Спочатку:
На сторінку книги
Ганна, яка весь час стояла з таким виразом, ніби їй нудно, нарешті втрутилася, зробивши крок ближче, сказала своїм солодким голосом.
— Та годі вже цей театр, Катю, ти зараз наговориш, а потім пожалкуєш. Твоя мати була тоді нестабільна. Після втрати. Вона могла нашкодити собі. І вам усім. Я врятувала цей дім від істерик.
Катерина повільно повернула голову до Ганни.
І в цій повільності було більше сили, ніж у крику.
—А ти була стабільна? Ти не врятувала дім, Ганно, — сказала Катерина. — Ти зайняла чуже місце в чужому домі.
Ганна підняла підборіддя.
— Я була потрібна.
— Ні, — Катерина похитала головою. — Ти була вигідна батьку. Бо ти - не про любов. Ти - про контроль.
Ганна усміхнулася, намагаючись повернути свою корону:
— Ти виросла, Катю. Їсти було що, вчитись могла. Чого тобі ще?
Катерина не підвищила голос.
Вона просто сказала:
— Мами. Моєї рідної мами, яка мене, як виявилось, ніколи не покидала, і свого чоловіка , як виявилося , не зраджувала.
Ганна скривилася, як від дрібної незручності.
— Ти завжди була зайва, - раптом кинула вона без сорому. - Не моя кров. Не мій проєкт. Твоя мати там, де їй місце. І ти мала бути поруч із нею. Якби все пішло правильно.
Дмитро різко підняв голову:
— Ганно!
Але “Ганно” прозвучало слабко - як прохання не говорити вголос те, що він роками дозволяв робити мовчки.
Катерина зробила крок до Ганни. Один.
Її голос був дуже тихий. Але саме такий голос чують найгірше.
— Слухай мене уважно, - сказала Катерина. - Ти зараз сказала вголос те, що я відчувала одинадцять років. Дякую. Бо тепер у мене є не тільки біль. У мене є свідчення.
Ганна засміялася - коротко, з нервом:
— Та що ти доведеш?
Катерина не відвела погляду.
— Доведу, що ти - не моя мати. Доведу, що ти брехала про мою маму. Доведу, що ви утримували людину в клініці роками. І знаєш що найгірше для тебе?
Вона нахилилася трохи ближче.
— Я більше не боюся тебе.
Ганна на секунду втратила свій звичний вираз і Катерина це побачила. Там, під короною, під контролем, під отрутою , насправді жив страх.
Саме в цей момент у Ганни задзвонив телефон.
Вона взяла слухавку різко.
— Алло?
Кілька секунд. Її обличчя змінювалося так, ніби з нього змивали фарбу.
— Як… немає? - прошепотіла вона. - У якому сенсі немає?
Дмитро завмер.
Марта теж.
Катерина навіть не моргнула.
Ганна слухала - і на її обличчі вперше виступила справжня паніка.
— Ларисо Степанівно, ви мали… ви ж обіцяли … - голос зірвався. - Що значить “умиваю руки”?!
Вона відсмикнула телефон, ніби той обпікав і подивилась на нього, ніби він міг їй ще щось сказати.
Катерина сказала пошепки - майже лагідно:
— Ти боїшся.
Ганна різко підняла голову:
— Я не…
— Боїшся, - повторила Катерина. - Бо контроль вислизає. І тепер ти не бог. Тепер ти просто людина, яка зробила зло - і за це буде платити.
Катерина повернулась до Дмитра.
— Я подам заяву, - сказала вона. Не як погрозу. Як рішення. - Про незаконне утримання. Про підписані документи. Про співучасть.
Дмитро схопився:
— Катю… я ж твій батько...
Катерина поглянула на нього так, ніби дивилася востаннє.
— Ти не помилився, тату, - сказала вона тихо. - Ти вибрав ще одинадцять років тому.
Марта нарешті подала голос:
-- Я б на вашому місці вже зараз загуглила "відповідальність за незаконне обмеження свободи". Але можете не дякувати за підказку.
Ганна різко блиснула очима.
-- Ти хто така?
Марта всміхнулася.
-- Та ніхто. Просто людина, яка не терпить , коли дорослі роблять з чужого життя "помилку системи".
Катерина пішла до дверей. Марта - слідом, не озираючись.
На порозі Катерина зупинилася й додала - без емоцій, як факт:
— Від сьогодні в мене батька немає. До речі… ти впевнений, що тобі твоя дружина не зраджує?
І вийшла.
Двері зачинилися.
На вулиці Катерина вдихнула холодне повітря й тільки тоді зрозуміла, що руки тремтять.
Марта взяла її за лікоть.
— Ти молодець, - коротко сказала вона. - Пишаюся тобою.
Катерина ковтнула сльози.
— Я не молодець… я просто… більше не можу мовчати.
Марта кивнула й додала тихо, з її сумним гумором:
— Вітаю. Це і є дорослість. Не “я сильна”. А “я більше не мовчу”.
Катерина пішла вперед.
Бо тепер у неї була не тільки правда.
У неї була мета.
І мама, яку треба було зберегти.
У домі лишилися двоє дорослих, які прожили одинадцять років на зручній брехні — і вперше відчули, як вона тріщить під ногами.
— Про що вона…? - вирвалося в нього нарешті.
Ганна не повернула голови. Вона повільно зняла з пальця каблучку, покрутила й поклала на тумбу - так, ніби це дрібниця.
— Вона просто хоче вжалити, - сказала рівно. - Бо нічого більше не має.
— “Зраджує”… - Дмитро ковтнув. - Вона ж…
— Дмитре, - Ганна перебила спокійно. - Ти завжди був майстром не розуміти. Не починай учитися зараз.
І він, не почав, як завжди.
