Спочатку:
На сторінку книги
Сигнал.
Наступного ранку Катерина прийшла раніше, ніж зазвичай. Вона не хотіла справити враження, просто після вчорашнього дня їй важко було зосередитися вдома. Думки вперто крутилися навколо нескінченних фінансових таблиць, графіків і… того короткого, пронизливого погляду, який вона раз у раз згадувала проти власної волі. Катя суворо забороняла собі розвивати ці думки. Робота - це робота, і нічого більшого.
Але сьогоднішній день із самого ранку видався якимось наелектризованим. Обідня перерва почалася раптово - наче хтось одночасно зняв людей із паузи очікування.
У кабінеті зашурхотіли стільці, дівчата почали швидко збирати речі, ніби кудись запізнюються.
— Катю, ми в їдальню! - озвалася Світлана, уже накидаючи жакет. - Сідаєш з нами, бо потім місць не буде. Ми займемо тобі місце.
— Я за хвилину наздожену, - відповіла Катерина, не відриваючись від екрана. - Мені потрібно зберегти та закрити файл.
— Тільки не засиджуйся, - підморгнула Карина. - Ми будемо чекати.
Двері зачинилися, і в просторому кабінеті нарешті запанувала благодатна тиша. Катерина зосереджено перевіряла цифри - одну колонку, другу. Їй хотілося здати це бездоганно. Не тому, що хтось вимагав. А тому, що інакше вона не вміла. Вона саме зберігала файл, коли двері знову відчинилися.
— О, ти ще тут, - почувся голос Дениса Віталійовича.
Він зайшов легко, ніби між іншим, окинув швидким поглядом порожній кабінет і зупинив свої блакитні очі на Катерині
— Дівчата пішли на обідню перерву?
— Так. Обід.
— Чудово, - усміхнувся він так, ніби саме цього й чекав.
Слідом за ним до кабінету квапливо зайшов Петро Валентинович, тримаючи біля вуха мобільний телефон.
— Так, Вадиме Кириловичу, - говорив він. - Я знаю, що ви чекаєте… Так, усе готово. Зараз усе буде у вас.
Він завершив дзвінок і подивився на Дениса.
— Генеральному терміново потрібна аналітика по другому корпусу нашого нового об'єкта. Прямо зараз на стіл.
— Я якраз про це, - швидко відгукнувся Денис. - Петре, нам із тобою потрібно негайно спуститися у фінансовий відділ. Там знову якась плутанина з первинними даними почалася, треба особисто розібратися, поки вони не напартачили.
Петро Валентинович важко зітхнув.
— Як завжди, у найвідповідальніший момент…
Денис уже впевнено брав зі столу готову теку в цупкій обкладинці й протягував її в бік Каті.
- Слухай, а нехай Катерина віднесе. чудово орієнтується в цифрах, заодно й інші супутні документи передасть. Правильно я кажу?
- Катерино? - Петро Валентинович на мить задумався, пильно подивився на дівчину, а потім злегка кивнув власним думкам. - Що ж, це варіант. Занеси, будь ласка, цей звіт Вадиму Кириловичу. Особисто. Передай прямо в руки.
- Секретарка попереджена, - додав Денис м’яко, ховаючи телефон в кишеню. - Просто піднімешся на двадцять другий поверх і віддаси теку. Нічого складного, ти точно впораєшся.
Катерина кивнула і забрала документи. ЇЇй не здалося дивним, що серед усього відділу обрали саме її. Логіка була залізна: вона безпосередньо працювала над цими розрахунками й вона єдина залишилася в кабінеті під час обіду.
Ліфт піднімався повільно. Вона дивилася на цифри поверху і ловила себе на дивному відчутті, що ніби цей короткий шлях важить більше, ніж мав би.
Двадцять другий поверх. Особиста секретарка директора мовчки кивнула, звірившись із монітором, і плавним жестом відчинила перед Катериною важкі дубові двері.
Вадим Кирилович стояв спиною до входу біля величезного вікна, розмовляючи по телефону. Почувши кроки, він повільно обернувся. Катерина зупинилася за кілька метрів від його масивного столу.
- Слухаю, - коротко кинув він у слухавку й натиснув відбій, не зводячи з неї очей.
Вона зробила чіткий крок уперед, намагаючись, щоб її голос звучав максимально професійно.
Вона зробила крок уперед.
- Я з аналітичного відділу. Мене звати Катерина Дмитрівна Волинська. Мені доручили передати документи. Особисто Вам.
Він підійшов ближче. Повільно, вивчаюче поглянув на неї, наче сканував кожен міліметр її обличчя.
— Давай сюди.
Вона передала теку аналітику за проектом «Північний квартал» і їхні пальці торкнулися на мить - рівно настільки, щоб Катя виразно відчула сухе, впевнене тепло його руки. По тілу прокотилася ледь помітна хвиля напруги.
Він відкрив першу сторінку.
- Ви працювали над цим?
- Так. Разом з куратором і колегою Світланою Анатоліївною.
Він перегорнув ще кілька аркушів.
- Цікаво, - сказав спокійно. - Тут застосована зовсім інша логіка розрахунку. Навіщо?
- Я додатково звірила й перерахувала всі можливі інвестиційні ризики, - відповіла Катерина стримано. - Щоб не було перекосів.
Вадим Кирилович повільно підняв голову. Його глибокий, проникливий погляд зупинився на її обличчі:
- Грамотно.
Коротка пауза.
— Дякую, Катерино Дмитрівно. Можете йти.
Вона кивнула й розвернулася.
— Катерино, - несподівано наздогнав її низький голос уже біля самих дверей. Вона зупинилася й озирнулася через плече.
— Не втрачайте цю уважність. У наш час це величезна рідкість.
Вона нічого не відповіла, лише ледь помітно кивнула головою на знак поваги. Але коли двері кабінету зачинилися за її спиною, Катя відчула, як серце в грудях б’ється в шаленому ритмі. Коли вона спустилася до їдальні,дівчата вже чекали на неї за кутовим столиком, буквально згораючи від цікавості.
— Ну? - одразу заговорили вони. - Ми вже все знаємо від секретарки.
— Ти реально була в самому лігві?
— Він що, реально такий?
Катерина спокійно сіла на своє місце.
— Просто директор, - сказала вона спокійно.
Світлана фиркнула.
— Ой, та всі ви так кажете… До першого його фірмового погляду впритул.
Катерина взяла чашку з кавою й на секунду зависла. Вона ніяк не могла логічно пояснити самій собі, чому цей банальний робочий епізод так міцно тримав її й не відпускав. Чому в голові знову й знову, наче заїжджена кінострічка, виникав цей спокійний, магнетичний і до бісиків уважний погляд генерального директора.
Ввечері Катерина вийшла з будівлі компанії втомлена, але дивно зібрана. Вечірнє місто вже жило своїм розслабленим, нічним ритмом: спалахували яскраві неонові вітрини, шуміли потоки машин, а вулицями поспішали люди, занурені у власні справи. У кишені куртки наполегливо завібрував телефон.
— Ну що? - без привітання сказала Марта. - Ти вже вільна чи ще рятуєш корпорацію?
- Вільна, - щиро усміхнулася Катерина, відчуваючи, як офісна напруга нарешті спада.
- Чудово. Кіно. Я вже купила квитки на вечірній сеанс, тож ти мені офіційно винна за тиждень моральної підтримки.
Катерина навіть не сперечалась. Їй дійсно потрібно було терміново перемикнути мізки.
У залі кінотеатру панували приємні напівтінь і тепло. Вони взяли каву, сіли в останньому ряду. Фільм ішов фоном - щось легке, майже неважливе.
— Ну? - прошепотіла Марта, схилившись до неї. - Розповідай.
Катерина кілька секунд мовчала, ніби обирала слова.
— У нас… директор, - сказала вона нарешті.
— О-о-о, - протягнула Марта. - Оце вже стає по-справжньому цікаво. Ну ж бо!
— Він… інший, - обережно. - Неймовірно спокійний. Уважний до кожної дрібниці. Ніколи не підвищує голос. І… має шалену ХАРИЗМУ.
Марта миттєво дістала телефон і почала щось набирати:
— Зачекай. компанія «VARYS GROUP», так?
Кілька кліків - вона вже гортала сайт.
— Ого, - присвиснула. - Катюню… Та ти, виявляється, працюєш під керівництвом неймовірного красеня!
— Марто…тихіше, - Катерина зніяковіло усміхнулася, відчуваючи, як до щік підступає жар.
— Ні, серйозно. Подивись на це обличчя. Такий типаж - холодний, дорогий, небезпечний. Ммм…
— Він просто директор, - повторила Катерина тихіше, ніж планувала.
Марта подивилася на неї уважніше.
— Ага, звісно. Саме з такою інтонацією зазвичай виправдовуються дівчата, яких уже трохи зачепило за живе.
Катерина зробила ковток кави.
— Це просто робота, - сказала вона. - Просто практика.
— Ну-ну, як скажеш, - кивнула Марта, але усміхнулась. - Просто робота. І просто неймовірно привабливий, загадковий бос.
Вони засміялися.
Фільм закінчився, а розмова ще довго крутилася навколо дрібниць - графіка, колективу, їжі в їдальні. Катерина ловила себе на тому, що думає про сьогоднішній день з теплом.
Коли вони нарешті вийшли на вулицю, весняна ніч зустріла їх свіжістю та спокоєм. Ліхтарі відкидали довгі тіні на асфальт. І на душі в Катерини вперше за довгий час було дивовижно, затишно й тихо.
— Ти інша сьогодні, - сказала Марта вже серйозно.
— Яка?
— Жива, - відповіла вона без жартів. - І мені це подобається.
Катерина нічого не сказала.
Вона йшла додому повільно, з відчуттям легкого хвилювання, яке не хотілося аналізувати. Просто дозволити йому бути. Вона ще не знала, що це погляд у кабінеті директора, цей спокійний голос і ці кілька фраз - вже стали першою тріщиною в житті, яке вона старанно будувала без ризику.
