Раді Вас бачити!

Доріаз

 

Зрештою я здався під натиском Вільяма. Він-таки вмовив мене вийти в місто на свято Сонця — день, який у нашому світі відзначає кожна жива істота. У цей час ми дякуємо Богам Сонця, які насичують це саме Сонце своєю магією, завдяки якій існує все живе.

 

Навколо панували веселощі: звідусіль лунала музика та сміх — від дитячого до старечого. У повітрі розлилася магія, перемішана з ароматами святкових страв. 

Вулиці були прикрашені квітами та магічними світильниками дивовижних форм. 

 

Мою увагу привернула одна дивина: на довгій мотузці були закріплені маленькі різнокольорові камінці, які почергово спалахували м’яким світлом. Мене це зацікавило, тож я підійшов до власника крамниці, над вивіскою якої висіла ця дивовижа. Вільям пішов за мною зацікавлений не менш мене.

 

— Вітаю, шановний! Чи можна дізнатися, що це за пристрій і де ви таку дивину відшукали? — звернувся я до низенького чоловіка з лисою, наче відполірованою, головою.

 

— Вітаю, панове! — жваво відгукнувся він, не зводячи захопленого погляду з власної вивіски. — Це новий витвір того дивака Ангуса. Побачив у його каталозі й не зміг пройти повз. Правда ж, гарна річ?

 

— Ангус?.. — у моїй голові одразу промайнула здогадка.

 

Я глянув на Вільяма й зрозумів, що він думає про те саме. Ми вимовило це ім'я одночасно, наче за командою:

— Алекса…

 

— Чи можна поглянути на цей каталог? — запитав я, ледь стримуючи нетерпіння.

 

— Авжеж, зараз винесу. Почекайте хвилинку, — відказав крамар і зник за дверима своєї лавки.

 

— Ангус часу не гаяв. Вирішив нажитися на ідеях бідної дівчини, — кинув Вільям, роздратовано закотивши очі.

 

— Насправді він їй добряче за це заплатив, — заперечив я, згадуючи їхні таємні домовленості. — Хоча вона майже нічого не витратила на себе. Половину віддала жінці, через яку потрапила сюди, а решту залишила Лерії перед тим, як… — голос зрадницьки здригнувся. Мені й досі було нестерпно згадувати, як я власноруч відправив її в інший світ.

 

— Добра душа, — серйозно промовив принц, пильно дивлячись на мене. — Після всього цього мені ще менше віриться, що вона могла так жорстоко з тобою вчинити.

 

Я нічого не відповів — саме тієї миті повернувся торговець і вручив мені каталог із переліком товарів, які Ангус виготовляв на продаж.

— Беріть цей собі, у мене ще є примірник. Зі святом Сонця вас! — весело вигукнув чоловік і одразу переключив увагу на сусіда, затіявши жваву розмову.

 

Я розгорнув каталог і на першій же сторінці побачив напис великими літерами: “Іншосвітні товари”. Там було представлено кілька винаходів. Спершу я натрапив на ті самі світильники під назвою “Гірлянда”, далі йшла дивна металева конструкція для кулінарії — “М’ясорубка”. Один пристрій займав майже цілу сторінку — складний механізм для шиття, підписаний як “Пошивач”.

 

— Вона мені про це розповідала… — мимовільна усмішка торкнулася моїх губ. Я згадав, як вона розповідала, як щодня ходила до майстерні того дивака і годинами читала йому свої “лекції”, намагаючись пояснити принципи роботи речей зі свого світу.  Як і нам з тобою…

 

— Завдяки їй наш світ став трохи кращим, — сумно всміхнувся Вільям.

Я мовчки згорнув каталог, і ми рушили далі. 

 

Посеред однієї з вулиць ми помітили затишне кафе: столики стояли просто неба, відгороджені від натовпу лише живоплотом із густих кущів. Ми вирішили там перекусити.

 

Та не встигли ми ступити за огорожу, як я почув голос своєї матері. Я різко зупинив Вільяма, приклавши палець до губ. Він миттєво зорієнтувався і створив навколо нас купол тиші, щоб жоден наш шурхіт не видав нашої присутності.

 

— Тобі треба діяти вже зараз! — суворо вичитувала мати когось невидимого для нас. — Вона зникла кілька днів тому, навіть речі свої покинула. Тепер твій вихід. Сьогодні ж іди до нього і спробуй втішити. Ти мене зрозуміла?

 

— Добре, я зроблю все можливе. Але якщо він мене навіть на поріг не пустить? — я впізнав цей голос. Шерон.

 

— Тоді в мене є ось ця маленька капсула. Треба розчавити її та змастити шкіру — тоді він не зможе відвести від тебе погляду. Це еліксир, який викликає у чоловіків непереборне бажання, — відповіла їй мати майже мрійливим тоном.

 

Я стояв, шоковано дивлячись на Вільяма. Він був приголомшений не менше за мене. Вона зовсім з’їхала з глузду!

 

— Я зрозуміла! Дякую, — відказала Шерон і після короткої паузи додала: — А можна дізнатися, як саме ви її позбулися? Я була впевнена, що Доріаз ніколи її від себе не відпустить.

 

— Я ж казала, що вона — звичайна дурепа з якогось глухого села. Я показала їй цю саму капсулу з еліксиром і запевнила, що це отрута кривавої змії, від якої немає протиотрути, — самовдоволено розповідала мати. У мене все похололо всередині від усвідомлення: Алекса пішла не з власної волі.

 

— Але ж цієї змії, здається, не існує? — здивовано запитала Шерон.

 

— Саме так! Але вона цього не знала. Було надто легко її обдурити, я навіть розчарована — думала, вона розумніша, — мати засміялася, продовжуючи власноруч копати собі могилу. — Я сказала їй, що сховала одну таку капсулу в принца, іншу — в її кімнаті, а третя залишилася в мене. Мовляв, вони магічно пов'язані. Пригрозила: якщо вона не покине Доріаза або бодай комусь проговориться, я активую отруту. Тоді її звинуватять у вбивстві спадкоємця, і король особисто спалить її живцем на площі.

 

Почувся спільний сміх обох жінок. У мені закипала шалена лють, яку я ледь стримував, щоб не розірвати матір просто на місці. Поглянувши на Вільяма, я побачив, що він також на межі: його вогняна магія палахкотіла в очах багряним полум’ям. 

 

Я вже збирався вийти з тіні, але мати продовжила далі:

— Наостанок я натиснула на її людську природу. Мовляв, їхні діти будуть ізгоями, як мій дядько Дункан, якого ніде не прийняли, крім забитого села, де він і працював портальником усе своє нікчемне життя. Я яскраво змалювала, як її власні діти зненавидять її, а згодом чоловік, коли прозріє від сорому. А на десерт нагадала про її коротке людське життя. Вона здохне раніше, ніж Доріаз дійде до середини свого шляху, — мати знову зайшлася сміхом. — І тут мені навіть брехати не довелося! Це ж чистісінька правда. Вона згубила б наш рід, який віками беріг чистоту крові, не приймаючи нікого, крім магів вищого рівня.

 

— Це ви справді блискуче вигадали! Я захоплююся вами, пані Ровено! Буду щаслива стати частиною вашої родини. Сьогодні ж піду до нього — він не встоїть перед моїми чарами! — заплескала в долоні радісна Шерон.

 

Я більше не міг ховатися. Магія вирувала в мені, змішуючи пекучий гнів із холодною ненавистю. Я втратив кохану жінку через ідіотські інтриги тієї, хто мала б мене захищати. Рідна мати прирекла мене на вічні страждання заради своїх безглуздих амбіцій!

 

— Можеш починати прямо зараз, — прогарчав я, виходячи зі свого сховку.

 

Шерон вмить зблідла, ставши білою як сніг від дикого жаху. Мати сиділа спиною до мене. Почувши мій голос, вона напружилася, а її спина витягнулася, мов струна. Вона повільно розвернулася, дивлячись на мене так, наче загнаний кролик на кровожерливого вовка.

 

— Синку… Що саме ти почув? — розгублено прошепотіла вона, намагаючись опанувати тремтіння в голосі.

 

— Усе! — крикнув я, і від мого голосу повітря навколо завібрувало. — Як ти могла?!

 

— Я лише хотіла кращого майбутнього для тебе і твоїх дітей! Коли сам станеш батьком, тоді зрозумієш мене! — вона швидко опанувала себе і заговорила впевненим тоном, у якому не було ні краплі провини чи каяття. — Вона — бездарна істота, яка нічого корисного за все своє нікчемне життя не зробить!

 

— Тут ви помиляєтеся, пані Валейн! — Вільям вийшов із-за кущів, прямо звертаючись до моєї матері. 

 

Її очі розширилися від шоку, а обличчя зблідло ще дужче. 

— Вона майже за два місяці зробила більше, ніж деякі встигають за все життя! — промовив принц, міцно стискаючи кулаки. — Алекса — гостя з іншого світу, яка принесла нашому королівству безліч безцінних ідей для покращення нашого побуту! Королівські артефактори завантажені роботою на кілька місяців вперед завдяки її розповідям! І вона зовсім не дурепа. Вам вдалося її обманути лише тому, що вона була мало знайома з нашим світом!

 

Вільям глянув на мене, ніби питаючи дозволу. Я миттєво зрозумів його намір і ствердно кивнув.

— Пані Валейн! — офіційним, холодним тоном проголосив принц, від якого в усіх присутніх подих перехопило. — Ви звинувачуєтеся у спробі замаху на члена королівської родини, шантажі та зберіганні заборонених еліксирів та в плануванні їх використання.

 

— Ні, це помилка! Я не збиралася вас вбивати! Ніякої капсули у вас не було! — мати заходилася гучним плачем, упавши на коліна.

 

— Навіть озвучений намір вбивства вже є порушенням закону! — відрізав Вільям, не виявляючи жодної краплі жалю. — Як і використання еліксиру, щоб затуманити розум вашого сина! Шерон, ти також заарештована! Варто!

 

Нізвідки з’явилися охоронці, які весь час слідували за принцом на відстані, поки ми блукали містом. Під гучний плач і крики жінок, їх скрутили, заблокувавши їхню магію спеціальними браслетами. 

 

Мати дивилася на мене благальним поглядом, сподіваючись на помилування, але цього разу я не збирався їй нічого вибачати. Тепер у неї буде достатньо часу у в’язниці, щоб переосмислити головні цінності цього життя.

 

За кілька хвилин їх повели до королівської в’язниці. Біля кафе запала важка тиша. Перехожі злякано позирали на нас, досі не розуміючи, свідками чого вони щойно стали.

 

— Що тепер робитимеш? — запитав Вільям, усе ще не тямлячи себе від гніву. — Вона пішла, щоб захистити моє життя та твоє “світле майбутнє”. Її треба повернути!

 

— Так… Вона прикидалася! Вона насправді кохає мене… — усвідомлення цього водночас дарувало надію і розривало мозок на шматки.

 

Я згадав її погляд — той нестерпний біль в очах, який я, засліплений власною образою, сприйняв за докори сумління чи жалість. Я навіть уявити не міг, чого їй вартувало піти назавжди, принісши себе в жертву заради нас із Вільямом. Моя кохана мишко, якби ж ти тільки все мені розповіла…

 

— Мені потрібен Ронан, — твердо промовив я, повертаючись до реальності. — Нехай пришвидшить роботу з накопичувачами!

 

Алекса

 

Не знаю, скільки ми так ридали з мамою, міцно обіймаючись, але очі вже пекли нещадно. Трохи відсторонившись, я витерла сльози з її щік і всміхнулася. Боже, як я за нею скучила!

 

— Доню! Де ти була? Що це щойно сталося? Ти наче з повітря з’явилася… — розгублено запитала вона, все ще не вірячи власним очам.

 

— Я навіть не знаю, як усе пояснити… Це буде неймовірна історія. Боюся, ти одразу відправиш мене до психлікарні, — мовила я з нервовим смішком.

 

— Тоді я поїду туди разом із тобою, особливо після твоєї ефектної появи, — усміхнулася вона у відповідь і міцно стиснула мої долоні у своїх. — Розкажи все. Тільки правду, я обов'язково повірю! Я вже думала, що ніколи тебе не побачу. Я підняла на ноги все місто, але пошуки зайшли в глухий кут. Поліція перевірила всі камери: ти просто розчинилася в повітрі, так і не вийшовши зі своєї кімнати.

 

— Взагалі-то, так воно і було… — І я розповіла їй абсолютно все, кожен свій день, проведений в іншому світі.

 

Мама слухала, заціпенівши від шоку. Я бачила, як вона внутрішньо бореться, намагаючись збагнути: чи це все плід моєї уяви, чи така неймовірна, приголомшлива правда. Я розповіла про Доріаза, про нашу подорож, про ту доленосну другу зустріч і початок нашого короткого щастя. 

 

Знову переживаючи ці спогади, я не витримала і розридалася від болю втрати. Я знала: більше нікого й ніколи не зможу покохати так, як його. Мама втішала мене, також схлипуючи та притискаючи до себе.

 

— Я можу показати тобі, як вони виглядають. Вільям зробив мені подарунок на прощання, — я дістала з потаємної кишені сукні два малюнки і простягла їй.

 

— Нічого собі… Які ж ви гарні! — прошепотіла мама, розглядаючи портрет. — Він так дивиться на тебе тут… наче на найдорожчу коштовність усіх світів. Мені так шкода, доню, що тобі довелося через усе це пройти! Якби я тільки могла забрати собі хоч трохи твого болю…

 

— Ти поруч, і від цього мені вже набагато краще. Біль згодом вщухне… Потрібен час… дуже багато часу, — прошепотіла я, намагаючись вірити власним словам.

 

— Треба негайно повідомити Дейзі! Вона досі щодня обходить місто з твоїм фото, запитує кожного зустрічного, чи не бачили тебе, — розповіла мати. — Я піду приготую щось смачненьке, а ти їй подзвони. Я твій телефон завжди тримала зарядженим — на випадок, якщо ти подаси звістку!

 

— Дякую, матусю! — я знову міцно обійняла її, відчуваючи рідний запах дому.

 

— Сукню тільки не знімай! Розповідай їй усе точнісінько так, як мені, щоб було переконливіше, — всміхнулася мама. — Потім знімеш, я хочу її детально роздивитися. Мушу побачити роботу “іншосвітньої колеги”.

 

— Вона б тобі сподобалася! Особливо її мерехтливі крильця, — усміхнулася я, згадуючи фею мадам Розетту.

 

— Справжня казка, просто неймовірно! — хитаючи головою, промовила мама і залишила мене наодинці.

 

Я сиділа нерухомо, кілька хвилин розглядаючи власну кімнату. Тут нічого не змінилося за час моєї відсутності. Навіть одяг, який я ретельно підготувала для зйомки, досі висів на стільці. На ту зйомку я так і не потрапила…

 

Пройшовши крізь усе, що зі мною трапилося, я відчувала: у мене більше немає жодного бажання цим займатися. Світ моделей, камер та штучних посмішок здавався тепер таким прісним і далеким. Я взагалі не знала, що робитиму далі і як житиму в цій старій-новій реальності, де немає магії, й… немає Доріаза.

 

Я взяла до рук смартфон. З головного екрана на мене дивилися дві щасливі дівчини: я та Дейзі. Знайшовши її контакт, я на мить забарилася, збираючись із думками, але все ж натиснула на виклик. Почулися довгі гудки — я вже й встигла відвикнути від цього звуку.

 

— Тітко Роуз? — почувся здивований голос Дейзі; вона, очевидно, вирішила, що це телефонує моя мама.

 

— Це я… — коротко відповіла я, знову ковтаючи сльози. Здавалося, я виплакала за сьогодні вже цілі літри.

 

У відповідь — глуха тиша. Я навіть подумала, що зв'язок обірвався, але, глянувши на екран, впевнилася: розмова триває.

 

— Алексо? Це справді ти? — пошепки запитала подруга.

 

— Так, я повернулася! Я вдома… Приходь, — так само пошепки сказала я.

 

Знову тиша, а за мить — такий раптовий і гучний вереск, що я ледь не оглухла.

— Дейзі! Навіщо так кричати? Ти ж мене глухою зробиш! — я поспіхом відсторонила смартфон від вуха.

 

— Я вже біжу! Нікуди більше не зникай, ти мене зрозуміла? Бо я тебе тоді з-під землі дістану! — жартома, але погрозливим тоном вигукнула вона.

 

— Зрозуміла. Чекаю, — відповіла я і скинула виклик.

 

За п'ятнадцять хвилин Дейзі, наче вихор, увірвалася до моєї кімнати, ледь не збивши мене з ніг. Вона стисла мене в обіймах так міцно, що я мало не почула тріск власних кісток.

 

— Дейзі, задушиш… — прохрипіла я, намагаючись виборсатися.

 

Вона трохи послабила хватку, але рук не відпустила.

— Мені було так паршиво без тебе! Де тебе носило? — запитала вона, нарешті трохи відсторонившись. — І що це за сукня на тобі? Ти наче з балу повернулася! Тебе що, вкрали мандрівні артисти, щоб ти за їжу Снігову королеву в їхніх виставах грала?

 

Я мимоволі засміялася від її версії мого зникнення. Взявши подругу за руку, я потягнула її до ліжка. Треба було посадити її, перш ніж починати розповідь, бо я не була впевнена, що після моєї правди вона втримається на ногах і не розіб'є собі голову.

 

— Тобі точно сподобається ця історія. Ти ж любиш книжки про потраплянок та магічні світи… — почала я, а вона вирячилася на мене, наче я заговорила ельфійською.

 

— Ні-і-і… Ти що, знущаєшся? Це зовсім не смішно, Алексо! — вигукнула вона, насупивши брови.

 

— Дивно. Навіть мама мені повірила, а ти зі своєю любов’ю до казок — ні? — я скептично підняла брову, дивлячись їй прямо в очі.

 

Дейзі замовкла, ще раз прискіпливо оглянула мою неймовірну сукню, якої точно не знайдеш у жодному шоурумі нашого світу, і її погляд змінився.

 

— Гаразд… Давай! Розповідай усе, до найменших дрібниць! — вона миттю залізла з ногами на ліжко і підперла голову руками, приготувавшись слухати так уважно, наче від цього залежало її життя.

Я знову поринула в спогади, виливаючи їй усю свою душу, як до цього — мамі.

 

— Алексо! У мене просто слів бракує, — мовила Дейзі після моєї розповіді, розмазуючи сльози по обличчю. — Клята Ровена! Щоб її дикі собаки покусали! Таке кохання знищила…

 

— Мені все одно довелося б повернутися. Доріаза міг убити магічний договір, та й спільне переміщення було надто небезпечним. Він ще жодного разу нікого не переносив крізь світи — невідомо, скільки магії на це знадобилося б. Без накопичувачів нас могло в кращому разі закинути казна-куди, а в гіршому — розірвати на молекули. Тому мені варто змиритися з новою реальністю. До речі, ось… — я простягнула їй малюнки, які щойно взяла з тумбочки.

 

Дейзі дивилася на них як на справжнє диво, тримаючи папір тремтячими руками.

— По тому, як він на тебе дивиться, одразу зрозуміло, хто з них хто, — усміхнулася вона, переводячи погляд на мене. — Ви така неймовірна пара! Ой, а принц взагалі… справжній принц! Який же він красунчик!

Дейзі мрійливо дивилася на портрет Вільяма, прикушуючи нижню губу.

 

— Він так переживав, щоб я не зіпсувала ці малюнки, бо інакше ти не змогла б роздивитися його “неймовірну вроду”, — засміялася я, згадуючи ту самовпевнену манеру Вільяма.

 

— Зачекай… Ти розповідала йому про мене? Він про мене знає? — ошелешено вигукнула подруга.

 

— Так, у нас було достатньо часу, щоб я встигла розповісти про свою навіжену подругу, яка вічно тягає мене за собою. До речі, дякую за ті курси акторської майстерності — вони мені неабияк допомогли там вижити.

 

— Я ж казала: у житті все знадобиться! Навіть наші курси з виживання в дикій природі, — самовдоволено промовила вона, гордо випнувши підборіддя.

 

— Вони мені не допомогли, на жаль. Я так і не змогла розпалити багаття під час зливи, коли ми ховалися з Доріазом. Якби не він та його магія, я б точно померла там від переохолодження, — згадала я нашу пригоду в лісі.

 

— Це так романтично! Ти, він, дощ, ліс та обійми в спальнику… — Дейзі закотила очі, демонструючи всю свою романтичну натуру.

 

— Так, це було приємно… навіть попри його нестерпну поведінку на початку нашого знайомства, — спокійно відповіла я, намагаючись не занурюватися в спогади надто глибоко, бо очі вже пекли від нескінченних сліз.

 

— Це все захисна реакція на його кохання з першого погляду! Він просто намагався втекти від таких сильних, невідомих цьому сухарю почуттів, — повчальним тоном професійного психолога промовила вона, і ми одночасно розреготалися.

 

Наш істеричний сміх, через який виходив увесь пережитий за останній час стрес, перервала мама — вона покликала нас обідати. Ми нарешті заспокоїлися. Я переодяглася у свій домашній спортивний костюм, у якому тепер почувалася неймовірно дивно, і ми попрямували на кухню заїдати спалені нерви.