Спочатку:
На сторінку книги
День, який почався нормально.
Тиждень був тихо-щасливий. Катерина дедалі частіше ловила себе на тому, що усміхається просто так, без жодної видимої причини - і миттєво лякалася цього почуття, як людина, яка просто не звикла до легкості й безтурботності у своєму житті.
Вадим поруч із нею теж став іншим. Не «м’якшим» - ні, його характер не змінився. Він просто перестав повсякчас тримати дистанцію як непробивну залізну броню.
В офісі вони були максимально обережні. Дозволяли собі лише короткі, нібито випадкові дотики - мимохідь пальці на долоні біля кавомашини, рука, що ледь торкнулася спини у дверях, швидкий, пронизливий погляд через прозоре скло перегородки.
Але після роботи… після роботи він ніби нарешті дозволяв собі дихати на повні груди й бути по-справжньому живим.
Того вечора вони йшли затишним парком. Місто вже втратило свій денний шум, і навколо панувала лише спокійна вечірня музика вулиць та шелест листя.
— Ти завжди така зібрана, Катю, - зауважив Вадим, дивлячись на її профіль.
—Завжди. Бо якщо я бодай колись розсиплюсь - мене просто нікому буде збирати, - тихо відповіла Катерина й сама здивувалася тому, що так легко озвучила свій найбільший страх вголос.
Він зупинився, подивився на неї так, ніби вперше побачив не “стажерку”, а дівчину, яка вміє стояти на ногах навіть тоді, коли земля під ними тріскає.
— Я збирати не вмію, - сказав він тихо, майже інтимно. - Але я вмію тримати.
І саме в цей момент з неба хлинув дощ - рясна, тепла травнева злива, яка миттєво ламає будь-які людські плани. Катерина коротко, щиро засміялася. Цей сміх зірвався з її губ, як раптова блискавка.
— Ну супер! Звісно, дощ. Бо без нього в нас ніяк не обходиться.
Вадим нахилився до її обличчя, ніби хотів сказати щось важливе… але замість будь-яких слів - просто торкнувся її губ своїми.
Спочатку це було обережно, майже невагомо. Як м’яка перевірка - чи можна, чи вона дозволить. А потім її пальці самі собою відчайдушно вплелися в комір його пальта. І в цю єдину секунду все стало занадто простим: вона більше не хотіла думати. Вона просто хотіла його.
— Катю… - глухо видихнув він у її губи.
— Не говори, - прошепотіла вона, заплющуючи очі. - Будь ласка, просто не говори нічого
Вадим коротко кивнув і поцілував її знову. Цього разу - уже без жодної стриманості. Вони побігли крізь стіну води до його машини, сміючись і промокаючи до нитки, наче діти.
У салоні стало тихо. Дощ гучно барабанив по даху, але цей шум залишався десь далеко - він був зовсім не про них.
Вадим повільно провів долонею по її щоках, прибираючи мокре від дощу пасмо волосся. Катерина дивилася на нього так, ніби в усьому всесвіті залишилися тільки ці темні, глибокі очі.
І потім він поцілував її знову — глибше, голодніше, так, що у неї затрусилися пальці, і вона сама потягнулася до нього.
І потім він поцілував її знову. Глибше, голодніше, так, що в неї затремтіли пальці, і вона сама, втрачаючи контроль, потягнулася йому назустріч. Далі не було ні встановлених правил, ні розумних рішень. Було тільки те шалене почуття, з яким їх тягнуло одне до одного - без зайвих пояснень, без пауз, без найменшого шансу «зупинитися вчасно».
Коли все нарешті стихло, у машині знову стало чітко чути дощ - рівний, дрібний, майже заспокійливий, ніби він був тут зовсім ні до чого.
Вадим деякий час сидів нерухомо, рівно дивлячись перед собою крізь лобове скло. Потім повільно, глибоко видихнув і почав застібати ґудзики сорочки - без поспіху.
Катерина мовчки підтягнула блузку на плечі й тремтячими пальцями поправила ремінь на талії. Волосся неприємно прилипало до шиї, а щоки пашіли гарячим вогнем. Вона дивилася кудись убік - на краплі, що швидко бігли по склу, на темний нічний двір, на власні долоні… тільки не на нього.
Ніби панічно боялася, що якщо підніме очі - він миттєво побачить усе. Не просто хвилинне бажання чи ніяковий сором. А те, що було набагато гіршим за все це разом узяте, що як легко вона щойно віддала йому себе - навіть не тілом, а своєю беззахисною довірою.
Вадим повернув голову.
— Подивись на мене, - тихо попросив він.
Катерина ледь хитнула головою.
— Не зараз.
Він замовк. І це раптове мовчання не було холодним - воно було максимально обережним. Наче він теж чітко відчув, що вони щойно переступили ту невидиму межу, після якої вже ніколи не вийде вдати, що все як раніше.
Вадим простягнув руку й кінчиками пальців ледь торкнувся її зап’ястка - ніжно, без жодного тиску.
— Добре, - сказав майже шепотом.
Вона все ще не дивилася йому в очі, але її пальці самі знайшли його велику долоню - і міцно стиснули її, ніби це була єдина опора, яка не давала їй остаточно зірватися в прірву.
Вадим нахилився й трепетно поцілував її в скроню - коротко, так, ніби цим поцілунком ставив крапку, яку насправді всім серцем хотів зробити початком.
— Завтра ти знову скажеш мені при зустрічі, що все це було «просто випадковістю»? - тихо запитав він, притискаючись щокою до її волосся.
Катерина важко видихнула й нарешті дозволила собі слабку, але щиру усмішку.
— А ти завтра знову зробиш вигляд, що в тебе все під контролем?
Його погляд потемнів.
— Ні, Катю. Після всього, що відбувається між нами, я більше не хочу нічого вдавати.
Щоки Катерини спалахнули - і цього разу зовсім не від сорому. А від того дивного, щемкого щастя, коли тебе хочуть не заради чергової офісної гри,а просто тому, що ти - це ти.
— Ти ж сам колись сказав, що абсолютно не вмієш грати, - прошепотіла вона, повертаючись до нього обличчям. - От і не грай.
Він усміхнувся одним кутиком губ.
— Я і не збираюсь.
Вона видихнула:
-- Добре. Але без наказів.
-- Спробую.
Катерина фиркнула.
--Ого. Сам пан директор обіцяє спробувати.
Він нахилився ще ближче, обпалюючи її диханням:
-- Не дражни мене , Катю.
І поцілував її ще раз - уже спокійно, впевнено, як німу, але надійну обіцянку.
А вранці Катерина йшла на своє стажування трохи сонна, але з тим особливим, неймовірним теплом у грудях, яке поки що дуже боялася називати голосним словом «кохання» - щоб просто не злякати це крихке диво.
У сумочці коротко дзенькнув телефон. На екрані висвітилося нове повідомлення від Вадима: «На столі стоїть сніданок. Навіть не думай сперечатися. Візьмеш і все з’їси - тоді мені буде значно спокійніше»
Вона мимоволі всміхнулася, притискаючи телефон до грудей. І тут же подумки обурилася: «От же… командир!» Але потім піймала себе на думці, що їй до безумства подобається, коли він поводиться з нею саме так.
