Спочатку:
На сторінку книги
Операція "викрадення мами".
Ніч не була ніччю. Це був сухий, виснажливий відлік. Катерина сиділа на ліжку в гуртожитку прямо в куртці - ніби панічно боялася, що якщо роздягнеться й ляже, то вся ця реальність стане остаточно справжньою і нестерпно болючою.
Телефон лежав на її колінах. Екран періодично гаснув і знову спалахував яскравим світлом. Повідомлення від Ігоря Андрійовича приходили короткі, виключно по справі.
05:40.
Службовий вихід.
Без різких рухів.
Марта втретє перевірила вміст своєї сумки й із театральною трагедією на обличчі важко видихнула:
— У мене відчуття, що я не на порятунок людини йду, а на побачення з системою. І, як завжди, система прийде без квітів.
Сергій кинув на неї швидкий погляд через плече. В кутиках його губ з’явилося щось схоже на коротку усмішку:
- Марто, будь ласка… давай трохи тихіше.
- Добре, - вона слухняно підняла долоні вгору. - Я відтепер чиста тінь. Мовчу. Дихаю через раз і дуже рідко. Взагалі - вважайте, що в мене включився автономний режим «невидимка».
Катерина слухала їхні перешіптування, але голоси друзів долітали до неї ніби крізь товщу води. Десь там, глибоко в грудях, пульсувала свіжа, нічим не захищена рана: Вадим, його крижаний погляд, його жорстокі «зрадники» й зачинені перед її носом двері кабінету. Але зараз усе це було... не головним. Не забутим, ні - просто примусово відкладеним на задній план.
Зараз існувала тільки її мама. І дикий страх, що якщо вони помиляться бодай на одну хвилину, якщо проґавлять потрібний момент Олена знову залишиться там, за високими стінами «Гармонії». І тоді її вже ніхто й ніколи звідти не витягне.
Телефон у руці коротко й різко завібрував.
Ігор Андрійович: «Готові? Я виводжу її під приводом виїзної консультації. Одразу після перезмінки чергової медсестри. Формально це виглядає нормально, але в нас є рівно п’ять хвилин вільного вікна. Потім почнуться питання».
Катерина ковтнула.
- Ми готові, - сказала вона, ніби відповідала не Ігорю, а собі.
Сергій замість відповіді лише коротко кивнув і першим рішуче вийшов із кімнати.
Ранній ранок
Вулиці спали, дороги були абсолютно порожніми. У салоні автомобіля стійко пахло міцною кавою з паперових стаканчиків і зашкалюючим, майже липким страхом. Катерина невідривно дивилася в бічне вікно на сірі коробки будинків і щосили намагалася триматися. Намагалася вдати, що всередині неї не вирує паніка, яку вона так довго й ретельно в собі придушувала.
Поруч Марта раптом нахилилася ближче. Вона заговорила незвично тихо, майже лагідно:
- Просто дихай, Катю. Спокійно й повільно. Ми зараз заїдемо туди й заберемо твою маму. А потім… потім будемо по черзі думати, що робити з усіма іншими проблемами. Залишимо це на «потім», добре?
- Я... - Катерина хотіла щось сказати й не змогла.
До горла раптово, без жодного попередження, підкотила гостра, нестерпна нудота. Шлунок судорожно стиснувся. Дівчина миттєво притисла долоню до рота й панічно заплющила очі, змушуючи себе глибоко вдихати повітря через ніс.
- Катю? - Сергій одразу напружився.
- Це нерви, - прошепотіла вона. - Просто нерви...
Марта кинула на неї погляд, уважний і надто стурбований.
- Ну звісно. Нерви, - повторила подруга таким тоном, ніби подумки поставила на цьому моменті жирний знак оклику й запам’ятала його на майбутнє, але зараз вирішила не тиснути розпитуваннями.
Катерина подумала: "тримайся, ще трохи. Зараз головне - мама".
