Раді Вас бачити!

Алекса

Щойно ми повернулися додому, Доріаз розгорнув бурхливу підготовку до весілля. Найняв найкращих організаторів, кухарів, привів до мене мадам Розетту... І куди він так поспішає? Невже думає, що я передумаю і втечу?

Він доручив мені стежити за процесом і призначив нескінченну кількість примірок, а сам уже другу добу не вилізає з роботи, не пускаючи туди мене. Заявив, що король дав мені коротку відпустку, аби наречена була свіжою та відпочилою, а не змореною справами. Хоча насправді нічого складного я там не роблю. Мені щиро подобається моя нова посада: цікаво спостерігати, як створюється неймовірна кількість різних пристроїв, артефактів та амулетів.

Один амулет, до речі, мені вручив сам Його Величність — аби захистити цінного підлеглого від недоброзичливців. Це був яскраво-зелений камінець у витонченому срібному браслеті. Відтепер мені не страшні ні впливи чужої магії, ні шкідливі зілля. Камінець починає сяяти яскравіше, щойно хтось намагається мені зашкодити. Надзвичайно корисна річ.

До церемонії залишилося три години. Лерія та мадам Розетта пурхають біля мене, мов бджілки навколо квітки. Вони прикрашають моє волосся такою кількістю білих квітів, що я вже починаю почуватися клумбою, а не нареченою.

Доріаза я не бачила вже дві доби. Я навіть почала хвилюватися, чи не трапилося чогось, але Колін заспокоїв: Доріаз готується у нашій кімнаті в палаці й прибуде до храму вже звідти. Мене ж супроводжуватиме Вільям.

За годину до початку ми з Вільямом сіли в карету й вирушили до храму, розташованого в іншому кінці міста.

— Не тремти так, а то в мене вже зуби клацають, — пожартував Вільям, помітивши мій стан. — Це ж найщасливіший день твого життя, а вираз обличчя такий, ніби тебе на страту везуть!

— Я на тебе подивлюся, коли ти сам одружуватимешся, — задиркувато відказала я. На що він лише важко зітхнув.

— Доріаз відмовився відправляти мене до твого світу, щоб я міг познайомитися з Дейзі. Зроби з ним щось! Умов якось, підключи свої дівочі чари, — він благально подивився на мене, і в його очах я вперше побачила таку щиру розгубленість.

— І чому ж він відмовив? Не сказав? — здивовано запитала я.

— Сказав... що це може бути небезпечно. Мовляв, якщо зі мною там щось трапиться, то батько йому голову відірве, — відповів Вільям, відвернувшись до вікна карети.

— Тобі справді так сподобалася Дейзі? — я лагідно усміхнулася йому. — А король... він не був би проти, якби у вас усе склалося і дійшло до весілля?

— Я вже розмовляв із ним про це... — втомлено промовив принц. — Він, звісно, не в захваті, але пообіцяв дати згоду, якщо ми також пройдемо ритуал у храмі Богині Любові.

— Я зроблю все можливе, щоб вмовити Доріаза, обіцяю. Я була б неймовірно щаслива, якби двоє моїх найкращих друзів покохали одне одного, — я накрила його руку своєю, намагаючись підтримати.

— Дякую, подружко, — він усміхнувся мені самим кутиком вуст і ніжно поцілував у щоку. — Ти готова? Ми вже приїхали. Дихай! Я поруч.

Вільям допоміг мені вийти з карети, притримуючи за лікоть, щоб я не перечепилася. Сукня була не пишною, хоча мені довелося спалити чимало нервів, сперечаючись із мадам Розеттою. Вона благала зробити все “як годиться”, але ми врешті зійшлися на компромісі: силует залишився лаконічним, але зі шлейфом — варіант “не пишна, проте довга”.

Я розправила тканину, відчуваючи, як сотні очей прикуті до нашої карети.

Коли я зробила перший крок на килимову доріжку, натовп навколо затих. Моя сукня, хоч і позбавлена звичних для Аменд'аля обручів та кілометрів мережива, виглядала по-королівськи: важкий шовк облягав фігуру, стікаючи донизу довгим шлейфом.

Вільям гордо випростався, підставивши мені лікоть. Ми повільно рушили до вівтаря, і я відчувала, як шепіт захоплення супроводжує кожен наш крок. Але все це перестало мати значення, коли я підняла очі.

Доріаз стояв біля вівтаря. Цього разу камзол на ньому був червоний, що було дуже незвично, бо звикла завжди бачити його в чорному, але він все одно був неймовірно гарний. Серце стукотіло в грудях, мов навіжене. 

Коли він побачив мене, його очі сяяли ніжністю та обожнюванням, від чого в мене перехопило подих. Він дивився на мене так, ніби я була єдиною жінкою в усіх існуючих світах.

Коли ми підійшли, Вільям дбайливо передав мою руку Доріазу.

– Бережи її, – тихо кинув принц, відступаючи.

Доріаз міцно стиснув мої пальці, нахилився до самого вуха і прошепотів так, щоб чула тільки я:

— Ти неймовірна, мишко. У мене для тебе сюрприз... подивися назад.

Я обернулася і мало не впала від шоку. У першому ряду, серед поважних гостей, стояли щасливі мама та Дейзі, і навіть Марта, витираючи сльози з очей. 

Гарячі сльози щастя миттєво потекли й по моєму обличчю. То ось чому його не було вдома дві доби! Весь цей час він готував перехід для них. Поряд з ними стояв високий привабливий чоловік, з сивиною у темному волоссі, який тепло усміхався нам, а його очі підозріло нагадували очі Доріаза. Це його батько? 

Я забула про всі правила пристойності й кинулася йому в обійми.

— Дякую! Я так сильно тебе кохаю, що мене зараз просто розірве! — схлипуючи, промовила я.

— Я тебе також кохаю! Тільки благаю, перестань плакати, а то гості ще подумають, що я силоміць притяг тебе під вівтар, — весело прошепотів він, дбайливо витираючи мої щоки.

Я помітила рух збоку. Ошелешений Вільям, забувши про свою королівську виправку, попрямував до Дейзі. Вони дивилися одне на одного, не кліпаючи і, здається, навіть не дихаючи. Принц зупинився поруч і ніжно взяв її за руку. Дейзі почервоніла, наче стиглий томат, але погляду не відвела — лише дурнувато й щасливо усміхнулася йому у відповідь.

– Ти нестерпно кращій чоловік у всіх світах, – прошепотіла я йому, повертаючись до нього обличчям.

Церемонія минула наче в тумані. Добре, що я не маг і не довелося різати наші долоні та пити кров. Бо коли Доріаз розповів мені весільний ритуал двох магів, то мені стало дурно. Вони це роблять, щоб їхня магія об’єдналася і не створювала дисонансу, коли магія матері відрізняється від магії дитини в утробі. Тому відповідала на запитання спокійно, не відводячи погляду від зоряного неба в очах мого вже чоловіка. 

Хто міг подумати, що та виснажлива подорож у диліжансі приведе нас до цього вівтаря?! Бажання вбити його переросло в жагу стати одним цілим… назавжди, на сотні спільних років.

Після церемонії на мене чекав ще один приголомшливий сюрприз: мама перебралася до нас назовсім. Вони з Доріазом спланували це, ще коли він був у моєму світі. Тепер я зрозуміла, чому її переляканий погляд тоді змінився на щасливий, і чому вона так спокійно мене проводжала. Доріаз ще тоді запропонував їй вирушити з нами, щоб ми більше ніколи не розлучалися. 

Мама встигла продати бізнес і обміняти всі заощадження на золото, щоб мати змогу вільно почуватися тут. Квартиру вона залишила — про всяк випадок, якщо нам доведеться повертатися у справах або я просто засумую за рідним домом.

Дейзі також вирішила затриматися, щоб ближче познайомитися з принцом. Вона планувала повернутися, якщо в них нічого не вийде, але, дивлячись у їхні закохані очі, я розуміла: вона теж залишиться тут назавжди. Відчуваю, скоро в цьому королівстві відгуляють ще одне весілля…

Доріаз. Рік потому

— Кохана, ти готова? Завтра ми вирушаємо до світу русалок, не забула? Заразом і перевіримо, як там старий король Зордар, — промовив я, заходячи до нашої спальні.

— Мабуть, цього разу я пропущу… — вона загадково усміхнулася, не відриваючись від дзеркала. — І найближчий рік навряд чи зможу подорожувати між світами.

— Чому? Що трапилося? — я здивовано зупинився.

Алекса підійшла ближче, взяла мою руку і повільно поклала долоню собі на живіт.

— Боюся, мене надто нудитиме під час переходу, — широко усміхнулася вона, дивлячись мені прямо в очі. Я застиг, не наважуючись навіть дихнути від раптового усвідомлення. — Я вагітна, Різе!

Я не зміг промовити ні слова, просто притягнув її до себе, накриваючи її губи шаленим поцілунком, у якому було все: і моя вдячність долі, і нескінченне кохання до моєї неймовірної мишки.

За кілька місяців у нашому королівстві з’явилися нові мешканці. У нас з Алексою народився син, якого ми назвали Доріаном. Дружина захотіла, щоб імена батька та сина були схожими, а хто я такий, щоб їй відмовляти?

Ще одне маля з’явилося у Вільяма та Дейзі. Вони не стали зволікати й зіграли весілля вже наступного місяця після нашого. Король дав згоду, адже вони пройшли перевірку Богині, і вона також нагородила їх мітками. Це просто дивовижно! Богиня Любові, мабуть, у дуже піднесеному настрої останнім часом. Цікаво, що там у неї сталося?

У Дейзі та Вільяма народилася дівчинка. Її назвали Амелією — неймовірна красуня ще з пелюшок, а характер... Відчуваю, коли вона підросте, Вільяму буде несолодко.

Я колись думав, що магія — це лише формули та амулети, але тепер, тримаючи на руках сина і дивлячись у щасливі очі своєї коханої, я точно знаю: справжня магія — це просто бути поруч із тими, заради кого ти готовий змінити цілий світ… і заразом себе.

Десь поза межами простору та часу

У залах, вистелених зоряним пилом, вели бесіду ті, хто тримає нитки буття.

— Щось ти стала надто щедрою останнім часом, — Богиня Долі примружилася, дивлячись на мерехтливе полотно світу Арканум. — Навіщо ти подарувала їм мітки? Хіба того, що я звела їхні шляхи, було недостатньо?

Богиня Любові лише загадково хмикнула, поправляючи пасмо невагомого волосся.

— Думаю, з тієї ж причини, з якої ти допомогла тому старому магу витягнути дівчину з іншого світу. Я не хочу, щоб цих бідних дівчат цькували за відсутність магії. — вона зітхнула, — Скільки закоханих сердець у парах “маг-людина” було розбито через ці соціальні прірви? Скільки їх згасло в самотності? Я хочу, щоб до кожного мешканця цього світу нарешті дійшло: кохання важить значно більше, ніж рівень магії чи приналежність до сутності. Астер і Тея — найкращий тому доказ.

Богиня Долі усміхнулася:

— Твоя правда. Ці четверо обов’язково змінять світ магів. Вони доведуть, що для щирих почуттів не існує перепон — навіть якщо між закоханими лежить безодня в кілька світів.

Кінець
(Герої цієї книги згадуються в інших частинах світу Арканум на моїй сторінці)

Любі мої читачі!

Ця історія була написана серцем. За кожною сторінкою стоять тижні безсонних ночей, пошуків потрібних слів та щирих емоцій. Бути автором — це не лише творчість, а й щоденна боротьба за те, щоб книгу помітили, щоб вона не зникла в "чорній дірі" алгоритмів.

Якщо герої стали вам рідними, а історія відгукнулася в душі — будь ласка, поставте лайк та залиште коментар. Ваша активність — це єдиний спосіб врятувати книгу від забуття. Кожне ваше слово — це знак для мене, що все було не дарма. Не дайте цій історії згаснути!