Раді Вас бачити!

Ганна стояла біля вікна вітальні. Підлога під ногами здавалася хиткою, наче болото. 

Громов був її стіною. Не коханням, а стіною. Міцною конструкцією, яка робила її нахабство абсолютно безкарним. А тепер ця стіна тріщала й сипалася шматками. 

Вона різко відступила від скла, схопила телефон і гарячково набрала його номер. Механічний голос оператора сухо повторив: «Абонент тимчасово недоступний».

Ганна нервово, злякано посміхнулася.

— Та звісно, - прошепотіла вона в порожнечу кімнати. - Він просто зайнятий. На нараді.

Але від цього «просто» всередині все стислося ще сильніше. 

За годину вхідні двері будинку відчинилися. Але не так, як зазвичай. Не впевненою Дмитровою рукою «я повернувся з роботи», без звичного шурхоту пакетів та побутового бурчання. Двері рвонули різко, коротко. Так відчиняють двері туди, де рішення вже прийнято і назад дороги немає.

Дмитро стояв на порозі. Жодних звичних Ганниних театрів типу «добрий ранок, котику». В руках він тримав товсту пластикову папку. А біля ніг стояла валіза. Маленька, дитяча валіза сина.

— Що це означає? - Ганна судорожно ковтнула, але голос усе одно зірвався на вереск.

— Це кінець, - сказав Дмитро просто.

— Що значить кінець?

Він пройшов повз неї в дім, ніби вона - предмет інтер’єру. Поклав папку на стіл. На обкладинці було слово, яке не люблять навіть сильні люди «Розірвання шлюбу».

— Ти ,що стежив за мною? - Ганна кинулася за ним, задихаючись від обурення.

Дмитро не обернувся. Він роздивлявся стіну вітальні, наче шукав у ній підтвердження, що реальність навколо нього ще існує.

— Я не стежив. Я дивився, - нарешті вимовив він, повернувшись. У його погляді не було ні злості, ні ненависті. Тільки випалена порожнеча й смертельна втома. - Після того, як Катя прийшла й відкрито сказала все, на що я роками боягузливо заплющував очі після її питань про твої таємні зустрічі. Я вперше за багато років запитав себе: а якщо я знову вдаю, що нічого не бачу?

Ганна коротко, злісно розсміялася.

— Ти серйозно зараз? Ти віриш цій малій дряні?!

— Я вірю власним очам, - Дмитро заговорив тихо, але в кожному слові відчувався залізобетон. — Я бачив тебе біля готелю. І бачив, з ким саме. 

— І що з того? - виплюнула вона, розводячи руками. - Ти думаєш, між нами щось було? 

— Я думаю, що одинадцять років живу поруч із жінкою, яка вміє брехати так філігранно, що я сам починав вірити в її вигадки, - перебив Дмитро. - А тепер усе. Я більше не хочу грати в ці ігри. 

Ганна підійшла впритул. Її очі блищали, як скло.

— Ти мене кидаєш? Через неї? Через цю нікчему?

— Я йду через себе, - відрізав він. - Бо я вже не здатний розрізнити, де в тобі правда, а де чергова отрута.

У дверях вітальні з’явився Марк. Він був сонним. Він подивився на дитячу валізу, потім на маму й тата.

— Ми кудись їдемо? - пробелькотів він.

У Ганни щось гаряче смикнулося в грудях. Це була не материнська ніжність - це заговорив уражений страх втратити контроль.

— Марку, негайно йди до мене! - наказала вона.

Дмитро обережно присів перед сином на коліна, повністю закриваючи його своєю спиною від матері. 

— Синку, ти поїдеш зі мною. На деякий час.

— Я хочу з мамою. - хлопчик розгублено закрутив головою.

Ганна відчула, як усередині піднімається темна, липка хвиля неконтрольованої злості.

— Ти не маєш права забирати дитину! Він мій!

— Він наш, - спокійно підвівся Дмитро. - І саме тому я не можу залишити його з тобою. Особливо зараз.

— Зараз? - вона зробила крок назад. — Ти що, намагаєшся виставити мене божевільною?!

Дмитро подивився на неї довгим, проникливим поглядом.

— ТТи сама зробила з себе чудовисько, Ганно. А я просто перестав удавати, що цього не помічаю. 

Вона з усього розмаху вдарила долонею по столу.

— Та ти… ти ніхто без мене! Тварюко!

Дмитро навіть не здригнувся від її крику.

— Можливо, - погодився він.

Він узяв Марка за руку. Хлопчик, постійно озираючись на матір, слухняно пішов за батьком до виходу. Ганна смикнулася, щоб наздогнати їх і вирвати дитину, але Дмитро просто підняв долоню - спокійно, вагомо, без зайвого галасу.

— Заяву на розлучення зареєстровано. Тимчасова опіка за рішенням суду поки що на мені, - кинув він через плече. - Матимеш можливість бачити сина, коли приведеш свою голову до ладу.

— До ладу?!- її сміх зірвався на істеричну ноту.

Дмитро важко зітхнув. Цей розрив болів йому значно сильніше, ніж він намагався показати.

— Я оплатив наш борг клініці, - тихо додав він біля самих дверей. - І переказав аванс ще за кілька місяців наперед. В «Гармонію».

Ганна завмерла.

— Ти що зробив? 

— Те, що мав зробити багато років тому, - тихо відповів він. - Коли все це тільки починалося. Але я тоді вибрав затишну сліпоту, щоб бути з тобою. 

Вона кинулася до нього, як розлючена кішка, що захищає свою клітку. 

— Я туди не поїду! Чуєш мене? Не поїду! 

Дмитро нахилив голову.

— Поїдеш, Ганно. Бо зараз у тебе лише два варіанти: або ти добровільно ляжеш на дно, або туди тебе примусово покладе служба безпеки Кравченка. Вибирай.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

У голові Ганни раптом чітко, як спалах, промайнула думка: «Лягти на дно».

Раптом слова чоловіка перестали звучати як покарання. Це був шанс. Безкоштовна, ідеальна схованка. Місце, де можна пересидіти бурю. Де ніхто з шукачів Вадима не поставить зайвих запитань. Вона просто зникне з усіх радарів, поки Громов розгрібає проблеми й витягує їхню схему.

Вона схопила телефон, знову набрала номер Олексія. «Абонент тимчасово недоступний».

Ганна судорожно ковтнула повітря. 

— Він… він обов'язково перетелефонує, - прошепотіла вона, заспокоюючи саму себе. - Просто пізніше.