Спочатку:
На сторінку книги
"Гармонія"
До приватної клініки «Гармонія» вони під’їхали тихо, без зайвого шуму, намагаючись не привертати уваги нечисленних ранкових перехожих.
Марта чекала в машині за два квартали, щоб не світити номер і не привертати увагу. Сергій стояв біля другого непримітного виїзду - там, де зазвичай під’їжджають службові авто, вивозять сміття й привозять коробки з медикаментами.
Катерина сиділа на пасажирському сидінні поруч із ним. Вона глибоко натягнула капюшон на голову, ховаючи обличчя в тіні, і судорожно стискала в кишені телефон. Пальці вже заніміли від напруги.
- Ти зараз дихаєш голосніше, ніж я думаю, - тихо сказав Сергій, не дивлячись на неї.
- Це просто неможливо, - ледь чутно прошепотіла вона у відповідь.
- Це факт, - сухо, але м’яко. - Ще трохи - і охоронець почує.
Катерина кивнула, на обличчі з'явилася слабка, нервова посмішка. Вона змусила себе зробити наступний вдих значно обережніше, контролюючи кожний рух легень. Сьогодні вона просто не мала жодного права на слабкість чи паніку. Не в цей момент.
Телефон у руці коротко й різко завібрував, змусивши її здригнутися.
гор: «Рівно п’ять хвилин. Виводжу її через третій госпблок. Одяг підготував, усе готово».
Катя заплющила очі на кілька секунд, стримуючи внутрішнє тремтіння. П’ять хвилин. Зараз це здавалося або цілою вічністю, або єдиним реальним шансом на порятунок.
- Він виведе її сам? - пошепки перепитала вона, дивлячись на сірі залізні двері службового входу клініки.
- Тільки так і треба, - впевнено відповів Сергій. - Якщо ти зараз зайдеш усередину будівлі - ти миттєво станеш живим тригером. Для охорони, для персоналу, для самої Лариси Кривенької. Для всіх підряд. Сиди.
Катерина міцно стиснула губи й знову слухняно кивнула. Розумом вона все чітко розуміла, але внутрішній голос кричав про інше: вона мала бути там, тримати маму за руку. Пальці миттєво стали крижаними.
За хвилину з-за рогу будівлі повільно виїхав невеликий службовий мікроавтобус без жодних розпізнавальних знаків клініки. Він рухався обережно, як щось абсолютно звичне й буденне. Збоку це виглядало як щоденна рутина медзакладу, нічого підозрілого.
Сергій миттєво випрямився в кріслі, м'язи на його шиї напружилися.
- Це він. Почали.
Мікроавтобус плавно зупинився біля високої залізобетонної рампи. Бокові дверцята з тихим клацанням відчинилися. Першим назовні з’явився Ігор Андрійович - у своєму незмінному білому халаті, з товстою медичною папкою в руках. Він виглядав настільки спокійним і зосередженим, що від цієї буденності ставало навіть трохи лячно.
А потім Катерина побачила її. Серце в грудях на мить зупинилося, а потім стрімко провалилося кудись униз.
Олена була вбрана не в лікарняну піжаму чи той безликий, блідий халат, який Катя бачила під час їхньої першої зустрічі в палаті. На жінці був простий, цивільний одяг: темне осіннє пальто, щільний вовняний шарф і шапка. Речі явно були трохи завеликі за розміром, ніби поспіхом позичені лікарем з чийогось чужого плеча. Волосся було акуратно прибране всередину, а обличчя майже на половину закривав об'ємний комір. Вона виглядала… як абсолютно звичайна жінка, яка просто вийшла зранку у власних справах.
І саме в цій звичайності ховався нестерпний, гострий біль. Катерина раптом чітко усвідомила, що її мама могла так виглядати всі ці одинадцять років. Могла спокійно йти міською вулицею, купувати продукти, дивитися на сонце, сміятися. Жити нормальним життям. Бути поруч із нею.
Але її тримали там. Без її дозволу.
Олена обережно ступила худими ногами на вологий асфальт і на мить застигла на місці, ніби сама до кінця не вірила, що земля під її черевиками - справжня, а не лікарняна плитка.
Катерина різко смикнулася вперед, збираючись відчинити дверцята машини. Сергій миттєво перехопив її за лікоть - без грубої сили, але дуже міцно, фіксуючи на місці.
- Не зараз, - дуже тихо. - Вони ще не вийшли.
Ігор Андрійович тим часом спокійно відкрив свою папку, витягнув кілька офіційних аркушів із печатками й нахилився до віконця охоронця на рампі. Той лише мляво, спросоння глянув на документи. Лікар щось коротко й переконливо пояснив йому. Його тон залишався рівним, професійним і буденним, наче він говорив про планову доставку термінових аналізів до міської лабораторії.
Охоронець кивнув, поставив підпис у журналі, навіть не піднімаючи очей.
Олена теж узяла ручку й підписала папір - її худа рука помітно тремтіла, але впевнено виводила літери. Один короткий рядок. Один швидкий автограф на бланку. Наче дрібна бюрократична формальність.
А насправді - межа.
Ігор Андрійович зробив ледь помітний, майже філігранний рух головою в бік машини Сергія. Сигнал: можна діяти.
Сергій відразу рушив до мікроавтобуса, ніби він тут “по ділу”. Катерина трималася на півкроку позаду - не бігла, не кидалася, не робила нічого різкого.
Тільки всередині неї все буквально рвалося на шматки від напруги.
Олена повільно підняла очі й миттєво зустріла Катеринин погляд. Шарф надійно закривав половину її обличчя, але очі… Ці рідні очі світилися неймовірним теплом і страхом. Жінка ледь помітно ворухнула губами під тканиною:
- Катю…
Катерина щосили стисла зуби, змушуючи себе не розридатися й не зламатися прямо тут, під прицілом об'єктивів на стінах клініки. Вона лише відповіла ледь помітним, але твердим кивком: «Я тут, я поруч».
Ігор Андрійович різко, але без зайвого шуму прикрив дверцята службового авто, ніби остаточно закриваючи тему поїздки.
- Рушайте, - швидко кинув він Сергію, передаючи документи. - Я повернуся в корпус іншим шляхом. Через п’ять хвилин мене вже не буде в полі зору цього відділення.
- Ви... - почала було Катерина, намагаючись знайти слова вдячності.
Ігор подивився на неї так, ніби просив не дякувати.
- Тільки тихо, - сказав він. - Зараз - тиша важливіша за емоції.
Катя мовчки кивнула, судорожно ковтаючи гарячі сльози. Сергій повернув ключ у замку запалювання, і двигун тихо заурчав. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи за межі службової зони, і за кілька секунд повністю зникла за поворотом вулиці. Все відбулося так, ніби нічого надзвичайного не сталося. Ніби це була звичайнісінька ранкова доставка медикаментів.
Тільки Катерина, притискаючись до плеча мами на задньому сидінні, чітко знала - це була її рідна людина. І тепер це було абсолютно все, що мало значення в цей момент.
