Раді Вас бачити!

Наступного ранку я застала Марту біля печі. Вона чаклувала над великим казаном, звідки по всій хаті розливався дивовижний аромат рибного супу. Сьогодні у жінки був вихідний, і виглядала вона значно краще: на щоках нарешті з’явився рум’янець, а погляд став спокійнішим. Здається, клопоти навколо моєї появи трохи відволікли її від гірких думок.

Перед тим як вийти, я відрахувала п’ятдесят золотих монет. Поки ми вчора поверталися від Ангуса, Марта згадала, що такої суми вистачить, аби жити кілька місяців, ні в чому собі не відмовляючи. Мені ж стільки не було потрібно — я не збиралася затримуватися в Арканумі ні хвилиною довше, ніж того вимагатимуть обставини.

— Доброго ранку! — привіталася я, вдихаючи пару від супу. — Пахне просто божественно.

— Доброго ранку, дівчинко. Це рибна юшка, її дуже любила моя Норма... — вона сумно усміхнулася, повільно помішуючи страву дерев’яною ложкою.

Я підійшла ближче й простягнула їй невеликий мішечок:

— Я хочу вам дещо віддати. Візьміть, це допоможе хоч трохи поліпшити життя. Доньку це, звісно, не поверне, але вам стане легше дихати.

Марта розгублено вставилася на золото.

— Ні, Алексо, я не можу! — вона відсахнулася, захитавши головою. — Якби не моя дурість, ти зараз була б удома, зі своєю мамою. Залиш гроші собі. Хтозна, яку ціну попросить придворний маг за свої послуги.

— Я наполягаю, Марто! — я рішуче вклала монети в її долоні. — Погляньте на меблі — вони ж розсипаються на очах. Ви можете травмуватися. Візьміть, будь ласка. А якщо мені не вистачить, я знайду в столиці ще одного дивакуватого артефактора — ідей у мене вистачить на цілий континент! — я жартівливо підмигнула їй.

Жінка не витримала і гірко розплакалася, притискаючи мішечок до грудей:

— Дякую тобі... Ти така добра. Інша на твоєму місці вже б прокляла мене.

Мені стало ніяково від її сліз, тож я просто міцно обійняла її, чекаючи, поки вона заспокоїться. Зрештою, допомога була прийнята.

Поснідавши гарячою юшкою, я вирушила за своїми п’ятьма монетами, тобто, на свою першу офіційну консультацію до Ангуса. Проте, ледь переступивши поріг, я зрозуміла: день буде непростим. Небо затягнуло важкими темними хмарами, і в повітрі пахло грозою. Повертатися за плащем було ліниво, тож я вирішила ризикнути й добігти так.

Біг у довгій середньовічній сукні — це окремий вид спорту, причому не найприємніший. Коли до хатини Ангуса залишалося всього три будинки, небо просто вибухнуло. Трясця! Лінощі до добра не доводять.

Я залетіла в майстерню, мов ошпарена, щиро дякуючи Ангусу за те, що двері були прочинені. На порозі миттєво утворилася добряча калюжа. З мого одягу й волосся текло так, наче я щойно влаштувала заплив у місцевій річці. Я стояла посеред хаосу, важко дихаючи, і почувалася справжньою мокрою куркою.

— Ангусе, вибач... я тут тобі підлогу трохи намочила, — я винувато всміхнулася, коли чоловік нарешті відірвався від створення якоїсь хитромудрої деталі.

Він важко зітхнув і закотив очі, а в наступну мить зробив те, від чого мої брови злетіли кудись у район потилиці. Ангус просто недбало змахнув рукою в мій бік — і я миттєво стала абсолютно сухою! Навіть калюжа біля моїх ніг випарувалася, наче її й не було.

— Що це було?! Як ти це зробив? Я теж так хочу! — я засипала його питаннями, миттєво перейшовши на “ти”. Здавалося, він не був проти такої фамільярності.

— Побутова магія, що ж ще? Це навіть дитина вміє, якщо має хоч трохи сили, — буркнув він, повертаючись до роботи. — Тобі такі фокуси недоступні, навіть не сподівайся. Ти — звичайна людина.

Ну й не дуже-то й хотілося! Хоча, чесно кажучи, від такої “сушарки” я б не відмовилася.

— Дякую, що висушив. Мені скоро в дорогу, не хотілося б захворіти... — я на мить замовкла, а потім тихіше додала: — Знаєш, мені страшнувато. Але й затягувати від’їзд не можна.

Я вперше вголос озвучила свій головний страх: а що, якщо маг Валейн просто посміється з мене? Що тоді? Залишитися тут назавжди й до пенсії збирати кукурудзу з Мартою?

— І правильно, що боїшся, — “підбадьорив” Ангус, колупаючись у залізяччі. — Валейн не з тих, хто допомагає перехожим із вулиці. У нього державних справ вище голови.

— Ну дякую, тепер мені ще “веселіше”! — фиркнула я, вмощуючись у крісло.

Ангус нарешті відклав інструменти й серйозно глянув на мене.

— Я теж напишу йому листа, як і Дункан. Ми добре знайомі — я виготовляв для нього кілька образців накопичувачів, коли ще жив у столиці. Можливо, моє слово додасть тобі шансів.

Я ледь не заверещала від радості й кинулася обіймати цього відлюдника.

— Дякую! Дякую! За це я розповім тобі про гірлянду. Безкоштовно!

— Це ще що за звір? — зацікавився він.

— Це ланцюжок маленьких різнокольорових ліхтариків, що блимають по черзі. У вас повно магічних ламп, але якщо зробити їх мініатюрними й використати кольорове скло, вийде неймовірна святкова прикраса.

— Геніально... Як я сам до цього не додумався? — пробурмотів він, уже хапаючи перо.

Наступні дві години ми провели за розмовами. Його цікавило все: як люди живуть без магії, наші закони, клімат... Але найбільше його вразила концепція інтернету. Я намагалася пояснити принцип роботи мережі як могла, порівнюючи це з його магічними каталогами. Не впевнена, що він зрозумів усе, але виглядав він приголомшеним.

На вулиці дощ нарешті вщух, і крізь хмари проглянуло сонечко. Повітря пахло озоном та вологою землею.

— Зараз я напишу листа, а ти йди, бо в мене ще гора роботи, а ти будеш заважати! — раптом кинув він.

— Фі, як грубо! Я йому про будову всесвіту розповідаю, а він мене в три шиї жене! — награно образилася я.

Ангус мовчки сів за стіл, дістав чистий аркуш і на хвилину замислився. Поки він збирався з думками, я не втрималася від питання:

— Чому ти відмовився бути королівським артефактором?

— Я не пес, щоб служити комусь, навіть Його Величності! — різко відповів він, і в його очах спалахнув такий гнів, що мені стало ніяково.

— Вибач, я не знала, що це болюча тема… — ніяково сказала я.

— Вона не болюча, просто я втомився щомісяця писати королю відмови, — цокнув язиком Ангус.

— Ну, він просто хоче мати поряд найкращих. Була б я королевою — теж би за тобою полювала. — з усмішкою відповіла йому.

— Мені й тут добре. А з твоїми ідеями я взагалі скоро буду в золоті купатися, — він вперше щиро й широко усміхнувся. Ця усмішка дивовижно його омолодила.

— Скільки тобі років, Ангусе? — знову перебила я його.

— А на скільки виглядаю? — він закотив очі.

— Сорок із хвостиком? — спробувала вгадати. 

— Не вгадала. Тридцять сім. А тепер цить, невгамовна, помовч хоч трохи — я ж для тебе стараюся! — насварив він мене, мов дитину.

Він писав довго, мабуть, хвилин двадцять. Букви забув чи що? Я вже почала нудитися, коли він нарешті простягнув мені запечатаний конверт:

— Готово. Тримай. Прочитаєш удома. Чекаю завтра пообіді. Бувай!

— Окей, бувай! “Що за невихована молодь пішла…” — пробурмотіла я голосом старого Дункана, прямуючи до виходу.

Я вже була на порозі, коли Ангус наздогнав мене й вклав у долоню п’ять золотих монет:

— Стривай! Забула про наш договір.

— Дякую! — я сяйнула йому посмішкою й почимчикувала додому, міцно притискаючи до себе безцінний лист.