр. Ще кілька домашніх суконь та коротких шовкових нічних сорочок за моїми ескізами. Навіть одні штани та блузку. Футболки, короткі сукні та сарафани малювати не стала — думаю, для них і цього вдосталь, та й не готові вони ще до такого перевтілення.

Спідню білизну ми обговорювали найдовше. Я накидала кілька ескізів того, що саме хочу отримати. Мадам Розетта так захопилася цією ідеєю, що хотіла бігти шити одразу, як тільки я закінчила малювати. Лерія також замовила собі кілька комплектів нової для цього світу білизни. Час панталонів закінчився! Ну, для мене точно. А як інші до цього ставитимуться — не має жодного значення.

Щойно ми закінчили, до кімнати зайшов Колін. Лерія не відводила від нього закоханого погляду, поки він затягував до моєї кімнати коробки із взуттям та прикрасами. То ось для кого вона замовляла білизну з таким азартом!

— Доріаз просив познайомити вас із кухарем. Коли хочете піти до нього, чи, можливо, краще хай він прийде до вас? — запитав мене Колін, поки Лерія швидко розкладала всі речі по поличках.

— Якщо можна — зараз, якраз пообідати там зможу, — усміхнулася я.

Він здивовано підняв брови. Я сказала щось не так?

— Ви хочете обідати зі слугами? — обережно уточнив він.

— Не бачу в цьому жодних проблем! Мені нудно на самоті. Чи слуги зі мною їсти не захочуть? — запитала я його трохи пригніченим голосом.

— Ні, не в цьому справа! Звісно захочуть, просто вони до такого не звикли, — мило усміхнувся чоловік.

— Розумію. Треба колись починати звикати, — усміхнулася я у відповідь. — Доріаз завжди на роботі, а я дуже люблю спілкуватися. Хоча з ним також особливо не поговориш. Наша поїздка сюди була ще тим випробуванням.

Колін миттю зиркнув на Лерію, яка саме діставала взуття з коробок.

— Він мені розповів, — підморгнув він мені. — Доріаз має специфічний характер: часто бурчить, хмурить брови, але людина він дуже хороша. Я щиро радий, що ви трапилися йому на шляху. Впевнений, саме ви зможете змінити його пріоритети.

На що це він натякає? Що саме Доріаз йому розповів? Якщо все, то Колін має знати про мої тридцять днів тут. Який сенс мені щось змінювати в його житті? Я піду, і він житиме далі, як і жив до мене…

Поки Лерія продовжувала прибирати та розкладати речі в кімнаті, ми з Коліном пішли на кухню.

До сьогоднішнього вечора залишалося ще кілька годин, тож я мала встигнути пообідати та обговорити піцу. 

Їжа в цьому світі дуже смачна, схожа на нашу, та все одно не така. Я дуже сумую за нашим фастфудом. Звісно, я не їла його часто, але жодне свято без піци чи бургерів не обходилося. Сподіваюся, тут знайдуться потрібні інгредієнти.

Кухня зустріла нас жаром від величезних печей та запаморочливими ароматами трав і запеченого м'яса. У центрі цього хаосу, стояв молодий чоловік у білосніжному фартуху. Він якраз зосереджено нарізав зелень з неймовірною швидкістю.

— Маркусе! — гукнув Колін. — Познайомся, це пані Алекса. Пан Валейн просив надати їй повну свободу дій на твоїй території.

Маркус завмер, відклав ніж і витер руки об рушник. 

Я чекала побачити суворого старого, але на мене дивилися цікаві, живі очі юнака, якому ледь виповнилося двадцять п’ять. Почувши про “свободу дій”, він спершу напружився, але коли я привітно всміхнулася, його погляд пом’якшав.

— Свободу дій? — перепитав він, з цікавістю розглядаючи мене. — Пані хоче навчити мене готувати щось особливе?

— Саме так, Маркусе. Я хочу приготувати піцу для завтрашнього гостя. Це страва з мого... дому, — я вчасно прикусила язика, щоб не сказати “світу”. — Мені знадобляться борошно, томати, м’ясо, гриби, багато сиру, який добре плавиться, та зелень. І піч. Дуже гаряча піч.

Очі Маркуса спалахнули справжнім професійним азартом. Він не обурився, як я очікувала, а навпаки — наче тільки й чекав на такий виклик.

— Томати та сир? Цікаве поєднання, пані. Ми зазвичай використовуємо томати лише для соусів до м’яса. А щодо печі — моя найкраща у місті! — він гордо вказав на масивну кам'яну піч у кутку. — Прошу, пані Алексо, пообідайте спочатку, а потім покажете мені цю вашу “піцу”. Я весь до ваших послуг!

Колін переглянувся зі мною і полегшено видихнув. 

Процес приготування перетворився на справжнє шоу для кухонних працівників. Маркус виявився неймовірно здібним учнем, а його азарт підігрівав мій власний. Я нарешті почувалася на своєму місці, займаючись чимось зрозумілим і звичним.

— Тісто має бути еластичним, Маркусе. Наче живим, — пояснювала я, впевнено вимішуючи м'яку масу на дерев'яному столі. — Воно не любить поспіху, але любить тепло рук.

Маркус спостерігав за кожним моїм рухом, наче я здійснювала якийсь магічний ритуал вищого рівня. Поки тісто “відпочивало”, ми взялися за соус. Я була приємно здивована якістю місцевих продуктів: томати були настільки стиглими й солодкими, що їх не хотілося підсолоджувати, а місцевий сир, схожий на моцарелу, тягнувся саме так, як треба.

— Пані Алексо, це пахне... незвично. Гостро і свіжо водночас, — зауважив Маркус, розтираючи в долонях базилік, який я знайшла в його запасах трав.

— Це італійський... тобто, це дух моєї батьківщини, — викрутилася я.

Ми зібрали першу піцу разом. Густий томатний соус, багато сиру, ароматні трави та тонкі шматочки в’яленого м’яса, яке в Маркуса було просто божественним. Грибів у них не знайшлося, бо у цьому світі не ростуть їстівні, тільки такі, які використовують для всіляких зіллів та настоянок.

— А тепер — у піч! Буквально на кілька хвилин, — скомандувала я.

Коли за кілька хвилин по кухні поплив запах підсмаженого тіста та плавленого сиру, я ледь не замуркотіла від задоволення. Маркус дістав піцу довгою лопатою, і ми разом схилилися над нею.

— Пробуй, шефе, — підморгнула я йому.

Маркус обережно відрізав шматочок, обпікаючи пальці, і відкусив. Його очі розширилися, він завмер на кілька секунд, а потім повільно проковтнув.

— Це... це геніально. Так просто і так смачно! Принц Вільям буде вражений, пані. Я обіцяю, завтра все буде ідеально.

Я була настільки захоплена процесом, що зовсім не помітила, як моє обличчя, руки й навіть волосся вкрилися тонким шаром борошна. Але мені було байдуже. Я була щаслива.