Спочатку:
На сторінку книги
Точка близькості.
Ресторан виявився дорогим і затишним. Приглушене, м'яке світло та ненав'язлива жива музика створювали ідеальну атмосферу, яка зовсім не заважала розмові. Катерина на мить зупинилася біля входу, глибоко вдихнувши, перш ніж рішуче підійти до столика в глибині зали. Вадим уже чекав на неї. Побачивши її, він миттєво підвівся.
— Доброго вечора, - сказав він, і в його голосі не було звичної ділової рівності.
— Доброго вечора, - вона сіла навпроти, розправляючи сукню.
Перші двадцять хвилин розмови все ще трималися на межі професійного етикету. Новий інвестиційний проєкт, умови стажування, кар'єрні перспективи у відділі... Вона говорила чітко, аргументовано, за звичкою видаючи логічні тези, іноді навіть трохи швидше, ніж устигала детально обдумати. Вадим слухав її з увагою, але з кожною хвилиною його погляд усе частіше затримувався не на фінансових термінах, а на її губах, живій міміці та тонких зап'ястях.
— Ти думаєш швидше, ніж говориш, - раптом перебив її він, злегка нахиливши голову.
— Це погано? - ледь усміхнулася вона.
— Ні. Це просто означає, що ти навчилася бездоганно контролювати себе й кожну свою емоцію.
Вона не відповіла одразу. Її тонкі пальці повільно торкнулися ніжки келиха з вином, ніби підсвідомо шукаючи бодай якусь опору в цьому раптовому моменті відвертості.
— Контроль - це звичка, - тихо сказала вона.
— Звідки вона в тебе?
Вона дивилася на нього довше, ніж планувала.
— Коли рано розумієш, що ніхто не прийде вирішувати за тебе, - відповіла вона просто. - Тоді або вчишся стояти, або падаєш.
У її тоні не було жодної краплі жалю до себе чи образи на долю. Але в цій інтонації ховалася така глибока, задавнена тиша, в якій виразно відчувалася втома від постійної боротьби. Вадим помітив це миттєво. І вперше за весь час їхнього знайомства він відчув не просто чоловічий інтерес чи хижий азарт мисливця, а дещо набагато глибше - гостре, непереборне бажання захистити її й зрозуміти до кінця.
— До речі, - змінив він тему, - як ти взагалі потрапила до нас?
Катерина здивовано підняла брови.
— Мені зателефонували з деканату. Сказали, що мою кандидатуру затвердили. Я навіть подумала, що переплутали прізвище.
— Ти не знала, що саме до «VARYS GROUP»?
— Ні. Я подала стандартне резюме на загальний конкурс, як і всі інші магістранти. Але щоб потрапити сюди, та ще й у головний офіс... - вона скептично похитала головою. - Це дивно. Дуже дивно, якщо чесно.
— Тобто ти не знаєш, хто тебе рекомендував?
— Ні, - вона подивилася прямо йому в очі. - А хтось мав?
Її погляд був чистим. Жодної гри. Без прихованого сенсу. Вона дійсно нічого не знала. Він відчув легкий внутрішній рух - майже непомітний, як тінь. У його компанію ніхто й ніколи не потрапляв «випадково» через звичайний дзвінок із деканату, якщо за цим не стояла чиясь рука.
— Просто стало цікаво, - відповів він.
Але в його голові вже з’явилося питання, яке він відклав на потім.
— Мені теж цікаво, - тихо сказала вона. - Бо іноді здається, що мене туди кинули не випадково.
Поступово розмова повністю втратила будь-яку формальність. Хороше вино зробило їхні рухи повільнішими, а слова - щирішими. Вони сміялися, по-дружньому сперечалися про дрібниці. Вадим несподівано для самого себе розповів про свій перший масштабний провал у великому бізнесі - як ключовий інвестор кинув його в останню хвилину перед підписанням контракту. Катя у відповідь поділилася історією про те, як працювала три ночі поспіль перед важливою сесією, бо отримувала стипендію і просто не могла дозволити собі бодай одну помилку.
Час між ними розчинявся. І ось настав той момент, коли пауза вже не лякала. Він нахилився трохи ближче.
— Я не вмію грати, Катерино.
— У що саме? - тихо спитала.
— У «давай подивимось», якщо мені подобається людина - це знаю одразу.
Її серце вдарилося сильніше. Вона не відвела погляду, приймаючи цей виклик.
— І зараз ти знаєш?
— Так. Знаю абсолютно точно.
Повітря між ними вмить стало густішим, майже гарячим. Катя відчула це кожною клітиною шкіри.
— Ти дивишся так, ніби вже прийняв рішення, - сказала вона.
— Бо я його прийняв.
Його рука ледь торкнулася її пальців. Ніби випадково. Але вона відчула, як тепло миттєво розійшлося тілом. Вона не забрала руку. Навпаки - пальці самі злегка стиснули його. Наче перевірка. Наче згода. Вони дивилися один на одного деякий час.
Коли вони вийшли на вулицю, прохолода повітря лише підкреслила те тепло, що наростало всередині. Він зупинився поруч із нею.
— Якщо ти скажеш «стоп«, я зупинюся, - його голос був тихим, але твердим.
— А якщо не скажу цього слова?
Він подивився на неї так, що в Катерини на мить перехопило подих від дикої суміші страху й солодкого передчуття.
— Тоді я більше не стримуюся.
Вона зробила крок ближче. Їхні губи зустрілися не обережно, а ніби після довгого очікування. Поцілунок був глибоким, чуттєвим. Вадим владно обійняв її за талію, притискаючи до свого міцного тіла, і в цьому русі не було жодного сумніву.
Катя відчула, як усе її єство нарешті розслабляється. Тот постійний внутрішній контролер, вічна напруга, запекла готовність щомиті захищатися від усього світу - усе це просто розчинилося в його руках.
Він відірвався лише на мить.
— Ти навіть приблизно не уявляєш, що ти зараз зі мною робиш, Волинська.
— Можливо, уявляю, Вадим Кирилович, - прошепотіла вона.
Він усміхнувся і знову поцілував її.
Його квартира зустріла їх абсолютною тишею - простора, світла, педантично лаконічна й бездоганно впорядкована, як і весь життєвий устій самого Вадима. Проте коли він підійшов до неї в напівтемряві вітальні, у його рухах більше не залишилося й сліду від тієї стриманості, яку звикли бачити партнери по бізнесу.
— Я можу? - тихо.
— Так.
Це було не про тваринну швидкість - це було про неминучість долі. Наче вони двоє роками рухалися цими паралельними лініями лише для того, щоб нарешті зустрітися в цій єдиній точці й перестати чинити опір власним почуттям.
Вона повільно провела гарячою долонею по його шиї, відчуваючи, як напруга в його широких плечах поступово змінюється на живе, пульсуюче тепло.
— Я не звик втрачати контроль, Катю, - тихо сказав він.
— А прямо зараз ти його втрачаєш?
— Повністю..
Вона усміхнулася. І в цій усмішці було більше, ніж флірт. У ній була абсолютна, безмежна довіра жінки до свого чоловіка.
Вночі вона прокинулася ненадовго. Його рука лежала на її спині - важка, тепла. Вона не відсунулась. Вперше за довгий час вона засинала не насторожено.
А вранці крізь щільні шовкові штори у спальню пробилося сонячне світло. Катя розплющила очі й побачила, що Вадим не спить. Він лежав на боці й пильно дивився на неї - так, ніби намагався назавжди закарбувати в пам’яті кожну рису її обличчя.
— Це порушення всіх моїх правил, - тихо сказав він.
— Яких? - вона солодко потягнулася й піднялася на лікті, дивлячись на нього згори вниз.
— Ніколи, за жодних обставин не змішувати роботу з особистим життям.
— Вже запізно, директоре. Правило офіційно порушено.
Вадим легко, щиро засміявсяі і сильним рухом знову притягнув її до себе, накриваючи поцілунком.
