Раді Вас бачити!

Наступного ранку я застала Марту біля печі. Вона чаклувала над великим казаном, звідки по всій хаті розливався дивовижний аромат рибного супу. Сьогодні у жінки був вихідний, і виглядала вона значно краще: на щоках нарешті з’явився рум’янець, а погляд став спокійнішим. Здається, клопоти навколо моєї появи трохи відволікли її від гірких думок.

Перед тим як вийти, я відрахувала п’ятдесят золотих монет. Поки ми вчора поверталися від Ангуса, Марта згадала, що такої суми вистачить, аби жити кілька місяців, ні в чому собі не відмовляючи. Мені ж стільки не було потрібно — я не збиралася затримуватися в Арканумі ні хвилиною довше, ніж того вимагатимуть обставини.

— Доброго ранку! — привіталася я, вдихаючи пару від супу. — Пахне просто неймовірно.

— Доброго ранку, дівчинко. Це рибна юшка, її дуже любила моя Норма... — вона сумно усміхнулася, повільно помішуючи страву дерев’яною ложкою.

Я підійшла ближче й простягнула їй невеликий мішечок:

— Я хочу Вам дещо віддати. Візьміть, це допоможе хоч трохи поліпшити життя. Доньку це, звісно, не поверне, але Вам стане легше жити, не хвилюючись, що завтра їсти.

Марта розгублено вставилася на золото.

— Ні, Алексо, я не можу! — вона відсахнулася, захитавши головою. — Якби не моя дурість, ти зараз була б удома, зі своєю мамою. Залиш гроші собі. Хтозна, яку ціну попросить придворний маг за свої послуги.

— Я наполягаю, Марто! — я рішуче вклала монети в її долоні. — Погляньте на меблі — вони ж розсипаються на очах. Ви можете травмуватися. Візьміть, будь ласка. А якщо мені не вистачить, я знайду в столиці ще одного дивакуватого артефактора — ідей у мене вистачить на цілий континент! — я жартівливо підмигнула їй.

Жінка не витримала і гірко розплакалася, притискаючи мішечок до грудей:

— Дякую тобі... Ти така добра. Інша на твоєму місці вже б прокляла мене. Мені стало ніяково від її сліз, тож я просто міцно обійняла її, чекаючи, поки вона заспокоїться. Зрештою, допомога була прийнята.

Поснідавши гарячою юшкою, я вирушила за своїми п’ятьма монетами, тобто, на свою першу офіційну консультацію до Ангуса. Ледь переступивши поріг будинку Марти, я зрозуміла: день буде непростим. Небо затягнуло важкими темними хмарами, і в повітрі пахло грозою. Повертатися за плащем було ліниво, тож я вирішила ризикнути й добігти так.

Біг у довгій середньовічній сукні — це окремий вид спорту, причому не найприємніший. Коли до хатини Ангуса залишалося всього три будинки, небо просто вибухнуло. Трясця! Лінощі до добра не доводять. Я залетіла в майстерню, мов ошпарена, щиро дякуючи Ангусу за те, що двері були прочинені. На порозі миттєво утворилася добряча калюжа. З мого одягу й волосся текло так, наче я щойно влаштувала заплив у місцевій річці. Я стояла посеред хаосу, важко дихаючи, і почувалася справжньою мокрою куркою.

— Ангусе, вибач... я тут тобі підлогу трохи намочила, — я винувато всміхнулася, коли чоловік нарешті відірвався від створення якоїсь хитромудрої деталі.

Він важко зітхнув і закотив очі, а в наступну мить зробив те, від чого мої брови злетіли кудись у район потилиці. Ангус просто недбало змахнув рукою в мій бік — і я миттєво стала абсолютно сухою! Навіть калюжа біля моїх ніг випарувалася, наче її й не було.

— Що це було?! Як ти це зробив? Я теж так хочу! — я засипала його питаннями, миттєво перейшовши на “ти”. Здавалося, він не був проти такої фамільярності.

— Побутова магія, що ж ще? Це навіть дитина вміє, якщо має хоч трохи сили, — буркнув він, повертаючись до роботи. — Тобі такі фокуси недоступні, навіть не сподівайся. Ти — звичайна людина.

Ну і не дуже-то й хотілося! Хоча, чесно кажучи, від такої “сушарки” я б не відмовилася.

— Дякую, що висушив. Мені скоро в дорогу, не хотілося б захворіти... — я на мить замовкла, а потім тихіше додала, — Знаєш, мені страшнувато. Але й затягувати від’їзд не можна.

Я вперше вголос озвучила свій головний страх: а що, якщо маг Валейн просто посміється з мене? Що тоді? Залишитися тут назавжди й до пенсії збирати кукурудзу з Мартою? У них взагалі є пенсія?

— І правильно, що боїшся, — “підбадьорив” Ангус, колупаючись у залізяччі. — Валейн не з тих, хто допомагає перехожим із вулиці. У нього державних справ вище голови.

— Ну дякую, тепер мені ще “веселіше”! — фиркнула я, вмощуючись у крісло.

Ангус нарешті відклав інструменти й серйозно глянув на мене.

— Я теж напишу йому листа, як і Дункан. Ми добре знайомі — я виготовляв для нього кілька образців накопичувачів, коли ще жив у столиці. Можливо, моє слово додасть тобі шансів.

Я ледь не заверещала від радості й кинулася обіймати цього відлюдника.

— Дякую! Дякую! За це я розповім тобі про гірлянду. Безкоштовно! — Це ще що за звір? — зацікавився він.

— Це ланцюжок маленьких різнокольорових ліхтариків, що блимають по черзі. У вас повно магічних ламп, але якщо зробити їх мініатюрними й використати кольорове скло, вийде неймовірна святкова прикраса.

— Геніально... Як я сам до цього не додумався? — пробурмотів він, уже хапаючи перо.

Наступні дві години ми провели за розмовами. Його цікавило все: як люди живуть без магії, наші закони, клімат... Але найбільше його вразила концепція інтернету. Я намагалася пояснити принцип роботи мережі як могла, порівнюючи це з його магічними каталогами. Не впевнена, що він зрозумів усе, але виглядав він приголомшеним.

На вулиці дощ нарешті вщух, і крізь хмари проглянуло сонечко. Повітря пахло озоном та вологою землею. — Зараз я напишу листа, потім йди, бо в мене ще гора роботи, а ти будеш заважати! — раптом кинув він.

— Фі, як грубо! Я йому про будову всесвіту розповідаю, а він мене в три шиї жене! — награно образилася я.

Ангус мовчки сів за стіл, дістав чистий аркуш і на хвилину замислився. Поки він збирався з думками, я не втрималася від питання:

— Чому ти відмовився бути королівським артефактором?

— Я не пес, щоб служити комусь, навіть Його Величності! — різко відповів він, і в його очах спалахнув такий гнів, що мені стало ніяково.

— Вибач, я не знала, що це болюча тема… — ніяково сказала я.

— Вона не болюча, просто я втомився щомісяця писати королю відмови, — цокнув язиком Ангус.

— Ну, він просто хоче мати поряд найкращих. Була б я королевою — теж би за тобою полювала. — з усмішкою відповіла йому.

— Мені й тут добре. А з твоїми ідеями я взагалі скоро буду в золоті купатися, — він вперше щиро й широко усміхнувся. Ця усмішка дивовижно його омолодила.

— Скільки тобі років, Ангусе? — знову перебила я його.

— А на скільки виглядаю? — він закотив очі.

— Сорок із хвостиком? — спробувала вгадати.

— Не вгадала. Тридцять сім. А тепер цить, невгамовна, помовч хоч трохи — я ж для тебе стараюся! — насварив він мене, мов дитину.

Він писав довго, мабуть, хвилин двадцять. Букви забув чи що? Я вже почала нудитися, коли він нарешті простягнув мені запечатаний конверт:

— Готово. Тримай. Прочитаєш удома. Чекаю завтра пообіді. Бувай!

— Окей, бувай! Що за невихована молодь пішла… — пробурмотіла я голосом старого Дункана, прямуючи до виходу.

Я вже була на порозі, коли Ангус наздогнав мене й вклав у долоню п’ять золотих монет:

— Стривай! Забула про наш договір.

— Дякую! — я сяйнула йому посмішкою й почимчикувала додому, міцно притискаючи до себе безцінний лист.