Спочатку:
На сторінку книги
Викриття.
У кабінеті Вадима Кириловича пахло кавою. Вадим сидів у своєму кіислі, закинувши ногу на ногу. Його пальці нерухомо лежали на підлокітниках.
Артур стояв біля стіни. Мовчазний, зібраний, із планшетом у руках. Просто чекав.
Денис зайшов останнім. Спробував вдати, що це звичайна робоча нарада. Навіть витиснув із себе усмішку - ту саму, яка раніше рятувала його від будь-яких незручних питань. Цього разу не спрацювало. Усмішка вийшла кривою.
— Сідай, - спокійно сказав Вадим.
Денис опустився в крісло. Наче під ним був тонкий лід. Артур ступив у перед і спокійно поклав на стіл папку.
— Почнемо з простого, - Вадим підпер підборіддя рукою. - Поясни мені, Денисе, чому ти останні два місяці береш гроші?
Денис моргнув.
— Я? Які гроші?
— Не грай. - Вадим навіть не підвищив голосу. - Ти просив суму на лікування дідуся Івана Максимовича. Потім ще одну. Потім знову.
— Це особисте, - Денис міцно стиснув щелепи.
— Ти працюєш зі мною десять років, - холодно відрізав Вадим. - Облиш особисте. У нас витік даних і зірваний проєкт.
— Частина пакета по "Atrium City" таки пішла назовні, - втрутився Артур. Він не дивився на Дениса, лише клацав екран. - Ми перехопили не все. Конкурент отримав фрагменти. Цього достатньо, щоб зірвати нам переговори й змусити партнерів поставити все на паузу.
Вадим подався вперед.
— Ти розумієш, які це збитки?
Денис важко ковтнув.
— Я... я не...
— Не треба, - перебив Вадим. - Далі буде конкретика. Артуре.
Артур підняв планшет і зачитав з екрана.
— Ми маємо повний лог дій у системі. Також є підписані відрядження Петра Валентиновича і підставний маршрут. Куратора прибрали з відділу саме в день витоку. Але головне - доступи протекли через допоміжний модуль "Північний квартал".
Денис сіпнувся. Його пальці сильніше вп'ялися в коліна.
— "Північний квартал"... - тихо повторив Вадим. - Дрібний модуль. Стажерський. Він взагалі не мав світитися. А зараз горить, як головний сервер країни.
Вадим зазирнув Денису в очі.
— Скажи мені... друже, це випадковість?
Денис відкрив рот, але слова застрягли в горлі. Артур розгорнув планшет екраном до нього. На склі замиготіла схема: червоні стрілки, таймінги, обхідні шляхи.
— Це тунель, - сухо пояснив Артур. - Хтось проклав його через найслабшу точку. Через стажерку. Бо туди ніхто не заглядає.
Денис перевів погляд на Вадима. Ловив ротом повітря.
— Я… не хотів, щоб так.. вийшло.
— Щоб що? - Вадим криво всміхнувся. - Щоб Катерину знищили?
На це ім’я Денис сіпнувся, наче від удару.
І от тут Вадим уперше злетів із котушок. Його пальці стислися в кулак так, що побіліли кісточки.
—Ти знаєш, що ти зробив? - голос став тихим, але від цього хрипу спиною йшов мороз. - Ти не просто злив мені дані. Ти зламав людину. Ту, яку я...
Він не договорив. Денис втупився в підлогу.
— Вона… вона не мала постраждати так...
Артур, не відводячи погляду від екрана, сказав.
— Денисе, - перебив Артур, не зводячи очей з екрана. - Ми вже знаємо достатньо, щоб у тебе не було місця для виправдань. Питання одне: ти працював сам чи Катерина з тобою в команді?
Денис мовчав. Його дихання було важким.
Вадим дістав із кишені телефон, розблокував і штовхнув по столу. На екрані світилася стара нотатка.
— Ти пам’ятаєш, як просив суму для дідуся? Я не став перевіряти. Довіряв. Ти ж мій заступник, моя права рука.
— Це була помилка, - Денис видавив із себе глуху усмішку.
— Дідусь живий? - прямо спитав Вадим.
У кабінеті стало так тихо, що було чути, як гуде клімат-контроль під стелею. Монотонно й глухо. Денис важко видихнув.
— Ні.
Вадим завмер. Його рука так і залишилася лежати на столі. Але його обличчя скам'яніло.
— Він помер… чотири місяці тому, - прошепотів Денис. - Я… я не сказав. Бо… бо гроші...
— Тобто ти брехав мені в обличчя? - голос Вадима став крижаним.. - Мені, Денисе. ТТи брехав не для того, щоб урятувати чиєсь життя. Для чого тоді?
Денис підняв очі. Там було щось, що дуже не пасувало його ролі "жартівника" і "душі офісу". Там був страх.
— Мене притиснули, - сказав він тихо.
Артур не ворухнувся, але пальці на планшеті стали жорсткіші.
— Хто?
Денис мовчав. І тоді Артур сказав те, після чого вже не можна було вдавати.
— Ми бачимо вихідний трафік на зовнішній канал. Він йде не просто "в інтернет". Він йде на конкретну ланку, що має зв’язок із Громовим.
Денис втиснув голову в плеч. Вадим повільно підвівся з-за столу. Підійшов упритул до крісла зрадника.
— Громов, - вимовив рівно, карбуючи кожну літеру. - Олексій Громов. Ти працюєш на нього?
— Ні! - Денис підскочив, але одразу сів, ніби згадав, де він. - Ні… не "працюю". Я... Я у нього в боргу.
— Який борг? - з-за спини глухо запитав Артур.
Денис судорожно ковтнув.
— Я… колись загрався. Раз. Мені показали "легку гру", - він усміхнувся криво. - А потім гра стала не легкою.
Вадим дивився на нього так, ніби вперше бачив.
— І ти вирішив, що найкращий вихід - підставити дівчину? Стажерку
Денис опустив голову. Його голос упав до шепоту.
— Він сказав... "зроби так, щоб документи трохи затримались". Просто "затримались". А потім... Потім він уже конкретно сказав, що у нас в компанії є стажерка. Волинська. Через неї. Щоб вона нічого не знала. Щоб усе виглядало як... як природно.
— У мене не було вибору! - різко сказав Денис і одразу здувся. - Я думав... я думав, що її просто… звільнять. Ну, що буде сором, скандал... і все. Я не думав, що ти... що ви...
-- Що я її кохаю? — різко перебив Вадим.
Слова вдарили по кабінету, як грім. Денис занімів із відкритим ротом. Артур мовчки відвернувся до вікна.
— Ти все зруйнував, - тихо сказав Вадим. У його голосі був глухий, чорний біль. - І моє життя, і її.
Денис затремтів.
— Мені… мені реально було зле. - Денис закрив обличчя долонями. Його плечі ходили ходуром. - Вона... вона мені подобалась. Як людина. Вона була... нормальна. Чиста. Я коли бачив її очі після того... я хотів усе повернути назад. Але вже було пізно.
Артур перегорнув екран.
— Ми вже поговорили з людьми з відділу.
Денис підняв голову.
— З ким?
— Зі Світланою, - відповів Артур. - Вона сказала, що Катерина в той день взагалі була не в офісі. І що Катерина... Вона шукала матір. Вона була в лікарні.
Денис стиснув повіки.
— Я не знав... - прошепотів він.
— Ти не хотів знати, - Вадим закрокував кабінетом. - Тобі було плювати, що в твоїй схемі є живі люди
У кімнаті знову зависла важка, задушлива тиша. Клімат-контроль продовжував монотонно гудіти.
— І ще. Карина.
Денис сіпнувся, схопившись за підлокітники.
— Не чіпайте Карину. Вона взагалі не до чого.
— Її вже чіпнула твоя паніка, - холодно сказав Артур. - Вона сказала, що ти просив її "залишити кабінет відкритим". І ти заходив до комп’ютера Волинської, коли тієї не було.
Денис важко, зі свистом видихнув. Опора остаточно вилетіла в нього з-під ніг.
— Я... - він безсило обхопив голову руками. - Я просто… хотів жити.
Вадим зупинився біля нього. Дивився зверху вниз, довго, з презирством.
— Ти хотів жити, - повторив він повільно. - А вона… вона зараз де? Ти знаєш, що вона... Вона зникла. І я не знаю, де її шукати.
Денис підняв погляд. У ньому читався тваринний страх упереміш із запізнілим каяттям.
— Я не думав, що ти її виженеш так... - прошепотів. - Вадиме… я…
— Пізно, - обірвав його Вадим. І це слово було як вирок. Не судовий - людський.
Артур зробив крок ближче.
— Денисе. Варіантів у тебе немає. Або ти зараз викладаєш усе про Громова і співпрацюєш із нами, або стаєш єдиним цапом-відбувайлом. Повісимо на тебе все. Громов буде тільки радий, ти для нього - ідеальний відпрацьований матеріал.
Денис зблід.
— Він мене знищить...
— Він уже тебе знищив, - тихо кинув Вадим, дивлячись кудись повз нього. - Ти просто ще не зрозумів.
Денис судорожно смикнув кадиком. Поглянув на колишнього боса, на Артура й остаточно зламався.
— Добре... - прошепотів він. - Я… я скажу. Я скажу все, що знаю.
Вадим відвернувся до вікна, засунувши руки в кишені брюк. Спина напружена, як струна. І раптом у його голосі з’явилося те, чого він не показував нікому.
— Якщо вона... - він не зміг вимовити "ніколи не повернеться". - Якщо я її справді зламав...
Артур підійшов до дверей, але на мить затримався.
— Ти її не зламав. Ти просто не встиг розібратися.
Вадим криво всміхнувся власному відображенню в склі.
—Я встиг. Я встиг сказати їй слова, які не прощають.
Артур вийшов, тихо причинивши за собою двері. Денис залишився сидіти в кріслі — порожній, розчавлений чоловік, який намагався врятувати власну шкуру, а замість цього пустив під укіс чуже життя.
По дорозі до свого кабінету, він завітав в інший. Артур зупинився біля столу Світлани. Вона підняла очі.
— Ви серйозно зараз до мене? - тихо запитала вона, поправляючи пасмо волосся. - Такий день, навколо суцільний стрес... а ви знову з цим своїм службовим обличчям робота-робота.
Артур на мить завис. Кілька секунд просто дивився на її тонкі пальці. А потім, несподівано для самого себе, видавив.
— Я хочу зустрітися з тобою. Не по роботі. Неофіційно.
Світлана завмерла з текою в руках. Повільно, лукаво усміхнулася.
— Ого. Наш залізний кіборг звернув на мене увагу?
Артур важко зітхнув, ховаючи планшет під пахву.
— Не називай мене так.
— Добре, - шепнула вона. - Тоді називатиму "мій небезпечний чоловік із планшетом".
Артур розвернувся і пішов до виходу, але суворий вираз обличчя на мить пом'якшав. Відділ залишився позаду, а в голові вперше за цей безкінечний день стало трохи легше.
