Спочатку:
На сторінку книги
Громов виходив із ресторану так, ніби цей світ належав йому за правом замовчування.
Дощ на бруківці робив місто блискучим, як дорогий годинник. Усе навколо сяяло - навіть те, що насправді було брудом. Олексій натягнув комір пальта, кинув короткий погляд на парковку й на мить застиг.
Машина, яку Ганна помітила крізь вікно і про яку розповідала, стояла й тепер. Та сама. Той самий кут. Та сама тиша.
— Параноя, - пробурмотів він собі під ніс. Хоча Громов не був із тих, хто вірить у параною. Він вірив у контроль, цифри і зв’язки. Він зробив упевнений крок уперед і раптом почув позаду рівні, важкі кроки.
— Пане Громов?
Голос пролунав спокійно. Без погрози. Саме від такого тону в людей із грошима та владою зазвичай холоне спина - у ньому не було емоцій, не було бажання торгуватися чи домовлятися.
Громов обернувся повільно, тримаючи осанку. Перед ним стояли двоє чоловіків у цивільному. Один упевненим рухом розгорнув посвідчення. Другий тримав у руці цупку папку - так, ніби це був не стос паперу, а готовий вирок.
— Олексій Сергійович Громов? - уточнив той, що з посвідченням, суто формально.
— Так. У чому справа? - Громов не підвищив голосу і не виказав паніки. Його гордість була тренованою: ніколи не показувати слабкість, навіть якщо всередині все тріщить за швами.
— Ви запрошені проїхати з нами для надання пояснень.
— З якого приводу? - холодно кинув Олексій.
— Питань буде кілька, - оперативник подивився на нього впритул. - Вимагання. Підробка фінансових документів. Тиск на свідків. І ще… - чоловік поглянув у папку, - незаконні схеми з тендерними пакетами. Ви ж розумієте, що це розмова не на вулиці?
Громов заціпенів. Розум гарячково прокрутив список людей, яких він колись купив. Список тих, хто обіцяв мовчати до скону. А потім у голові пролунав пронизливий, тваринний дзвін, що хтось його здав. Хтось заговорив першим.
— Це якесь непорозуміння, - сказав він і сам відчув, як жалюгідно й фальшиво звучить це слово увечері, під холодним дощем, перед людьми, які не беруть хабарів.
Поліцейський коротко кивнув своєму напарникові.
— Руки, будь ласка.
— Я не злочинець, щоб... - Громов уже хотів зробити крок назад, але другий чоловік перекрив шлях. Швидко, професійно. Так перекривають кисень тим, хто звик ходити по головах без черги.
— Це не вирішується на парковці, - сухо обірвали його.
Холодний метал клацнув на зап’ястях тихо, майже ввічливо. І в цю саму мить Громов уперше в житті зрозумів, як страшно звучить слово "контроль", коли цей контроль перебуває в руках його ворогів. Його вела власна самовпевненість, і тепер капкан зачинився.
