Раді Вас бачити!

Шість днів пролетіли, наче один довгий сон. Завтра до села має прибути диліжанс, що прямує до Форенса — столиці, яка має стати моїм порятунком.

Ці дні були насичені: зранку я допомагала Марті по господарству, а пообіді бігла до Ангуса на “технологічні консультації”. Мій рудий артефактор виявився впертюхом ще тим: назву “швейна машина” він забракував одразу, охрестивши свій винахід “Пошивачем”. Я реготала на всю майстерню. Який, в біса, “Пошивач”?! Це звучить як назва для якогось казкового монстра, що жере тканину! Але, зрештою, мені було байдуже — за цей “Пошивач” я отримала стільки золота, що могла б купити велику карету.

Вечори ми проводили з Мартою. Вона терпляче вдовбувала в мою голову закони Аменд'алю, імена королівської родини та правила етикету. Довелося навіть завести щось на кшталт щоденника, щоб не заплутатися в усіх цих титулах і магічних ієрархіях.

Сьогодні ми нарешті склали валізу. Речей небагато: кілька суконь, подарованих Мартою, та три комплекти білизни від місцевої кравчині. Місцева мода на спіднє — це щось із чимось. Замість звичних трусиків і бюстгальтерів мені довелося звикати до широких шортів та довгих просторих сорочок із тонкого льону. Не дуже сексуально, зате, мабуть, автентично.

Найбільшим викликом стало моє волосся. Без фена та нормальних засобів догляду воно перетворилося на суху копицю соломи. Від місцевого мильного шампуню голова свербіла так, що я вперше була готова бахнути собі каре. Марта годинами розчісувала мої пасма, заспокоюючи під час чергової істерики.

— У тебе таке дивовижне волосся! — захоплено примовляла вона. — Я завжди мріяла про таку пряму шовкову косу, а не про цей свій кучерявий хаос.

Я лише сумно зітхала. Вдома моє волосся було моїм заробітком — я почала працювати моделлю для брендів шампунів. Тепер це здавалося такою порожньою дурницею...

— Коли повернуся, я обов'язково щось зміню, — пообіцяла я Марті. — Не хочу бути просто гарною картинкою. І кравчинею теж не буду, як би того не хотіла мама. Буду шукати свій шлях.

— Слухай своє серце, Алексо, — відповіла жінка, заплітаючи мені тугу косу. — Воно ніколи не бреше.

На дно валізи Марта поклала кілька скляних флаконів — зілля від болю та жару. Вона дуже хвилювалася, бо дорога довга, а світ не завжди привітний до самотніх дівчат.

Мене трусило від страху. Серце стукало в ребра, мов загнане звірятко. Завтра я залишуся зовсім одна в чужому світі, де немає ні доброї Марти, ні буркотуна Ангуса. 

До речі, з артефактором ми попрощалися заздалегідь — він навідріз відмовився йти проводжати, терпіти не міг сцен прощання. Проте подарував мені “Громовик” — пристрій для самооборони, схожий на магічний електрошокер. Коротку дерев'яну палицю з колбою, всередині якої танцювали справжні крихітні блискавки.

— Тут заряду всього на три удари, — суворо попередив він. — Спрямовуєш на “півника”, тиснеш на камінь — і він підсмажений. Потім шукай майстра для підзарядки.

Не ідеально, але краще, ніж нічого. Усі зароблені за теревені гроші я також залишила Марті. Їй вони потрібніші, а в мене в таємній кишені сукні все ще приємно важчав основний капітал від продажу ідей.

Ніч перед від'їздом обіцяла бути безсонною.

Настанови Марти я вивчила, як молитву: нікому, крім Валейна, ні слова про Землю. У цьому світі знання — це сила, а інформація про іншосвітянку може стати небезпечним козирем у чиїхось руках. Моя легенда була простою: сільська дівчина їде до Форенса за кращою долею та роботою, щоб допомагати батькам. Чим менше деталей, тим менше шансів заплутатися у брехні.

День від’їзду зустрів мене справжнім апокаліпсисом: проливний дощ і крижаний вітер. Настрій і так був на нулі через хронічне безсоння та гіркоту прощання, а погода лише підливала масла у вогонь. Я стояла на узбіччі з шостої ранку, хоча диліжанс очікувався о дев’ятій. У голові нескінченною стрічкою прокручувалися варіанти розмови з королівським магом. Я була схожа на вичавлений лимон, але лимон дуже рішучий.

Марта провела мене до краю села. Швидке прощання, сльози, обійми — і я змусила її піти додому, щоб вона не змокла до нитки. Залишившись наодинці з дощем, я загорнулася в плащ, намагаючись врятувати хоч залишки сухого одягу.

Невдовзі почувся тупіт копит. Крізь пелену дощу виринули четверо чорних коней, що тягли розкішну коричневу карету, оздоблену золотими візерунками. Диліжанс зупинився за кілька метрів, делікатно об’їхавши калюжу. Кучер, привітний чоловік із густою темною бородою, швидко закинув мою валізу всередину й подав мені руку.

І ось тут мій “тріумфальний” від’їзд пішов не за планом.

На останній сходинці я заплуталася у мокрому подолі сукні й буквально влетіла в салон, розпластавшись на підлозі, як жаба на асфальті.

— Кляті довгі сукні! Хто їх придумав? Якийсь жінконенависник?! — вилаялася я, борсаючись у купі вологої тканини. — Не день, а суцільне покарання!

Коли мені нарешті вдалося прийняти вертикальне положення й упасти на найближче сидіння, я побачила його. Навпроти сидів чоловік. Неймовірно гарний і настільки ж нестерпно зарозумілий. Він дивився на мої спроби піднятися з таким виглядом, ніби я була настирливою мухою, що перебила його поважні роздуми.

Погляд темних очей з-під насуплених брів просто-таки випромінював роздратування. 

Оце так джентльмен! Міг би хоч руку подати, а не споглядати мою ганьбу з кам’яним обличчям. Від сорому я спалахнула так, що, здавалося, дощ навколо мене мав би випаруватися.

— Вітаю, пане! Вибачте, якщо порушила ваш спокій. Було б значно швидше, якби мені хтось допоміг, — не втрималася я від шпильки, намагаючись вгамувати серцебиття.

Його губи ледь помітно сіпнулися — чи то в усмішці, чи то в усмішці зверхності. Він лише здивовано звів одну брову, хмикнув і… просто заплющив очі, демонструючи, що розмова закінчена. Мда, схоже, Ангус зі своєю дивакуватістю був просто зразком вихованості порівняно з цим екземпляром.

Сподіваюся, він вийде на наступній зупинці, бо два тижні в такій компанії — це пряма дорога до каторги за вбивство.

Я насупилася й відвернулася до вікна, хоча ігнорувати його було важко. Чоловік виглядав років на тридцять. Чорне хвилясте волосся недбало спадало на лоб, мужнє підборіддя, прямий ніс — він був схожий на модель із обкладинки дорогого журналу. Дорогий костюм із золотими ґудзиками підкреслював підтягнуту фігуру, а його довгі ноги займали майже весь простір кабіни. Справжній самозакоханий павич.

Мій супутник напівлежав на сидінні у розслабленій, майже недбалій позі. Здавалося, він був виснажений до краю. Що ж, нехай спить, можливо, прокинеться в кращому гуморі.

Я заходилася тихенько виплутуватися з мокрого плаща. Шкода, що тут не було Ангуса з його побутовою магією — сукня неприємно липла до ніг, холодячи шкіру. Єдиною втіхою було те, що в кабіні панував затишок: вітер не продував щілини, а дощ більше не намагався перетворити мене на русалку. До вечора одяг мав висохнути сам собою. Напевно.

Незважаючи на безсонну ніч, спати мені зовсім не хотілося. Адреналін і нерви зробили свою справу — я була бадьорою, як після подвійного еспресо. Від нудьги я почала вивчати нашу “кімнату на колесах”. 

Диліжанс виявився досить розкішним: розрахований на шістьох пасажирів, зі стінами, оббитими насичено-червоною тканиною. М’які сидіння із зеленого оксамиту обіцяли комфорт, якби не одне “але”. Мій сусід по-хазяйськи зайняв половину карети: сам розлігся на двох місцях, а на третє прилаштував свою невелику валізу. Я ж зайняла лише одне місце, запхнувши свій багаж під сидіння.

Я лаяла себе за те, що не дістала книгу раніше. Тепер грюкати валізою було якось ніяково — а раптом цей тип зі скажених, які кусаються, якщо їх розбудити? Перевіряти на власній шкурі не дуже хотілося.

Проте через годину нескінченної тряски по камінню, яке тут називають дорогою, моє терпіння луснуло. Точніше, його “проїв” голод. Зранку я не змогла проковтнути ні крихти, а тепер мій шлунок вирішив заявити про свої права на весь салон. Він видав такий гучний звук, що я мало не згоріла від сорому.

Ну все! Хай йому грець! Це не його особиста спальня, зрештою, та й день на дворі. Претензії хай висуває після двадцяти двох нуль нуль.

З цим бойовим настроєм я полізла під сидіння. Звісно, я розбудила павича. Він невдоволено застогнав, розплющив очі й вистрелив у мене справжніми гнівними іскрами. Я у відповідь лише гордо підкинула підборіддя. Гнівні іскри? Ха! Подивіться на мене, коли я голодна — я теж так вмію.

Ігноруючи його важкий погляд, я витягла свій скарб: книгу та пакунок із бутербродами, які дбайливо приготувала Марта. Засунувши валізу назад, я з королівським виглядом розгорнула папір.

М-м-м, нарешті! Смак копченого м’яса та свіжого хліба змусив мене заплющити очі від задоволення. Я жувала, насолоджуючись моментом, і щиро сподівалася, що запах моєї їжі зараз нестерпно дратує цього зарозумілого красеня.