Спочатку:
На сторінку книги
Катерина.
Катерина навчилася не чекати. Не чекати допомоги, не чекати пояснень. Не сподіватися, що хтось раптом з’явиться поруч, візьме за руку й скаже, що все обов'язково буде добре.
Вона стояла біля вікна гуртожитської кімнати, притулившись плечем до прохолодного скла, і спостерігала, як один за одним гаснуть вогні в будинках навпроти. Величезне місто жило своїм життям - байдуже, впевнено, абсолютно без неї. У цьому ховалося дивне заспокоєння: коли ти непомітна для світу, світ нічого від тебе не вимагає. І ти йому теж нічого не винен.
Катерина належла до тих жінок, яких не зауважують із першого погляду. Не тому, що вони негарні - зовсім ні. А тому, що їхня краса не вміє кричати. Вона не вимагає чужої уваги й не ловить погляди навмисно. Вона просто існує - у плавних, м'яких рухах, у тихому спокійному голосі та звичці тримати спину рівно, навіть коли всередині все стискається від напруги.
Вона надто рано засвоїла головне правило виживання: не скаржся, працюй, мовчи і тримайся.
Кінець зими завжди давався Катерині найважче. І зовсім не через пронизливий холод - жити в холоді вона давно звикла. Набагато сильніше тиснула глуха тиша, яка навалювалася одразу після сесії. Коли найважчі іспити вже позаду, але попереду чітко вимальовується порожнеча, вантаж відповідальності та гостре відчуття, що час невблаганно спливає.
Старий гуртожиток гудів своїм звичним, хаотичним життям: за стіною хтось гучно святкував успішну здачу, у кінці коридору сварилася пара, а на спільній кухні біля відчиненого вікна курили студенти, вдивляючись у темряву двору.
Катерина присіла на краєчок свого ліжка, обхопивши коліна руками, і поглянула на акуратно складені стопки конспектів. Переддипломна робота лежала поруч - її сторінки були ще чистими, нечіпаними, але папка вже здавалася важкою, наче гранітна брила.
П’ятий курс. Фінішна пряма. І водночас - підніжжя зовсім іншого, невідомого їй життя.
Дівчина чітко знала, що розраховувати їй нема на кого. Ні на батька, який давно обріс чужими інтересами та новою родиною; ні на мачуху, чия турбота завжди була надто правильною, вивіреною і до жаху холодною; ні на цей світ, який від самого дитинства відучив її вірити в дива.
Катерина звикла тягнути все самотужки: виснажливе навчання, нічні підробітки, побут у гуртожитку, постійне вміння відмовляти собі в усьому зайвому. Вона не нарікала на долю. Вона просто жила.
Раптом тишу кімнати розірвав різкий звук. На затертому столі завібрував телефон.
Екран спалахнув незнайомим номером.
Вітаю в гарячій історії КОХАННЯ!
