Раді Вас бачити!

Подвійний світ.

Катерина ніколи не думала, що ранок може бути таким небезпечним. Небезпечним не тому, що тобі щось загрожує, а тому, що після нього всередині залишається занадто глибокий слід.

Вона прокинулася раніше за Вадима. Світло пробивалося крізь штори, у кімнаті було тихо. Він спав на боці, рука все ще лежала там, де вночі - на її талії. «Співласник великої компанії» - подумала вона. «І хропе тихо. Дякую, Господи».

Вона ледь усміхнулася. Обов’язки, диплом, стажування, життя - все нікуди не зникло й чекало на неї за дверима цієї квартири. Але прямо зараз їй по-жіночому егоїстично хотілося бодай п’ять хвилин, щоб просто ні про що не думати.

Він поворухнувся.

— Ти дивишся на мене? - не відкриваючи очей, спитав він. 

— Ні. - моментально збрехала вона.

— Брехушка ти моя маленька. - тихо усміхнувся він. 

Він відкрив очі. Спокійні. Теплі. 

— Ти зараз думаєш, що це була помилка? - тихо. 

— Я зараз думаю про те, що мені терміново треба збиратися в університет, - серйозно відповіла вона. - А ти ускладнюєш мені життя.

— Я тільки но почав його ускладнювати, - спокійно сказав він. Вона не витримала й грайливо кинула в нього подушкою.

В офісі вони були іншими. Стриманими. Майже зразковими.

Катерина зайшла першою. Привіталася з Олею, Кариною, Світланою. 

— Ого. Ти прямо світишся вся з середини, - одразу сказала Карина.

— Це просто новий тональний крем. - сказала Катерина, вмикаючи ком'ютер.

— Ні, це не тональний. Цей блиск в очах називається: «мені є що приховувати від своїх колег після бурхливої ночі». 

Катерина сіла за стіл.

— Карино, у тебе диплом із психології чи ти просто на дозвіллі любиш робити безпідставні висновки? 

— У мене від природи талант, бачити очевидне, - гордо відповіла та. 

Світлана нахилилася ближче: 

— Це через нього? 

Катерина зробила вигляд, що нічого не розуміє. 

— Через кого? 

— Та не прикидайся ти! Через нашого Кравченка. 

Катерина підняла голову. 

— Він мій керівник. 

— Ага, - протягнула Оля. - А я тоді - покійна королева Англії.

Дівчата дружно засміялися, і Катя не витримала, посміхнувшись разом із ними. Але десь глибоко в її грудях від цих слів солодко й гаряче стислося серце. Він - її суворий керівник, але тепер між ними було щось набагато більше й небезпечніше.

У кабінеті Вадим був бездоганний. Зібраний. Холодний. 

— Волинська, зайдіть до мене. 

Тон офіційний. Катерина зайшла, закрила двері. Він не підвів очей одразу.

— У вас аналітичний блок щодо малого тендеру вже готовий?

— Майже, його має ще перевірити куратор.

— Мене не цікавить «майже», Волинська. Мені потрібен результат. 

Вона примружилася.

— Ви зараз так запекло граєте роль суворого керівника, Вадиме Кириловичу? 

Він підняв погляд, а в очах з’явилася ледь помітна іскра. 

— Ми на роботі. 

— Тобто вчорашнього вечора і ночі взагалі не було?

Він нахилився вперед. 

— Вчорашнє було. І воно було прекрасним. І саме тому ми зараз маємо бути подвійно професійними, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Вона розумно кивнула, приймаючи його правила гри.

— Домовились. 

Але коли вона повернулася до дверей, він тихо додав:

— І не думай, що я забув смак твоїх губ. 

Її пальці ледь затремтіли на ручці дверей.Вона вийшла в коридор, намагаючись відновити дихання.

***

У той же час. Інша частина міста. Сергій сидів у кав’ярні, дивлячись на телефон так, ніби він міг з нього вискочити і пояснити життя. Він так і не відповів Катерині на повідомлення, а вона його не повторила. Марта поставила чашку перед ним. 

— Ти вже рівно п’ятнадцять хвилин не зводиш очей з екрана. Він не відповість тобі першим, Сергію.

— Я знаю, Марто.

— Тоді чого ти чекаєш? 

— Я думаю. Перебираю варіанти. 

— У твоїй ситуації це стає небезпечним. 

Він усміхнувся.

— Поліцейський офіційно підтвердив справжність підпису Дмитра на тих старих документах.

Марта кивнула, сідаючи навпроти.

— Прямий родинний зв’язок головної лікарки Кривенької з Ганною? 

— Це вже не випадковість. 

— Ні.

Пауза.

— Скажемо Каті? -тихо спитав Сергій. 

Марта задумалась. 

— Вона зараз закохана, Сергію. Причому закохана серйозно.

— І що? 

— А те, що якщо ти зараз ввалиш їй це - вона не почує. Вона захищатиме світ, у якому їй добре. 

Сергій нервово потер долонями скроні.

— Мені категорично не подобається ця мовчанка. 

— Мені теж. Але ми з тобою не всесильні рятівники, Сергію. Ми просто тримаємо в руках нитку, яка веде до розгадки. Головне - не порвати її завчасним ривком.

Він подивився на неї уважніше. 

— Ти завжди така розумна? Я в захваті від тебе!

— Ні. Тільки тоді, коли ти починаєш відверто тупити. - спокійно парирувала дівчина, ледь помітно почервонівши

Він засміявся. 

— Ти взагалі усвідомлюєш, що ми за своєю ініціативою залізли в темні справи приватної психлікарні?

— Усвідомлюю. 

— І це звучить як початок дуже поганої історії. 

— Або як початок великого й справжнього кохання, - філософськи зауважила вона.

— Ти зараз про кого саме? - Сергій підіграв їй, примружившись.

— Не про тебе, розслабся.

— Шкода…Дуже шкода.

В цей час в офіс компанії «VARYS GROUP». Денис стояв біля копіра.

— Волинська, - покликав він.

— Так?

— Я бачив твій файл по тендеру. Слухай, дуже непогано для стажерки. Справді якісна робота.

— Дякую. - здивувалася Катерина.

— Можеш потім закинути його мені? Я дещо підкоригую. 

— Добре.

— І ще, - він нахилився ближче. - Ти швидко адаптуєшся. Не всі так можуть.

— Це комплімент від старшого?

— Це просто констатація факту. 

Він посміхнувся. Надто легко і впевнено та вона цього не помітила.

Але цю сцену помітив дехто інший.

Артур Бойко, який саме проходив повз скляну стіну коридору, затримав свій важкий погляд на фігурі Дениса на секунду довше, ніж зазвичай.

Пізно ввечері. Вадим сидів у своєму кабінеті наодинці. За величезним вікном розкинулися вогні нічного міста. Він тримав у руках телефон, на екрані якого світилося нове повідомлення від Катерини: «Ти серйозно плануєш і далі вдавати, ніби ми просто випадкові колеги по роботі?»

Чоловік мимоволі усміхнувся - вперше за весь цей важкий робочий день. Він швидко набрав коротку відповідь:«Я серйозно намагаюся вдавати, що я дорослий і дисциплінований чоловік».

Через хвилину прийшла відповідь :«А я серйозно не збираюся вдавати, ніби мені байдуже на те, що між нами відбулося».

Вадим повільно відклав гаджет на стіл, відкидаючись на спинку шкіряного крісла. За багато років успішного, прорахованого до дрібниць життя він відчував не звичний тотальний контроль, а ризик. І що найдивніше - цей ризик йому шалено подобався.