Спочатку:
На сторінку книги
За два квартали від клініки їх уже напружено чекала Марта.Вона відкрила задні дверцята машини, кинула швидкий погляд на Олену - і несподівано замовкла. Без сарказму. Без жартів.
Вона лише тихо, з непритаманною їй м'якістю промовила:
- Добрий ранок… Я - Марта, подруга Каті. Ви вже вдома.
І тільки тоді, у відносній безпеці зачиненого салону, Катерина нарешті дозволила собі відпустити самоконтроль. Вона обережно торкнулася худих, тремтячих маминих рук і міцно, по-справжньому притисла її до себе.
І в цю секунду вона зрозуміла, що все інше буде потім. Вадим - потім. Біль - потім.
Зараз існувало тільки одне непереборне та важливе досягнення: вона знайшла свою маму завдяки вірним друзям. Вони вирвали її з полону, і тепер її потрібно було захистити й зберегти. Це був її єдиний абсолютний пріоритет.
Мікроавтобус повільно рушив і зник за поворотом, ніби нічого не сталося.
Ніби це була просто ранкова доставка.
Квартира Ігоря
Помешкання лікаря виявилося маленьким, чистим, але заледве обжитим. Тут панувало стійке відчуття тимчасового прихистку, а не справжнього дому - затишок просто не встиг оселитися серед мінімуму меблів та медичних книг. Але це місце не було клінікою. На вікнах не було заґратованих рам, а в повітрі не пахло антисептиками. Для Олени цього виявилося цілком достатньо, щоб уперше за одинадцять років глибоко, полегшено видихнути.
Ігор Андрійович поклав ключі на стіл, швидко оглянув усіх.
- Тут безпечно, принаймні на деякий час. Я вже написав заяву на відпустку з подальшим звільненням. - Він сказав це твердо, без тіні сумніву. - Якщо керівництво закладу підніме галас, мене за таку «самодіяльність» з’їдять першим. Я чудово це розумію й приймаю ризики.
Сергій кивнув.
- Дякую.
Марта видихнула з сарказмом, який тримав її на ногах:
- Лікарю, ви щойно зруйнували мою віру в те, що всі дорослі - бездушні. Це просто неприпустимо з вашого боку.
Катерина тим часом допомогла мамі влаштуватися в глибокому кріслі й дбайливо накрила її м'яким вовняним пледом. Олена розгублено розглядала скромний інтер'єр кімнати, наче досі не вірила, що стіни навколо можуть бути іншого кольору, ніж лікарняні.
- Вони… - її голос ледь чутно затремтів, - вони ж почнуть шукати, правда? Вони знайдуть мене?
Катя присіла поруч, міцно стиснувши її долоні у своїх:
- Ні. Я не дозволю.
Це прозвучало несподівано твердо навіть для неї самої.
Катерина подивилася на лікаря і спитала:
- Чому… чому ви не могли вивести її раніше? Чому треба було чекати стільки часу?
Ігор на секунду заплющив очі, ніби втомився виправдовувати світ.
- Раніше вона не витримала б. Її роками тримали на препаратах так, щоб вона була… зручною.
Він говорив професійно рівно, але на наступній фразі його голос усе ж таки зламався на пів тону:
-- Коли я прийшов працювати в «Гармонію» півтора року тому, спочатку я бачив перед собою лише чергову важку «пацієнтку». А потім розгледів живу людину, яку повільно, день за днем стирають із цього світу. Я почав знижувати дози ліків. Потай, мікрограмами, так, щоб ніхто з персоналу не зафіксував змін у поведінці. Вона почала повертатися до тями й нормально мислити лише нещодавно. А коли на мене вийшов Сергій і коли я остаточно зрозумів, що в неї є доросла донька, яка всі ці роки можливо, шукає її й любить... - Ігор важко ковтнув повітря. - Я зрозумів, що більше не маю жодного морального права мовчати й удавати, що нічого не помічаю.
Марта прошепотіла, майже без звуку:
- Ну нарешті хоч хтось у цій довбаній історії має і серце, і диплом.
Сергій коротко, ледь помітно торкнувся її плеча - не для заспокоєння, а радше як знак мовчазної підтримки та згоди з її словами. У цій миттєвій, стриманій дрібниці промайнуло те, що згодом можна буде назвати справжнім теплом. Але Катерина зараз була надто зосереджена на матері, щоб помічати напівтони.
Марта подивилася на Сергія.
- Окей, народ. Далі починається жорстока реальність. Потрібна офіційна заява до поліції. Хоча б для того, щоб юридично зафіксувати її перебування поза клінікою й випередити твого любячого татуся й Ганну.
Ігор стиснув губи і сказав:
- Якщо ми подамо заяву просто зараз, Лариса миттєво запустить зустрічний план і підніме зв'язки. Вона вміє професійно виставляти здорових людей «неадекватними в стані загострення». У неї на руках медична картка Олени за одинадцять років.
Сергій спокійно відповів:
- Саме тому офіційний папір у поліції важливий. Нам це потрібно не для негайної, швидкої справедливості - у нас немає на це ілюзій. Нам потрібен законний цифровий слід. Для того, щоб вони потім не змогли переписати правду на свій розсуд.
Катерина кивнула.
— Я піду до відділку разом із мамою.
Олена здригнулася.
— Я боюся…
Катя нахилилася до неї, ніжно торкнувшись своїм лобом її чола, заспокоюючи, як колись у дитинстві мама заспокоювала її саму:
— Я теж боюсь, рідна. Дуже боюсь. Але ти вже не там, не за тими засувами. Тепер я поруч, і я тебе нікому не віддам.
Олена повільно заплющила очі й ледь помітно кивнула. Вперше за довгі роки цей кивок був не механічною реакцією заляканої пацієнтки, а усвідомленим вибором людини, яка повертає собі право вирішувати власну долю.
Коли розмови в кімнаті нарешті вщухли й усі розійшлися по кутках, Катерина тихо вийшла на крихітну кухню. Вона сперлася руками на холодну стільницю й притислася лобом до шибки.
У голові, попри весь навколишній хаос, досі нестерпно виринали спогади про Вадима. Але дивно: перед очима поставала не його засліплена злість і не жорстокі звинувачення. Згадався його останній, рваний погляд на порозі кабінету. Той самий погляд, у якому насправді було набагато більше панічного страху перед зрадою, ніж реальної ненависті до неї.
Пальці мимоволі потягнулися до кишені, намацуючи телефон. Їй до нестями хотілося написати йому всього один короткий рядок: «Я знайшла свою маму». Просто щоб він дізнався. Просто щоб зрозумів, де вона була. Але рука так і не піднялася розблокувати екран. Образа й гордість міцно тримали її.
З кімнати почувся приглушений голос Ігоря, який обговорював деталі з Сергієм:
-- Завтра зранку - йдемо у відділок. Спокійно, без зайвого галасу. Я вже домовився зі знайомим слідчим, він прийме нас без черги.
Катерина повільно видихнула, дивлячись на світанок за вікном.
Сьогодні вона втратила багато чого. Не повернула розтоптану довіру коханого чоловіка. Не повернула любов, яка здавалася такою міцною під нічним дощем. Втратила перспективну роботу й чисте ім'я в компанії. Але сьогодні вона повернула найголовніше - свою маму.
І десь там, за високими парканами приватної клініки «Гармонії», керівництво ще навіть не підозрювало, що їхня найзручніша пацієнтка більше не належить їм.
І що трохи пізніше почнеться паніка.
